Людина високого зросту
- 20 Лип 2009 02:26
- 3,577
- 20 коментарів
Павло Загребельний. Фото А. Яремчука з сайту segodnya.ua
Наша пам’ять примхлива й мозаїчна. Коли її мерехтливих камінців назбирується чимало, вони якимось недовідомим чином групуються і риси знайомого обличчя укрупнюються й увиразнюються.
Так зі шматочків смальти постають вітражі чи панно. Так намацуються взаємозв’язки зовнішнього й внутрішнього. Не обов’язково до портретної вичерпності. Надто, коли контакти обмежувалися діловими стосунками та ще й від випадку до випадку.
Один із таких шматочків смальти. Письменницька книгарня «Сяйво».
Я щойно з аеропорту «Жуляни». Чи не кожний мій приліт з Кіровограда до Києва починався з відвідин цієї знаменитої книгарні. Там до мене ставилися прихильно і, як правило, я майже ніколи не повертався додому без дефіцитної книжки.
«Ви вже отримали Іванова ?» – звертаюся до завідувачки. «Якого Іванова – Вячеслава? Всеволода?» – впівоберта повертається до нас високий чоловік в окулярах з розгорнутою книгою в руках. Павло Загребельний!
Ні, кажу, Георгія Іванова. Загребельний дивиться, як мені здається, недовірливо. Коротко пояснюю – поет. З емігрантів першої хвилі. В одному з московських журналів була велика добірка його віршів. Навдивовижу відвертих. Його поетичний посмертний щоденник – унікальний. Для певності додаю: чоловік І. Одоєвцевої.
Хто така Одоєвцева, Загребельний знає. А ось про цього поета чує вперше. В очах суміш настороженого зацікавлення й досади. Мені знайоме це відчуття. Реакція затятого книжника: вдячність за інформацію і незручність за необізнаність. Слава Загребельного-читача ішла в парі з його славою письменницькою…
Ще камінець. Штовхаю двері Спілки і впізнаю в спину письменницького керівника. Худющий, легкий, стрімко перестрибуючи через сходинку, він за якісь лічені секунди вилітає на другий поверх. Світлий модерний піджак промайнув, лишилося відчуття польоту, напівреальності видіння.
У моїй степовій глибинці начальники так не легковажили. Вони носили себе як на тацях, з видимою насолодою демонструючи значущість і неповторність своєї особи. А надто ті, що були обтяжені тілесно.
Цей, н і я к и й, здавалось би, епізод, чомусь уперто зринав не раз і за різних обставин. Згадувався в Башкирії, куди я потрапив у складі письменницької делегації, яку очолював Павло Загребельний і де я мав можливість приглянутися до нього ближче, згадувався і на засіданнях Шевченківського комітету, де мені випало тривалий час сидіти з ним поруч.
Мовлячи фігурально, Павло Архипович літав і там: перестрибував через дипломатичні сходинки і казав усе, що думав про творчість того чи іншого номінанта на премію.
Тут шматочків смальти не бракувало. Він був людиною полярних оцінок, золотої середини не визнавав. А якщо інколи й схилявся до неї, то мовби ламав себе, говорив неохоче. Зрозуміло, з огляду на таку лінійність, його авторитет не раз зіграв визначальну роль у долі конкретного претендента.
Судження його незрідка заганяли в тупик. Так, визнаючи діаспору наукову, він не визнавав літературної. На мою реакцію – «А як же бути з Маланюком?» – іронічно гмикнув. «Жовтого князя» Барки називав нарисом. Про «Останню книгу» Б.Нечерди висловився приблизно так: кострубата, майже проза, а таки притягує. Про Бродського: «Нобеля йому дали не за його вірші, а за есеїстику».
Павло Загребельний. Диво. — Харків: Фоліо
Коли температура обговорення сягала критичної позначки, міг зронити й таке: «У нас ще не доросли до розуміння цієї прози». Це – про «Кров по соломі» В. Медведя. Що, певна річ, сприймалося як замах на незалежну думку. Пам’ятний його вислів: «Такі люди, як Пашковський, народжуються раз на сто років». Це викликало посмішку уже тому, що навертало до Гоголя, який, як відомо, твердив: поети масштабу Пушкіна народжуються раз на 200 років.
