«… Жилами з землею зв’язаний»

Гадаю, для видання саме таких книг повинна існувати державна програма, якщо ми, звичайно, є державною нацією. Бо культурний досвід таких авторів як Феодосій Роговий (1925-1992) є не сімейною забаганкою, а народним надбанням. Коли ж ми це нарешті зрозуміємо, і чи зрозуміємо взагалі?!.

Книга, яку упорядкував син письменника Юрій Роговий, є продовженням цілого циклу  книг, присвячених Феодосію Роговому (Юрій Роговий. Довга дорога до “Свята…” (Слово для Батька). – Луганськ: “Книжковий світ”, 2000. – 56 с.; Роса в червону ніч / Авт.-упорядник Ю.Роговий. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – 152 с.; Удосвіта, коли не спалось. Листи Феодосія Рогового / Упорядник Ю.Роговий. – Полтава: Дивосвіт, 2009. – 164 с.). Виходить на те, що творчість одного із найталановитіших українських письменників другої половини ХХ століття, лавреата Шевченківської премії, яку він отримав за свій стражденний роман «Свято останнього млива» (написаний на початку 70-х, видрукований аж 1982 року після численних бюрократично-цензурних митарств, а премією відзначений 1992-го, буквально за два місяці до смерті прозаїка), українській культурі, літературі зокрема, не потрібна!? Бо як інакше пояснити, що всі названі мною книги фактично виходили коштом упорядника Юрія Рогового, і тираж кожної з цих книг не перевищував ста (100!!!!) примірників…

Щодо останньої книги, то її виходу передувала важка робота по дослідженню рукописної спадщини Феодосія Рогового, вивчення його різноманітних записів у листах, нотатках, на полях книг, аби подати читачеві цілісний зріз естетично-світоглядних шукань письменника. Чи як із цього приводу говорить сам упорядник: ”Записи, які публікуються в цій книзі, зібрані із блокнотів, написів на випадкових аркушах чи клаптиках паперу, на газетах та сторінках читаних книг (його ”мачиновий“ почерк міг поміститися між друкованими рядками)“.

Я не говоритиму необов’язкових загальників про книгу, а звернуся до самого Феодосія Рогового, навівши його окремі міркування з приводу різних подій, фактів, певних настроєвих і оціночних міркувань (екзистенційного, естетичного, світоглядного, особистого характеру). Відзначу тільки, що щоденникові записи подані хронологічно, починаються вони Автобіографією Феодосія Рогового, датованою 7 квітня 1953 року, а завершуються Примітками упорядника (щодо останніх, то тут є деякі зауваги, як-от: неповнота інформації, фрагментарність чи моментами неточність). Але в цілому мій висновок про книгу є позитивним: тут і новизна матеріялу (вперше подано авторські записки), і його  подача, використання ілюстративного матеріялу тощо).

Перші записи («1954-1962» і «1956») здебільшого є робочими нотатками письменника: народні прислів’я, приказки, підслухані фрази, іронічні коментарі, невеличкі діалоги побутово-гумористичного характеру… (”Зрозумійте правду, і правда визволить вас…“, ”Щастя дочасне, а злидні вічні“, ”Патріотів багато, а робітників не чути»,”-Революція, браток, тільки починається. А в тобі вона вже закічилась“, ”Мертвим також правда потрібна. До цього я прийшов всім  своїм життям“, ”Перевернулись люди в блюдолизів. Самі перевідні, змішаної породи“, ”Лисина була єдиною світлою плямою в його житті“, ”Існує лише дві теми, на які можна говорити, давши волю своїй фантазії і не боячись спростування. Ви можете розповісти про те, що бачили у сні, і передавати те, що чули від папуги“,  ”Бійтеся двох слів: утоми й заспокоєння“…

Розпочинаючи із записів, датованих 1963 роком, маємо більше індивідуальних вражень від зустрічей із людьми (даються короткі й влучні оцінки-характеристики), висловлюються міркування про природу літератури, своє ставлення до неї: (”Я – читач, і мені, здається, все одно: вигадав письменник що чи не вигадав, аби переконав…От якийсь автор напише: в кімнату людина зайшла – не вірю. А в Гоголя прочитаю: чорт зайшов – і вірю!“, ”Істина, тим більше художня, завжди конкретна“, ”Бути скрізь і завжди самим собою – талант“, ”Жаль, що не можна замість пера язиком писати“, – Чесні люди не люблять говорити про свою чесність, це – якість (властивість) підлих“, ”Справжній художник повинен бути мислителем; література – це художнє пізнання й осмислення дійсності; увсебіч розтікається…“, ”Свідоме політичне лицемірство“, ”- Я задихаюся серед брехні і облудництва“, ”Коли правду не кажуть вголос, вона стає предметом розмов пошепки“, ”Ненавиджу тих, хто поза чергою продирається в літературу…“, ”Простота – згусток (наслідок) складності“, ”Ми згубили не тільки булаву, але й колискову пісню… Горе наше донебесне та й годі“, ”Здалося, що всі люди світяться: буряково, жасмінно, червоно, сіро, але більшість – безколірно“, ”Глибочезне чуття українського слова – тільки воно визначає талановитість“, ”Художник – це тільки той, у кого слово говорить більше, ніж воно означає“, ”Господи, навіщо ти звів мене з літературою!.. Отакою ненавидно смертельною, до знемоги, до смерті спустошливою…“, ”Без Любові Людина – не вся Людина. Або й зовсім не людина…покалічена душа!“).

