Не ЗРЯ премійований!
- 09 Бер 2013 12:59
- 1,533
- 31 комментар
Андрій Дрозда
Оголошення лауреатів цьогорічної Національної премії України імені Тараса Шевченка викликало шок та обурення в багатьох вітчизняних літераторів та поціновувачів красного письменства. Персона Леоніда Горлача, що неочікувано для широкого загалу, вигулькнула зі списку номінантів, спричинила хвилю бурхливих обговорень, звинувачень та пересудів. «За що?!» – волали поети-віршотворці, взиваючи до небес. І цитували, поширювали, перефейсбучували…
Ризикуючи накликати на себе гнів певних кіл інтелігенції, все ж дозволю собі обережно й стримано не погодитись із різким засудженням вибору поважного Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Леонід Горлач, на мою думку, є талановитим і самодостатнім автором, що не зраджує обраному стилеві, музі та врешті-решт громадянській позиції впродовж десятиліть. Хто ще з нині живих українських літераторів може похвалитися такою стійкістю та відданістю ідеалам? Запитання риторичне.
На необґрунтовані та поспішні претензії неприхильної критики вичерпно відповів Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Борис Олійник: « Леонід Горлач – давно відомий поет». В умовах повноцінного, а не розхитаного навалою закордонних псевдоестетичних мутацій літературного процесу авторитетне слово мистця такого калібру, як Борис Ілліч, миттю зняло б усі питання й сумніви щодо наявності потрібних достоїнств у лауреата такої високої відзнаки, якою нині, безумовно, є Національна премія України імені Тараса Шевченка.
Хочу також зізнатися, що я особисто отримав особливе задоволення, читаючи поезії Леоніда Горлача зі збірки «Знак розбитого ярма» (для зручності далі – «ЗРЯ»). Серед текстів збірки трапляються справжні перлини інтимної лірики та філігранні зразки громадянської поезії.
Ви тільки вдумайтеся в ці рядки.
Розбійників, злочинців, казнокрадів,
щоб перевішати не вистачить стовпів.
Поглинула усіх жадоба влади,
а разом з нею – смертних сім гріхів.
Та поки їм не забагато честі
слова пусті перекидати язиком
перед народом, що на перехресті
лежить із переламаним хребтом.
Чіткі, немов із каменю різьблені строфи, високий чистий патос співпереживання з долею свого народу, тонка алюзія на безсмертну поему Івана Франка «Мойсей» – усе це автор зумів умістити у два лаконічних катрени. Чи не заслуговує він за це поважної відзнаки? І знову питання риторичне.
Одначе… це не Горлачів вірш.
Це я склепав на кухні за десять хвилин, готуючись до написання цього тексту. Але ці рядки і ще тисячі й тисячі інших, які написали і відіслали в редакції районних газет сотні провінційних римувальників, мало чим відрізняються від текстів, що увійшли до збірки «ЗРЯ». Ось хоча б приклад (цур-пек, тепер не брешу, а таки цитую):
Держава – зло, коли чужі державці,
манкурти, яничари й гендлярі,
які, народ тримаючи в удавці,
поклони дружно б’ють своїй зорі.
До нас уже приходили варяги.
І де вони? Але народ живий!
От тільки жаль, що розуму й відваги
йому не вволив досвід віковий.
Це повний текст вірша – два катрени, написані монотонним ямбом і заповнені патріотичними кліше. Жодного свіжого образу, лише мімікрія під поезію. Зміст і риторика цього тексту також позбавлені глибини та логіки. Ну, «приходили варяги», але ж це саме вони, варяги-Рюриковичі, створили Київську Русь і той «високий княжий дух», який прославляє Горлач в інших віршах зі збірки «ЗРЯ»:
Люблю я Любеч – оберіг любові,
який колись вродила наша Русь!
«Русь» та «брати-слов’яни» неодноразово виринають у текстах Леоніда Горлача, тож виникає враження, що автора телепортували в наш час із 1830-х років. При цьому Горлач полюбляє присмачувати свої слов’янофільські мотиви знаками оклику, що є одним з його улюблених «поетикальних» прийомів. А ще, звісно, алітерація, з допомогою якої автор досягає радше комічного, ніж поетичного ефекту:
– Жур-жур-жура… – над жухлою жорствою.
І жар живий ледь жевріє в золі.
І журавлі жертовні журавою
горять під сонцем в неба на крилі.
Що ж, якщо це поезія, то я теж так можу:
Рвучкі вітри над ринвами рояться
і ринуть струми в рихлі русла рік,
бруньками верболіз розперезався –
крокує березень від брами на поріг
Такі вірші годяться лише як матеріал для роботи логопеда, але в нас за них дають Шевченківську премію.