Вчинки й оцінки Павла Загребельного могли спантеличити й того, хто звик до його екстраваганцій. Так він висунув на найвищу премію юну дебютантку Т. Малярчук. Та ще за журнальну публікацію. Що премії їй не дадуть, він, звичайно, знав. Але йому було важливо висловити своє захоплення, привернути увагу до нового імені.
Шматочок смальти з тієї ж пори. Відчиняються двері і, сутулячись, як і всі високі люди, з ціпком у руках заходить Загребельний. У вузькій сорочці навипуск він видається ще худішим і вузькогрудим. Щось у ньому від хижого ловчого птаха. «Бовдур!» – сердито каже Загребельний і стукає ціпочком, мовби ставить крапку. Ми, два-три члени Комітету, мовчки перезираємось. З`ясувалось, черговий внизу не впізнав класика, настирливо вимагав перепустки, а він забув посвідчення у своїй Кончі…
Яскравий осколок з мозаїки – зустріч к о м і т е т ч и к і в з Л.Д.Кучмою. Усі навперебій намагалися висловитися. І – ні слова про нагальні проблеми. Зокрема й ті, що стосувалися функціонування самого Комітету і життєдіяльності його членів.
Уже на виході з президентської резиденції Загребельний жорсткувато, як зазвичай, посміхнувся: «Всі висловилися, один Базилевський скромно промовчав».
Я, пригнічений легкомисністю зустрічі, відреагував імпульсивно: «А що – я мав теж розводитися про те, як полюють на вепрів дикі племена?»
Загребельний глянув на мене чи не співчутливо: про полювання на вепрів розповідав саме він. Посерйознішав: «Якщо гадаєш, що на подібних рандеву вирішуються серйозні питання, то ти наївний чоловік. Повір досвідченому…».
Повірив. Бо до того у цій же цитаделі влади був серед тих, хто зустрічався з Л. Кравчуком. І мав нагоду переконатися, як паралізуюче діє на письменницькі мізки присутність президента.
Якось на одному з засідань Шевченківського комітету у мене випало скельце з окулярів. Я ж мав стисло оглянути доробок численних номінантів. Лишалося імпровізувати: мої нотатки стали для мене недосяжними.
І тут Павло Архипович, попорпавшись у кишені, видобув звідти ножика і схилився над моїми «оками». Полагодив він їх напрочуд швидко, якщо зважати на те, що й сам не розлучався з оптикою.
Я не став би розводитися про цей випадок, коли б несповідимим чином не озвався він через тривалий час, коли ні Загребельний, ні я не були вже членами Шевченківського комітету і прізвища наші маячили тільки серед персоналій видавничої ради, заснованої ним, Комітетом, лауреатської «Бібліотеки…».
Павло Загребельний. Роксолана. — Харків: Фоліо
Останні роки Письменник тяжко хворів. Його контакти майже урвались: ні зустрічей, ні листів, ні телефонних зв’язків. Навіть близькі йому письменники не могли достеменно сказати, що з ним.
У грудні високосного 2008-го я потрапив під ніж хірурга. Перед Новим роком, саме того дня, коли мене мали виписувати з Феофанії, зі мною повторилося те, що сталося на комітетському засіданні: з тих же самих окулярів випало те ж саме скельце і брязнуло, коли я голився. Серце тьохнуло: як він там… Павло Загребельний? І тут же зауважив, що скельце надщербилося.
Увечері того ж пам’ятного для мене 26-го грудня домашні мої вийняли з поштової скриньки «Думки нарозхрист», останню з опублікованих його книг із дарчим написом автора і листа, датованого чомусь листопадом і без числа.
На подібні дарунки я аж ніяк не сподівався. Ми ніколи не були з П.А. у близьких, тим більше — довірливих стосунках. Я не звертався до нього з проханням надписати якусь із книг, хоч мав його книги. Якось не випадало сказати йому й добре слово за те, що зберегла моя читацька пам’ять. Щоправда, за двома винятками: коли прочитав у періодиці його есей про С. Параджанова і вірш Є. Євтушенка йому, Загребельному, присвячений.