Окрема тема міркувань Феодосія Рогового – тема голодомору 1932-1933 років. Письменник подає такі фрагменти спогадів (власних та очевидців), які вражають своєю безпорадною жахливістю. Тим більше, що родина Рогових теж зазнала втрат, – від голоду помер дід письменника: (”- Крюк Семен померли в парі з дружиною під тином (1933 р.) пухлі, від голоду – під тином над дорогою. Я знайшов шматок паперу і прикрив їхні відкриті очі“, ”Зустрілася з Юхимом дочка матері, котру він в 33-му живцем укинув пухлу з голоду в яму: – Вам мати привіт передавала…“, ”Закопаний за Сулою хліб: по два мішки гречки (33 рік); їздили час від часу, щоб узяти пригорщу-дві. Помер, схилившись на ворота“).

Зустрічаємо також записи – влучні автохарактеристики (”В житті я не взяв жодної фальшивої ноти“, ”Я жилами з землею зв’язаний“, ”Вся душа моя в розколинах від болю за печалі людські“, ”Єдине моє спасіння…каторжитися над словом, рядком, абзацом, виповнити своє життя діяннями якнайвищими… якнайбільше повнити. Тоді і життя буде… прекрасне“, ”Все моє покоління – деформоване: хто – фізично, але духовно – всі. Ми зазнали зради власних переконань: ми були сильні тільки язиками (червень сорок першого, мільйони розпачливих смертей); наш духовний бог виявився курячим (після березня п’ятдесят третього)“, «”Прагну до того. чого прагне саме небо, що велить доля, що вимагає розум і, головне, до чого прагне власне моя “ (Донкіхотове кредо – моє кредо)», ”Я все життя рвуся – не дірвуся до своєї мети, до своєї втіхи великої, як сонце“,”Я світові потрібен як приклад, як можливість“,”Поведінка моя «донкіхотська» – я пишу, я мучуся, а по моїх творах топчуться: так тобі й треба, безкорисливий рицарю. Хай живе підлість!“,”Я все життя спраглий точного слова (мудрості)“,”Для мене стало вже неможливим вимолювати на колінах право любити свою Україну“), пейзажні й ліричні художні замальовки, записи про творчі задуми…

З літературних зустрічей і оцінок найбільше тих, які пов’язані з Федором Лісовим (Тютюнником), Григором Тютюнником, Михайлом Булахом (”Годин зо три розмовляли з Федором Лісовим (Тютюнником), сидячи на ослоні під парканом за двором ‹…›“, ”Їду з Харкова. Чого там був – сам не знаю. Стрічався з В.Боровим. Час усіх міняє – Василя теж. Майже нікчема… Впорядкувати свої почуття… А.Чернишов – мудренький педант – сказав дещицю, поетів, мовляв, у нас немає, а крикунів – аж зайве. Полтавщина мусить пишатися Федором Тютюнником, каже. Талант. В.Брюгген – чистоукраїнський і, як видно, розумний“. ”Приємний Григір імітатор неабиякий“,”З Мишком Булахом. Сонце. Тепло. Коноплі. Піски…“,”Боря Олійник – рятівник і спаситель. Григір Тютюнник – якби менше пив“,”Про Гришу-Григора: худий з давучким кашлем, що не відкашлюється“,”На невідповідь Драча: «Я свідомий того, що Ти, Йване Федоровичу, панич і неабиякий. Одначе для цивілізованого потрібне ще й розуміння Того, над ким пануєш…з кого запанував»“).

З 1977 року в щоденникових записках Феодосія Рогового з’являється тема смерти. Почала даватися взнаки хвороба серця, яка  й стала причиною передчасної смерти письменника 4 травня 1992 року (”20.12.1977, вівторок (готуючись до смерті)“, ”Не розумію свого душевного стану: чи перед смертю, чи перед великим здоров’ям ‹…›“, ”Не спав 24 квітня, у середу, рівно з третьої години ночі стояв біля вікна палати н.17, зіпершись на біло фарбоване підвіконня, дивився, як гарно квітне молода абрикоса під звуки туркотіння голубів і думав про смерть…“, ”Боже!.. скільки вороння на деревах…скільки смертей!.. (бачу у вікно в полтавському смерканні)“, ”У неділю – цілий день лапатий сніг, а мене облягли … страхи перед смертю чи перед якоюсь страшною хворобою… Брався до оповідання – не вийшло… не виходить!“.

Останній запис у цих щоденникових нотатках можна сприймати як життєвий і творчий заповіт Феодосія Рогового: ”Я дякую всім, в кому жива любов до рідного. Тільки вона, всевишня, тільки вона, ізначальна. Тільки з її волею можна здобутися до найвищих народних і суспільних ідеалів. Благословляймося нею! Борімося за неї, праведну, за неї, придушену, і будемо вічні“, запис від 1 січня, 1992 року, середа).

І хоча упорядник книги Юрій Роговий не зовсім погоджується з патетичною оцінкою Петра Сороки фрагментів щоденникових нотаток батька, що вперше були опубліковані  в журналі «Холодний Яр», стверджуючи, що Феодосія Рогового більше ”боліла доля українського селянина-хлібороба“, меншою мірою він думав про себе і свою творчу унікальність, все ж запропоновані щоденникові нотатки дають досить повне уявлення про багатство внутрішнього світу цього письменника. А все тому, що великий письменник навіть у фрагментах і уривчастих нотатках залишається великим. У цьому його Доля, його покликання, у цьому мета його Життя.

І знову залишається пошкодувати, що цієї книги важко буде знайти читачеві. Залишається сподіватися, що все-таки знайдеться видавець (видавництво), який зрозуміє всю важливість подібного роду видань, започаткувавши серію ”Український літературний щоденник“ .  Щоденникові нотатки Феодосія Рогового залишаються не тільки важливим документом епохи, але й яскравою талановитою книгою, що тільки увиразнює творчий і життєвий феномен цього незаслужено обійденого увагою українського письменника.