На мою думку, джерела поетичного натхнення Леоніда Горлача цілком очевидні – це поезія шістдесятників. Літературний критик Віктор Неборак зауважує, що автор, по суті, належить до покоління шістдесятників, тож такі «особливості» його стилю й не варто вважати несподіваними. Можна частково погодитися з цією думкою, адже за віком Леонід Горлач справді належить до покоління шістдесятників, проте цей факт не скасовує вторинності та епігонського характеру його текстів. В історії літератури відомі епігони Котляревського та Шевченка, які були сучасниками своїх «учителів». А Леонід Горлач послідовно щедро черпає із джерел творчості, зокрема, Ліни Костенко. В його віршах Вінсент ван Ґоґ мандрує Поліссям (вірш Костенко «Ван-Гог» та інші тексти з циклу «Силуети»), Томас Едісон серед тих лісів «вкручує лампочку в небо», а трускавецькі півні в однойменному вірші Горлача підморгують «Львівським голубам» Костенко. На жаль, настанову Ліни Василівни «поезія – це завжди неповторність», Леонід Никифорович, здається, мав у носі.
Ось іще один приклад «класичного» шістдесятництва від Горлача:
Воралися у небо літаками.
Врубалися землі під самий дих.
Та живемо покірно жебраками
серед народів давніх, молодих.
І не така страшна домів розруха,
а те, що звикли жити у ярмі.
Страшніша над усе погуба Духа,
яку собі вчинили ми самі.
Ну, і для закріплення вражень:
Замріть філософи й поети,
ти, душе, теж замри, коли
дебілізація планети
в дев’ятку вкочує голи.
І ти замри, народе сірий,
забитий в блуд і горілки.
Летять бездомно в смерклий ірій
твої змарновані віки.
Я не висмикую з контексту збірки. Все це промовисті приклади віршування Леоніда Горлача. Ямб за ямбом, а за ним іще ямб. І справа навіть не у традиційній формі.
Попри те, що в дев’ятку гол «вкотити» неможливо, авторові книги «ЗРЯ» це якимось дивом вдалося, і колекція заяложених кліше отримала найбільшу державну премію з літератури в сумі 250 000 гривень. Скнари американці, наприклад, за перемогу в державній National Book Award for Poetry платять всього 10 000 доларів, таку ж суму отримує переможець Пулітцерівської премії за поезію.
Власне кажучи, грошова винагорода здається мені не останньою причиною періодичних скандалів, які вибухають навколо оголошення лауреатів Шевченківської премії. Проте саме Леоніда Горлача ця моя підозра жодним чином не стосується, оскільки сам він у нещодавньому інтерв’ю виданню «Українська правда» відповів на каверзне питання Ірини Славінської про гроші так: «Чесно кажучи, я ніколи не думав про ті гроші. В радянські часи, коли книжки видавав, то і не такі гонорари платили. Була прекрасна підтримка держави. Ми, коли видавали книжки, могли нормально жити. І машину могли купити хорошу – “джипів” не було, а на “жигулі” вистачало. І на сімейний відпочинок вистачало, до моря з’їздити. В першу чергу для мене важливе відчуття наближення до Тараса Шевченка як духівника народу». Саме ця щира відповідь новоспеченого лауреата ще більше укріпила мою впевненість у тому, що грошову винагороду за здобуття Шевченківської премії варто скасувати. Тільки так «наближення до духівника народу» можна було б очистити від меркантильних домішок, підозр заздрісників та недоброзичливців. Хоча відповідь Леоніда Горлача є доволі амбівалентною, адже в ній доволі недбало приховано імпліцитне зітхання: «Ну, хіба це гроші?! От колись було!» У згаданому інтерв’ю лауреат часто нарікає на байдужість української держави до культури і ностальгує за радянськими часами. Воно й не дивно: в СРСР, де література була невід’ємною частиною ідеологічної пропаганди, лояльних авторів цінували та винагороджували. Тут вам і гонорари, за якими зітхає Горлач, і квартири, і машини, і поїздки в Ялту та Коктебель на «розкішну закриту зону без наркоманів», і натовпи читачів.
