Африканці не пасуть задніх. А ми?

Африка чомусь завжди уявлялася мені дуже абстрактно. Ні, в географічному просторі я її доволі непогано ідентифікувала, а от у літературному… Часто-густо, здавалося, нібито це не тільки чорний континент, а водночас і яскраво-біла пляма сучасної літератури. Насправді ж, усе зовсім не просто, бо крім того, що далеко не всі мешканці африканських країн темношкірі, так само й не суцільна пустка панує тут і в літературному аспекті. Радше навпаки. Африканці писали, пишуть і писатимуть. Вони отримували, отримують і отримуватимуть далеко не пересічні літературні премії, а заразом ширитиметься світами і їхня літературна слава, ламаючи стереотипи відсталості, невігластва і примітивного небажання зрозуміти іншого, відчути себе іншим, стати іншим.

Політика й література часто крокують поруч. І африканська література тут аж ніяк не виняток, ба — навіть навпаки. Адже саме з іменами африканських політиків-літераторів якнайперше й асоціюється у нас цей дискурс у другій половині ХХ сторіччя. Для прикладу назвемо кілька країн і постатей. Думаю, перший номер у почесному списку політиків-літераторів по праву належиться лауреату Нобелівської премії миру, колишньому легендарному президенту Південно-Африканської Республіки Нельсону Манделі, чия автобіографічна повість «Довгий шлях до свободи» побачила світ 1995 року. Друге місце можна віддати також добре відомій особі – прем’єр-міністру колишнього Заїру (нині ж Демократичної Республіки Конго) Патрісу Лумумбі, який за сумісництвом відзначився як непересічний поет. Тоді третє місце варто поділити між менш відомими, але не менш знаковими особами – першим президентом Сенегалу Леопольдом Седаром Сенгором (котрий 1983 року став першим африканцем, обраним до Французької академії, а 2005 року навіть засновано міжнародну поетичну премію його імені) та першим президентом Анголи Агостіньйо Нето, котрий також працював у жанрі поезії.

Наші політики теж потроху набирають обертів на літературних теренах. Тільки, як правило, пишуть вони таку собі публіцистику, до того ж частіше про себе, а не про вічне, й про території локальні, а не глобальні. Хіба що пан Турчинов вдався до справжньої «художки», навіть кіно вже встигли за одним із його романів зняти. Може, варто спробувати ще сили й в поезії — а раптом поталанить?

До того ж, африканська література не лише певною мірою «заполітизована», а й різномовна. Умовно кажучи, в ній виокремлюють три сектори: англомовні країни (ПАР, Зімбабве, Нігерія, Танзанія, Замбія), представники яких пишуть також на мові африкаанс і народів зулу, коса, сото, тсвана, йоруба, хауса, ігбо, бемба, луба; франкомовні країни (Бенін, Камерун, Кот-д’Івуар, Маврикія, Нігер, Того, Реюньон, Сенегал, Мадагаскар), де крім того використовуються малагасійська та мови народів волоф, діола, малінке, серер, сонінке, фульбе тощо; лузофонні (португаломовні) країни (Мозамбік, Сан-Томе і Принсипі, Ангола, Гвінея, Кабо Верде), в яких практикується креольська, форро та мова місцевих банту; а також окрема література арабською мовою (Судан, Малі тощо).

Звісна річ, така ряснота є цілком закономірною і нікого не дивує (ми ж бо в своїй рідній Європі скільки мов маємо! – до того ж і вітчизняний білінгвізм постійно дається взнаки, хіба що не на офіційному рівні). А водночас і забезпечує певний протекторат (не надто доречне слово як на досі жвавий постколоніальний контекст, проте воно напрочуд актуальне в чисто прагматичному комерційному сенсі) з боку тої чи іншої держави (як правило, колишньої метрополії), де та чи інша мова є офіційною.

