Ювілейна презентація «Берестечка» (ФОТО)

22 березня в Українському домі відбулася презентація перевидання «Берестечка» Ліни Костенко, приурочена до ювілею знаменитої поетки. Практично це був перший масштабний вихід поетеси на люди за дуже тривалий час, що породило різноманітні формулювання на зразок «Ліна Костенко  повертається»…

Уже задовго до початку презентації до зали було не проштовхатися, і всередину потрапляли передусім люди з наперед зареєстрованими «посадочними місцями», себто — запрошеннями. У фойє, біля екранів, з яких можна було бачити все, що відбувалося в залі, юрмилася величезна кількість народу. Поза сумнівом, жоден інший український письменник сьогодні не здатен спричинитися до такого ажіотажу, і шкода, що організатори цього не передбачили та не організували вечір у якомусь більшому приміщенні.

Нинішнє перевидання «Берестечка», здійснене видавництвом «Либідь», за словами самої Ліни Костенко, чи не перше, яке їй справді сподобалось. Оформлення художника-графіка Сергія Якутовича, доданий диск із звуковою версією твору у виконанні Петра Бойка та статті Івана Дзюби й Володимира Панченка і справді роблять книгу яскравим арт-об’єктом.

Презентація розпочалась із декламування уривків «Берестечка» Петром Бойком під напружену й місцями вагнеріансько-фантасмагорійну музику.

Як і в багатьох шістдесятників, у Ліни Костенко є ніби два письма: одне більш грайливе, метафоричне, емоційне, а друге публіцистичніше та з помітною афористичною складовою. «Берестечко» з його чітким ритмом, «грозовою» тональністю та монументальними формулюваннями – якраз типове втілення того другого письма. За моїми спостереженнями, тим, хто симпатизує творчості Ліни Костенко, зазвичай подобається або один, або другий стиль. Особисто мені завжди подобалася саме лірична Костенко.

Ведучим вечора був Володимир Панченко. Головною ідеєю його виступів і ремарок було те, що «темні часи» в історії України ще не минули, і тому «Берестечко», та й загалом образ (а головне досвід) Богдана Хмельницького має важливе повчальне значення і сьогодні.

Охочих виступити й привітати поетку з ювілеєм та з новою книжкою виявилося більш ніж достатньо. Так що загальна церемонія тривала близько трьох годин. З одного боку, це відверто виснажливий формат. З іншого, в чомусь можна зрозуміти організаторів: виступу Ліни Костенко надто довго чекали її прихильники, аби робити його як звичайну годинну імпрезу. Зрештою, більшість глядачів залишилася до кінця, підтвердивши розрахунки організаторів.

Один із лейтмотивів творчості Ліни Костенко (як і більшості шістдесятників – сьогодні саме Костенко постає живим голосом і символом літературного покоління, явища), одна з головних обговорюваних у ній проблем – це щирість. Важко запідозрити в нещирості тих, хто говорив про поему високі слова, проте саму ювілярку патетика налаштовувала на самоіронію стосовно єлею.

А втім, не єлеєм єдиним. Іван Дзюба у своєму вистпупі нагадав, що, на його переконання, як і багато років тому, Україна сьогодні знову перебуває під загрозою мовного та культурного геноциду, і це змушує наново звернути увагу на досвід сімнадцятого сторіччя. А щоб додати оптимізму, він нагадав, що, за збігом обставин, вечір Ліни Костенко відбувається у Міжнародний день чистої води.

Олена Бойко, директор видавництва «Либідь», розповіла про труднощі, з якими зіткнулося видавництво при створенні книги – з одного боку, сказала вона, важко видавати живих геніїв: книжка має бути гідна їх, вони можуть не пробачити найменшої помилки, а з іншого боку поява такої книжки – честь для будь-якого видавництва.

Під час презентації було анонсовано ще одне видання Ліна Костенко: ближчим часом побачить світ книга її віршів, які поклала на музику Ольга Богомолець. Книга зватиметься «Гіацинтове сонце». Серед інших, пісню з цією назвою Ольга Богомолець проспівала зі сцени. Виявилося, що в неї саме День народження.

Співала також представлена як «легенда естради» Валентина Купріна і фольклорні колективи «Древо» та «Володар» – ніби відлуння регулярних поїздок Костенко до Чорнобильської зони. «Саме там я знайшла свою Україну», – говорить поетка про мертві села й міста. Про ці експедиції розповіли й інші їх учасники, Ростислав Омеляшко та Раїса Чугай. А Лариса Кадирова прочитала уривки «Марусі Чурай».