Натовпи шанувальників поезії – не менш болісна втрата для радянського автора, ніж система державних гонорарів. Я ж вважаю її ще одною абсурдною ілюзією і феноменом тоталітарної епохи. Зменшення кількості читачів аж ніяк не свідчить про «духовний занепад народу». Це означає лише, що в людей з’явився вибір, як проводити своє дозвілля і на що витрачати гроші. І література за таких умов стає лише однією з пропозицій, вона більше не виконує суспільно важливих функцій виховання та пропаганди. На щастя, не виконує. Переконливим підтвердженням такої думки є загальна байдужість навіть серед постійних відвідувачів книгарень до збірки цьогорічного Шевченківського лауреата. Натомість видання Мирослава Дочинця та Володимира Лиса, які були серед цьогорічних номінантів, уже тривалий час мають стійкий попит у читачів. Звісно, Лис та Дочинець пишуть масову прозу, а естетичний рівень їх текстів – то тема окремої розмови. Тут важить інше: вибір Шевченківського комітету взагалі суттєво не впливає на популярність автора та попит на його книги. Петро Мідянка був добрим та знаним поетом і до одержання цієї премії, а «Солодка Даруся» Марії Матіос досягла б успіху без жодних державних нагород.
Проте можна стрімко підвищити свою популярність, публічно відмовившись від Шевченківської премії. І це вкотре доводить політичний характер цієї відзнаки. Складається стійке враження, що Шевченківська премія потрібна передусім президентам, які отримують зручну можливість посвітитися в телевізорі на день народження Шевченка, демонструючи вдавану увагу до здобутків національної культури. Вона потрібна також багатьом літераторам з покоління Леоніда Горлача, що виросли в клітці, і поза нею почуваються вкрай некомфортно. Звідси і всі заяви лауреата про потребу введення «цензури совісті», критика молодих авторів та плачі за радянською системою. Своє «ярмо» Леонід Горлач так і не розбив, він тримає його десь за шафою і приміряє перед дзеркалом, коли ніхто не бачить. Він сумує за ним у кожному своєму тексті, коли щосили кричить у рупор про звільнення і вичавлювання раба із себе. І коли починаєш це розуміти, то вірші Горлача вже не здаються аж такими безнадійними. Часом його шістдесятницькі інтонації, які нагорода наздогнала аж через півстоліття, навіть весело почитати речитативом у стилі Жадана. Спробуйте хоча б цей фрагмент:
Щоб стати народом, ще треба пройти крізь тунель
і виловить долю, як грайну сріблясту форель,
ще треба її розділити поміж усіма,
допоки сей люд не накрила снігами зима,
ще треба знайти серцевину в округлім кільці –
що зроблять живі, те не вчинять ніколи мерці.
Та потяг часу гримотить і розчавлює нас,
і темно в тунелі, і просвіт порталу погас,
і тільки, як лава в земному ядрі, гоготить:
твій ворог в тобі, лише ти його можеш убить…
Дякую, Андрію! Гарний відгук.
А якщо доплюсувати сюди ще й ті дві (чи три?) книжки Горлача, в яких він оспівував БАМ, та ще й російською мовою – то робиться зрозумілим практично все. Він дійсно потужно ностальгує за славним радянським минулим, бо ж не Стус він, і не Плющ Леонід, по таборах і психушках не сидів. Але ж перед ним (не торік, а раніше) були лауреатами і Перебийніс, і Любов Голота. Деградує шевченківська, деградує…
Пострадянська реальність відрізняється від радянської, але не кардинально. Як і тоді, зараз головним критерієм оцінки поета є не його твори, а біографія. От Коротич, приміром, гад такий, виступав проти незалежності України – значить поет він апріорі поганий. А Стус помер на засланні – отже поет він геніальний. Читати вірші при цьому не конче потрібно – і так все ясно.
В Коротича зараз не кине багном хіба ледачий, а от на питання, чи читали вони його вірші, більшість відповідає, що ні. Проте впевнені, що Коротич поет ніякий і взагалі нікчема. Принцип «Не читав, але засуджує» чудово діє і в наш час.
А чому б Вам самим не прочитати вірші Коротича і процитувати тут його “шедеври”?
Славку, поезію Коротича я знаю добре. Цитувати його можу довго і багато.
Ну от хоча б:
Тупцює сад, мов сонне божество.
В танок химерний вітер водить вишні.
І голуби, мов ангели його,
Підводять свої крила дивовижні.
О радісне поганство цих світань,
Коли відкрити можна цілий світ цей!
Прийди у вітер. В центрі саду стань
І подивись на свято вишень звідси.
Коли перетираються шляхи
На теплий порох сірими возами,
І встромлюються зорі в лопухи,
І розкладає літо свої храми –
Я вірю в сад, де вишні, мов живі,
Де яблуні у танці з вітром злито,
Де промені заплутались в траві,
Мов пальці сонця в теплі чубі літа.