Втім, не всіх митців задовольняє такий віддалений від мейнстріму зв’язок, тож і полишають вони рідні африканські домівки, стаючи чи то європейськими, чи то американськими митцями іноземного походження. Це лишень піднімає їхні рейтинги, забезпечуючи ширшу читацьку аудиторію, а заразом робить і непогану саморекламу. І якщо потужна гілка афроамериканських митців канонізована ще в середині ХХ віку й відповідно вже позбавлена квітучого аромату новизни, то, наприклад, французькі пагони аналогічного феномену саме зараз починають приносити найвартісніші плоди, до того ж не обов’язково всуціль темного кольору. Головне, аби мова була перспективна й перекладна, а колишня метрополія завжди гостинна на хліб-сіль (інколи ж таке буває, що й газу не дочекаєшся…).

А в нас із цим проблеми, серйозні, на жаль. Хіба що пан Курков літає по всіх світах як член англійського Пен-клубу. Тож можемо тим пишатися, бо решта, навіть найзначніші серед вітчизняних, усе ж таки подібних обертів не мають, ні палива, ні реактивів не вистачає їм на далекий закордон, а близький – він наче і не кордон зовсім.

Що ж стосується світового визнання, то в африканців воно вже давно закріплене (не лише на локально-маргінальному, а й на найвищому офіційному рівні, під яким маємо на увазі такі непересічні інституції як букерівський і нобелівський комітети, кожний авторитетний у своїй ваговій категорії), звісна річ, не за всіма представниками літераторської плеяди, але за окремим її індивідуумами так це точно.

Зокрема, першим африканцем, що здобув Нобеля, був Волє Шойінка (Нігерія) — 1986 р. За ним — ще кілька прецедентів: Нагуіб Магфуз (ПАР) 1988 року, Надін Гордімер (ПАР) 1991 року і Джон Кутзее (ПАР) 2003 року. Крім того, і Надін Гордімер, і Джон Кутзее були нагороджені також і Букерами. Вона – ще 1974 року, а він – уперше в історії премії навіть двома (1984 р. і 1999 р.), а потім ледь не отримав 2008 року ювілейного «Букера Букерів».

Довелося, однак, поступитися гілкою першості Салману Рушді, самому ж вдовольнитися почесним другим місцем. Також удостоївся Букерівки (лишень звичайної) й Бен Окрі (Нігерія) — 1991 р. Не стояв осторонь африканських літераторів і жіночий аналог цієї начебто переважно «чоловічої» премії – премія Оранж (про неї детально у статті «Помаранчевий фемінізм: жінки для жінок»), яку 2008 року здобула молода письменниця Чимаманда Нозі Адічиє (Нігерія). Годі й говорити, про часті потрапляння африканських авторів до довгих, а інколи й коротких списків номінантів на ту чи іншу авторитетну нагороду (нашим митцям поки що таке може лише являтися у сні, хоча вони й упевнені, а разом з ними й ми, що пишуть аж ніяк не гірше).

А от Чінуа Ачебе (знову Нігерія – напрочуд продуктивна в літературному плані африканська країна – можна, наприклад, за вітчизняним аналогом, за яким – здогадуйтеся самі, утворити навіть термін «нігерійський феномен») хоча Нобеля й не дістав, але матеріальну й моральну компенсацію отримав, здобувши навіть не просту, а Міжнародну Букерівську премію 2007 року. До того ж власне з його іменем у більшості (як африканців, так і не африканців) саме й асоціюється література цього досі загадкового й манливого континенту.