Випадання скельця і вечірній сюрприз схиляли до метафізики. П.А. мовби передчував смерть і квапився попрощатися. Як з`ясувалося потім, не тільки зі мною. Але чому – зі мною?
Формальний привід: публікація в «Березолі» і «Кур’єрі Кривбасу» моїх «Імпресій та медитацій». А може, й не тільки їх. Він хвалив мої записи, згадував про славнозвісного М. Гаспарова. Це могло б втішити, коли б я не знав достеменно, що Павло Архипович схильний до перебільшень. Та все ж за цим прочитувався якийсь давніший інтерес до моєї особи. Інакше який резон було йому згадувати те, про що я не відав ні сном, ні духом?
Він писав, що пропонував мене на головного редактора «Літературної України» ще в ту пору, коли я мешкав у Кіровограді, але авторитети Спілки (він їх атестував у властивій йому глузливій манері) не погодилися.
Зізнаюся – я був неабияк здивований. І це при усвідомленні вміння П.А. дивувати чи не повсякчасно.
Про сам лист я написав у «ЛУ» по свіжих слідах втрати. Тому дозволю собі дозовану самоцитацію. «Такого листа міг написати тільки Павло Загребельний. Він писав про обірвані зв’язки із зовнішнім світом. Про важкий мікроклімат останніх трьох років життя. Про свої «мовби листи» з потойбіччя. Посилався на Шатобріана. Зворушливо відгукувався про дружину: « повернула мене до життя». Хвалив мене і захищав від моєї критики В. Солоухіна, який негативно оцінив вірш П. Тичини «На майдані». Ув’язував це з нинішньою національною катастрофою і, різко засуджуючи владу, писав: «…поки цивілізованими націями керували, привівши їх до розквіту, рузвельти, де голлі, аденауери, нами правили чабани».
Лист завершувався майже на саркастичній, характерній для нього ноті: «То що ж ми – народ чи отара? Спробуй відповісти з усією своєю мудрістю. А я бажаю тобі успіху в цій тяжкій справі. Сердечно твій П. Загребельний».
Цей тон, ця больова реакція на те, що діється в Україні, цей розмашистий, увиразнений чорним чорнилом почерк, як і різкі характеристики окремих літераторів, ніяк не поєднувалися з подальшими його словами: «Та мені тепер все байдуже. Як казав Чехов Кніппер-Чеховій: ich sterbe…».
Павло Загребельний
З того ж мого відгуку: «Мені здавалося, що в перебігу його хвороби настав позитивний перелом. Що озвався той самий Павло Загребельний, з яким мені випало сидіти поруч у Шевченківському комітеті: не прогнозований, пристрасний і категоричний у прихильності й неприйнятті. Ті категоризми шокували, але й притягували.
Так я написав йому у листі-відповіді. Можливо, робити цього було не слід. Та обеззброїли його відвертість і наступальний тон: на щирість годилося відповідати щирістю».
Звідти ж: «Павло Архипович Загребельний – невід`ємна знакова ланка нашого літературного ланцюга. Його особистість – ключ до його творчості. Загребельний-людина – це й Загребельний-письменник. І навпаки. Його суперечливість, прямолінійність, нелюбов до евфемізмів створювали довкола нього й відповідну ауру.
Я пізно переїхав до Києва і майже не знав його в ту пору, коли, як написав він сам, «був літературним вождем». Мені видається, що цього неймовірної працездатності й багатющої уяви письменника завжди супроводжували захват одних і недоброзичливість та заздрість інших. Він був неабиякий майстер наживати ворогів: свідчення відкритості характеру».
Це правда. У письменницькому середовищі, за словами А. Дімарова, побутувала сентенція: «Піднімаючись на другий поверх Спілки, Загребельний встигає нажити трьох недругів».
Не знаю чи писав він замолоду вірші. Його судження про поетів і поезію були такі ж суперечливі, як і його характер. Одних він безоглядно хвалив, інших безоглядно заперечував. Пригадую захоплене читання ним пушкінського шедевра «Приметы».:
Я ехал к вам: живые сны
За мной вились толпой игривой,
И месяц с правой стороны
Сопровождал мой бег ретивый.