Княжичу, а мені, наприклад, дуже важко відділити особистість автора і його твори. Бродського вважають ледь не генієм (?), але після його висеру “На нєзавісімасть Украіни”, я його читати не можу. У інших та сама історія з Коротичем. Дуже просто.
Ростиславе, то є зле, що Ви не відділяєте творів автора від його особистості. Бо тоді доведеться визнати, що Сосюра – пияк і гуляка, Рильський – сноб, Семенко – скандаліст і епатажник… Я вважаю, що основним критерієм оцінки автора є його твори і тільки вони. Бачте, Вас дратує саме демонстративна українофобія Бродського, втілена у вірші. Тобто знову ж – Ви оцінюєте через твір. У Коротича подібних негативних творів не пригадую. Є в нього віршована прорадянська риторика, але навіть вона увігнана в добру форму з гарними образами. Я сам зневажаю Коротича як громадського діяча, без болю в серці не можу читати його публіцистику. Але його вірші мене захоплюють, і тут нічого з собою не можу поробити.
Стосовно Бродського – тут, на мій погляд, грає політичний фактор – висилка Бродського з СРСР, еміграція та замовчування на батьківщині – що й спричинило до вручення йому Нобелівської премії (Імперія Зла та геній у вигнанні або щось таке). Характерно, що культ Бродського у Росії почав витворюватись саме після того, як він став лауреатом (яєчко, виявляється, не просте, а золоте). Тепер Бродський для Росії – козирна карта, можливість зайвий раз похизуватися і заявити, яка велика і могутня російська література.
Я не про побутовий алкоголізм, статеве блядство та інші девіації письменників говорю, а про їхні політчні погляди та факти з біографії кажу. Битовуха мені ніколи не цікавила. Стівен Кінг наркоман та алкоголік у зав’язці, а Ульяненко самі знаєте. Але ж я їх читаю.
Рецензія справді гарна. Аргументована – як і мусить бути. Рідкісне на наших теренах явище. А цікаво в якій із психушок сидів автор, який сховався під ніком sard o nick? Люди – не бійтеся підписуватися власними прізвищами. Коли вже дозволяєте собі реальним людям щось закидати, то покажіть і власне (красіве чи нє) лічико. А то ви нагадуєте мені отих ткачих і трактористів з часів радянських, які “не боялися” осуждать. Повчиться у Андрія вмінню критикувати – як і порядності.
Ну що то за поезія у Горлача! Жодного матюка! Жодного садо-мазо!
Рецензією це не назвеш. Більше це нагадує заполітизовану маячню
Може рецензіею назвати і не назвеш. Але і “творчість” Горлача на поезію не потягне.
Рецензія добра,от чи вирішує вона проблему Шевченківської премії? Та це вже питання не до автора…
Прекрасна, аргументована й переконлива, стаття. Відносно ж самої премії, то, здається мені, не в грошовій винагороді справа. Просто, зважаючи на якість нашої літератури, слід давати премію раз у п*ять років. Чи й то густо.
«Оголошення лауреатів цьогорічної Національної премії України імені Тараса Шевченка викликало шок та обурення в багатьох вітчизняних літераторів» – так Шевченківською премією тільки такі книжки і відзначають. І які саме вітчизняні літератори обурювалися? Винничук, який стверджував, що якщо з шістдесятників вийняти риму – то залишиться пшик, чи Андрусяк, який назвав Симоненка та поетів його покоління «кастрованими»?
«Одначе… це не Горлачів вірш. Це я склепав на кухні за десять хвилин» – не аргумент. Можна склепати сонет «під Шекспіра» і казати: «Та, що там той Шекспір! Я ось на кухні за 10 хвилин написав».
«грошову винагороду за здобуття Шевченківської премії варто скасувати» – от із цим згоден на всі сто. Також варто скасувати саму Шевченківську премію. Старим майстрам вже час на спочинок, а підмайстри іще не зробились майстрами. Мене так само обурює, коли я читаю лауреатів видавництва «Смолоскип». Теж виникає питання – «За что, Герасим?».
Тисну руку Дмитру Княжичу і соромно за ресурс Літакцент, який друкує такі підліткові вибрики, як ось текст Дрозди… А про репліку Андрусяка не чув і щиро здивований…..
“Неупереджений сучасний літературознавець, базуючись винятково на текстах Симоненка і не враховуючи суспільної рецепції навіть не так текстів, як самої його постаті, неодмінно доскочить «каверзного» запитання: чому цей поет вважається великим? Та ж для цього нібито немає жодних об’єктивних, власне літературних спричинків!