Крім того, самі африканці теж неодноразово виступали організаторами не тільки локальних, а й масштабних премій. Серед них кілька найвідоміших: перша – заснована 2007 року премія Кейна, або ж африканський Букер (про неї ми вже писали: http://litakcent.com/2007/11/21/natalija-ksondzyk-anhlijskyj-nobel-abo-prosto-buker.html), друга – премія Волє Шойінки (від 2005 року), або ж африканський Нобель. І багацько цих «або ж» у африканців набирається! А у нас от якось язик не повертається Шевченківську нагороду з кимось чи, крий боже, чимось порівнювати. Безпрецедентне явище, вочевидь. Тільки й маємо що свого Пен-Фолкнера в особі Пан-Гусейнова. І на тім – спасибі. А решта рейтингів, конкурсів, премій і багатющої кількості аналогічних «винаходів» до жодних порівнянь не надається. Чи то на краще, чи то на жаль, вирішувати нам самим, але ж і щодо об’єктивності того рішення мусимо мати застороги, бо як не виборсаємося з власної калюжі, то годі на чужі моря-океани не те що зазіхати, а навіть позирати.

Водночас африканці проводять і рейтинги своїх серед своїх, а саме –обирають найвизначніших авторів власної когорти. Так 1998 року за ініціативи професора Алі Мазруі (Ali Mazrui) стартував доволі масштабний і амбітний проект «100 найкращих африканських книжок ХХ століття», орієнтований на ознайомлення світової громадськості з власними здобутками й демонстрацією своєї самодостатності. Після ретельної роботи (лишень самих критеріїв для оцінювання текстів — 500 позицій!) в лютому 2002 року в Гані було винесено й офіційно оголошено остаточний присуд, а тогорічний Міжнародний Книжковий Ярмарок у Зімбабве (так-так, навіть ярмарки міжнародні у них є – з цілком пристойними не лише антуражними ятками, а й фізичним наповненням!) було повністю присвячено цій події.

Між іншим, минулого 2008 року як на африканському континенті, так і поза його межами, зокрема у Сполучених Штатах, святкувалося п’ятдесят років від дня народження книжки (!), поява якої стала не лише знаковою подією для всієї африканської літератури, а й своєрідним початком її сучасного відліку. Йдеться про твір нігерійського письменника Чінуа Ачебе «І прийшло знищення», або «Розпад» (Things Fall Apart, чи скорочено TFA), котрий, власне, й очолив сотню африканських бестселерів. Здавалося б, півстоліття не так уже й багато, проте… Чи маємо ми самі що святкувати за такий термін, аби не лишень у нас про те знав бодай якийсь відсоток реципієнтів, а щоби десь іще хтось згадав незлим тихим словом? Звісно, незалежна від Совєтів Україна набагато молодша за незалежну від старої доброї Великобританії Нігерію, тож можемо лишень сподіватися, що колись і на нашій вулиці з’явиться зелене світло й буде свято, що отримає чималий розголос по всіх різноколірних і різномовних світах.

В інтерв’ю для The Paris Review Ачебе розповідав, що він завжди любив історії. Спершу їх йому розповідали дорослі, далі почав читати сам. Згадує, як інстинктивно ставав на бік білих людей, бо вони були гарні, розумні, досконалі, а інші – дурні й бридкі.

Саме в такий спосіб він і зрозумів небезпеку відсутності власних історій, адже це як у прислів’ї про лева, котрий завжди буде впольований мисливцем, аж доки не знайде власних істориків, котрі розкажуть усе так, як було. (Добре пам’ятаю, як у дитинстві читала роман В. Бєляєва «Стара фортеця», де був промовистий епізод із жовто-блакитним стягом, який позитивні герої-підлітки героїчно здобули в звитяжній боротьбі з іншими дітлахами-антагоністами, а потім їм із того полотна матусі пошили файні сорочечки). Ось таким-от правдивим істориком і вирішив стати Ачебе, бо ж писання для нього — це не якась там проста робота, а те, що треба, конче треба робити. І він робить. Правда, з огляду на критичний стан здоров’я, робить, перебуваючи на американських теренах, проте душа його все ж належить рідній Нігерії.

Африка має своїх героїв. Ми маємо своїх. Про їхніх світ уже знає. Може, знатиме колись і про наших. Дбаймо ж про цей простір, культивуймо ґрунт не просто добре, а якнайкраще, бо це те, що «конче треба робити».