Доволі інтимним був виступ дочки Ліни Костенко – Оксани Пахльовської, в тому числі й із розповіддю про ще дитячі страхи перед сугестивною силою деяких віршів ювілярки, наприклад перед віршем «Я пішла, як на дно», котрий вона тим не менш прочитала зі сцени. А Марія Матіос зачитала оголошення про присудження Пахльовській Шевченківської премії.

Виступив також молодий науковець і постійний автор «ЛітАкценту» Дмитро Дроздовський, що проводив у своїх студіях паралелі між Ліною Костенко та Лесею Українкою. А письменник і дипломат Юрій Щербак укотре нагадав про те, як важливо, щоб поети були почуті, а уроки їхньої творчості вивчені. Він закликав до боротьби за те, щоб «наш бренд, наш символ віри» Ліна Костенко одержала Нобелівську премію. Звичайно, привітала зі сцени ювілярку головна редакторка газети „День” Лариса Івшина – її видання 19 березня присвятило Ліні Костенко майже спецвипуск, і головним мотивом було те, що „немає часу на поразку” та що національну ідею потрібно практикувати повсякчас.

Сюрпризом було виголошення благословінь Ліні Костенко від Папи Римського та Кардинала Любомира Гузара.

Та найочікуванішим був виступ самої Ліни Костенко. Багато років, лишаючися моральним авторитетом, вона публічно майже не виступала з приводу суспільних проблем. Значною мірою саме завдяки цьому поетка не заплямувала своєї репутації, і завдяки цьому ж на її голос особливо чекає і сподівається інтелігенція.

Багато хто зі сцени говорив сумно і патетично. А ось виступ Ліни Костенко був жвавий та з почуттям гумору. Передусім вона закликала брати приклад із Богдана Хмельницького, який зумів підвестися знову після поразки. „Адже мій твір – про перемогу над поразкою”. А суспільний опір, на думку Ліни Костенко, має виявляти себе не у виході на вулицю та битті морд, а в тому, щоб „бути людьми”. Нинішні політичні перипетії вона вважає звичайнісіньким матеріалом історії, а проблеми політичного розколу країни – надуманими.

«Перший дзвінок із привітанням з ювілеєм був звідки, ви думаєте? З Донецька!»

Особливого оптимізму їй додають поїздки до Чорнобильської зони.

Та пані Ліна не відмовила собі й у задоволенні покритикувати те, що їй не подобається. Крім зрозумілої й передбачуваної критики на адресу нових і старих влад або „несправжньої незалежності”, не було обійдено увагою і літературні та навкололітературні питання.

Наприклад, проблему авторських прав, точніше їхньої ефемерності у сучасній Україні. Ліна Костенко поскаржилася на піратські перевидання своїх творів, а окремо розібратися пообіцяла з видавництвом „Каменяр”. Також вона скептично відгукнулася про літературний „постмодернізм”, якому прямо чи опосередковано закинула надмірне використання мату, захоплення „модерностями” та байдужість до патріотизму, історії і т.п. Власне кажучи, маємо вже усталену традицію взаємного нерозуміння і несприйняття між Ліною Костенко та молодшими авторами. І таке небажання багатьох талановитих письменників помічати цікаві риси у творчості своїх „опонентів” та усвідомити, що найкраще для культури — коли „квітнуть усі квіти”, не може не засмучувати.

На презентації було вкотре занонсовано прозову книгу „Записки українського самашедшого”, але так само вкотре не було розвіяно інтригу, коли ж вона вийде друком у видавництві „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Зате Ліна Костенко особисто підтвердила і підкреслила її алюзійність щодо Гоголя, що, можливо, колись полегшить завдання інтерпретаторам майбутньої книги. Також вона прочитала кілька своїх порівняно нових віршів радше публіцистичного, ніж ліричного характеру.

А на останок Володимир Панченко процитував листа, в якому ще зовсім молода Ліна з гумором розповідала Максимові Рильському про свої поезії, про те, як почала писати. А Ліна Костенко з пам’яті процитувала відповідь неокласика: мовляв, вірші ваші гарні, але опублікувати їх зараз навряд чи вийде, бо ж погляньте, “яке життя буяє навколо”.

Що ж, принаймні сьогодні тексти Костенко не лише можна публікувати, їх із нетерпінням чекає багато прихильників. Ювілей минає – і всім, хто цікавиться поезією „головної шістдесятниці”, лишається чекати на її прозу.

Усі фото Романа Малка