Почнімо з того, що строфіка його не вирізняється жодних розмаїттям, рима бідна й нерідко банальна, силабо-тоніка зловжита хореями, та й загалом така поетика цілком типова для «кастрованої» української поезії середини ХХ століття”.
Іван Андрусяк “Міф про Василя Симоненка”
Текст цієї статті є на сайті УНІАН
Ну просто-таки реінкарнація Семенка з його повсюдним “Плюю на Тараса Шевченка!”.
Андрійку, спершу навчися римувати, а то ти вже, як Андрій Любка, коли він пише римовано
Рвучкі вітри над ринвами рояться
і ринуть струми в рихлі русла рік,
бруньками верболіз розперезався –
крокує березень від брами на поріг
рояться і роперезався – не римуються, та й рік і поріг – далеко не найкраща рима.
Я і є Андрій Любка :-)
І це, по-своєму, прекрасно, Андрію :-)
Щоб оцінити глибину цих слів Дрозди, треба знати його ставлення до творчості Любки. Я колись йому казав: напиши! А він – ні, спершу напишу про Щербака, потім: нехай допишу про Дереша, потім: настав час написати про Т.Малярчук, потім про Винничука і т.д. Про Любку поки що тільки в дуже інтимних бесідах проговорюється :)
Ігоре, я казав не так.
Ось точна цитата: “Спочатку напишу про імажистів, про Еліота, про Алена Ґінзберґа, про Вінграновського, про Андруховича, а тоді вже про Любку”.
Я люблю Любку і любитиму його завжди. Напевно, він так і залишиться в моїх інтимних бесідах, в листах та спогадах.
Пропоную ще про Богдана Задуру
Краще за всіх у день народження Шевченка музику звучання безсмертних рядків Кобзаря передають наші націоналісти:
“Пришло уже время будить волю. Надо миром, общиной обух закалять, наточить топор, и начинать уже будит. Так нас учил Тарас”.
Об этом сообщает Цензор.НЕТ со ссылкой на пресс-службу “Свободы”.
Дрозда – молодець!
Все це вже було на початку 20-з минулого століття. Заперечувалась до революційні творчість. На смітник спрямовували книжки східного віку завзяті нова твори. То тільки де ті нова твори? Історія не зберегла іхні імена.
Еге ж, нічого не дало те ХХ століття в літературі, жодних імен історія не зберегла. Збереглися тільки ті, що були вічно. І нема чого тепер продукувати ще якісь “твори”, нічого з цього не збережеться для історії, не словоблудствуймо і не рукоблудствуймо, сідаймо і чекаймо на Друге пришестя. Читач Лижко.
Леонід Горлач. Четвертий вимір. – К.: Вид-во ЦКЛКСМУ “Молодь”, 1977. С.3.
***
До Леніна ітиму все життя -
Нехай круті дороги пролягають,
нехай всесвітні грози землю крають -
нема мені з походу вороття.
(…)
До Леніна іду, вбачаю в нім
найбільшого трудівника планети,
що збудував для щастя світлий дім,
де всі трудящі – зодчі і поети.
Так старався, так старався, думав, шо квартіру дадуть))))) Тоді багато хто про Леніна писав. У кожного є гріхи, що ж там.
Китайський лідер всіх часів і народів Мао писав:
Мені пригадалися дні з далекої весни,
Ті друзі, з ким навчався я в школі.-
Всі ми були в той час, бадьорі й повні сил
І мріяли про майбутню перемогу волі.
Студентські суперечки з жаром в серці й чолі
Про долю всесвіту і долю тяжку рідної землі
І першими віршами під час дозвілля
Надихали на подвиг один одного також.
О молодість,- розмов прямих зусилля,
Ти не щадила пишноту тупих вельмож!
***
Молодість(уривок з поеми “Чанша”)
З точністю до навпаки виходить у Горлача :-). – Він в молодості розкошував, славлячи і возвеличуючи совок(гулаг, бам), а тепер плаче по втраченій волі і смерті олігархів та всесиллю янучарів в УрКаїні, які його проте поспішають нагородити цілком скомпрометованою премією Поетового імені.
Направду, дуже прикро. “…Колись були Потебні, тепер Потебеньки”.
Але цікаво: хто ж вартий Шевченківської премії? Талант + громадянський темперамент – в наш час це нонсенс.
Може й не нонсен, але ж тре щоб і ще й дрюконули за наявності таланту й громадського темпераменту. Та прочитали – неталановиті й темпераментні, але не з позицій вічності та совісті.