Я ехал прочь: иные сны…
Душе влюбленной грустно было;
И месяц с левой стороны
Сопровождал меня уныло…
Є закономірність у тому, що саме Загребельний і ніхто інший (той інший навіть не уявляється)/ як редактор «ЛУ», надав її сторінки літературним новобранцям, імена яких стали потім знаковими.
Попри жорсткість чи й жовчність, у ньому незрідка озивався поет. Кваплюся уточнити – у сенсі світоглядному. На користь цієї думки свідчить і його імпульсивність. Зрештою, проза теж, — уважне прочитання її під кутом авторського фенотипу могло б дати додаткові докази для мотивації цього твердження.
Інколи здавалося, що за всієї своєї схильності до прямо казання, якусь частину своєї натури П.А. свідомо заганяв углиб. Принаймні, це досить поширене явище – грубуватість як ширма вразливості.
Так, це справді була жива й динамічна постать. Він міг постати у будь-якій ролі, але не нудним і байдужим.
Фото з сайту www.day.kiev.ua
Як співрозмовник, П.А. постійно провокував на дискусію. А в сумі чеснот сприймався як виклик задубілому провінціалізму. Все про це свідчило: і його одержимість книгою, і відкритість різним чи й полярним духовним віянням, і феноменальна пам’ять, і неймовірна працездатність, і увага до формальних новацій, можливо, інколи надмірна, але явно обумовлена спрагою вирватися із зачарованого кола літературної мертв’ятини. Це й дало підстави твердити, що Павло Загребельний не був типовим українським письменником і виламувався з ряду не тільки свого покоління.
З його іменем пов’язані невситимість пізнання і дух дерзновенних шукань. Він володів тим, без чого письменника не буває, – внутрішньою незалежністю. Цю незалежність явив і в кращих своїх романах. Їх стилістика – стилістика вільної людини. Короткі, відрубні речення, проза протокольна –
були йому чужі. Навіть його перевитрати – свідчення розкріпачення.
У «Думках нарозхрист» він сам чітко задекларував, що з усіх письменницьких чеснот шанує передусім незалежність розуму.
У віддарунок за цю книгу й у відповідь на його розпачливе: «…що ж ми – народ чи отара?» – я надіслав йому свій «Холодний душ історії».
Чи отримав він його? З цим на пам’ятні сороковини я звернувся до його дружини. Елла Михайлівна підтвердила: так, отримав.
Отже, листа мого встиг прочитати. Цікаво – з чим він не погодився? Що спростував би в ньому, якби хвороба відступила?
Без такого спротиву-оскарження уявити Павла Загребельного мені важко. Скажу більше – неможливо…
дякую, дуже гарна стаття. І людиною, й письменником Він був чудовим…
Мої щирі вітання Володимиру Базилевському за добрий спомин про Павла Архиповича. Отак би шанувати згадкою всіх українських письменників, аби не преривалася пам’ять між минулими та прийдешніми поколіннями. Лише пам’ять про наше минуле здатна піднести нас духовно.
Загребельний не любив діаспорних письменників мабуть тому, що не міг простити їм “лови на вепрів”, тобто на радянських живих класиків, що їх влаштовували так дотепно сам Маланюк, Шерех, а зокрема Кошелівець. А втім, письменник він був не без таланту.
Отже, якщо Олесь має рацію, то погляд Загребельного на діаспорних письменників, який він висловлював Базилевському приватно – становище щонайменше, шкідливе.
Загребельний ревнував, боявся, що в діаспорі вільні, талановиті письменники – і йому з ними важко тягатися.
Дуже претензійний матеріал, занадто багато “я”, “мене”, “зі мною”… так і Коротича переплюнути можна :-)) Треба, пане Володимире, любити не себе в літературі… Великий був Загребельний, але має бути почуття міри в подачі статей. Не можна починати так, як у цій публікації. Це побажання на майбутнє.
Базилевський вже і тут :(
Мікс банальності і самовихвалення. До чого тут Пушкін?
“модерний піджак” – а в “постмодерному” не бачили? :)
“скельце надщербилося” – соплі і слюні, чисто вам мелодрама з пальця висмоктана.
“Кваплюся уточнити”, “Мовлячи фігурально” – чи це не кальки з російської?
“зі шматочків смальти постають вітражі чи панно”
А хіба з НЕпрозорої смальти роблять прозорі вітражі? Нагадує “стрємітельний домкрат” :)
ЛЮДИ ДОБРІ, ЦЕ Ж ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ЛАУРЕАТ ПИШЕ!
“Смальта володіє унікальною властивістю – вона світиться зсередини. Завдяки цьому її широко застосовували і застосовують у виробництві вітражів…”
http://www.d-k-d.ru/book/338/
(спеціалізований сайт з архітектури та дизайну)
SS має рацію: безграмотна бездарність. Серед членів Спілки ще не вимер такий різновид – друзі знаменитих: Тичини, Василя Симоненка, Григора Тютюнника, Стуса, Тараса Мельничука. Як правило, ці графомани спочатку були приставлені до них стукачами, а по смерті, гадаючи, що ніхто про те не знає, стали “друзями”, пишуть спогади… Кот Базилио пошел дальше – стал другом сначала Пушкина, потом уже всех остальных гениев. На их фоне и птичка кажется сама себе орлом. Та враження читачів інше від цього спогаду: самохвальна соплятина самозакоханого самописця-самочитайла, як усе, що пише цей прісний, як маца, псевдо філософ -псевдопоет. А міг би вийти справді гарний портрет високого у всіх відношеннях Загребельного, якби не наліплені на нього фотки брібненького у всіх відношеннях автора.
Добре.
У Базилевського такий стиль. Хіба це великий гріх? У нас же свобода. Дайте чоловікові можливість бути собою – скрізь і всюди бути уважному до себе. Зате от узяв і нагадав дещо суттєве про Загребельного. Хіба це не заслуговує на якусь подяку?
Ви, лайливі, більше шкодите собі, ніж комусь.
_У Базилевського такий стиль. _ Кажуть, що папір все стерпить. В нашому випадку, ЦЕ, на щастя, паперу не дісталося :)
_Ви, лайливі,…_ А погортайте (бо воно не читабельне) сотні сторінок цього аффтара в Березолі і Кур’єрі Кривбасу і тоді я вас послухаю :) “Імпресії та медитації”, так їх і сяк :(
Розсмішив Дрімливий. Але хіба то лайка, сказати правду про цього вїдливого самозакоханого чоловічка, який з дива заповзявся усіх повчати, як і про що писати, а сам не знає ні правил, ні міри Та й стиль – це те, що виправляється, навіть якщо він із цвинтарного соцреалізму, на відміну від совости. Цей пан не злазив зі сторінок “Літ. України” , то єсеї, то поезеї, то інші маразмеї, крав газетну площу у колег. А коли знайшлися жваві подискутувати з ним, гевойт, посягли на безсмерного! Кажуть, коли на якійсь там “педраді” в НСПУ знімали з редакторства Михайла Сидоржевського, то Б. найбільше валував, вимагаючи розправи. Є ще такий Дімаров, який теж обібрався патріархом і тритейским суддею, всім поради роздає, строїт, судьби рєшает неугодних… чого, до речі, ніколи не робив Загребельний і цим теж був високий. Одно слово, маразм крєпчаєт в нашім укрсучпросі з кожним днем…
“Дімаров” – псевдо. Цей чоловік є українцем. Усякі глузування на общепонятном тут не до місця.
Суєта суєт навколо дріб’язковості не дає змоги вести посутню розмову і про Загребельного, і про автора спогадів – Володимира Базилевського, який написав так, як написав. Хто з відгукувальників-відгукачів напише краще чи бодай хоч сяк-так поділиться спогадами (якщо має їх про людину високого зросту)? МиколаСлавинський.
Скажу тільки про мотивацію своїх зауважень: зневажати Маланюка чи Барку для мене не дріб”язковість. Додам, що робити з Загребельного Томаса Манна- теж не дуже відповідально.
А вам как я посмотрю везёт на удачные темы!
тут вихлюп амбіцій пігмея, котрий виписався із провінційного графомана і корчить із себе знаного пісатєля.
Він писав і про Маланюка, але Маланюк йому чужий, йому блжчий Бродський (Іосіф) і русская літєратура сєрєбряного вєка з Пушкіним укупі.
Володимир Базилевський – блискучий стиліст. І те, що в його статті-спогаді багато особистого, – природно. До речі, якби не прозирало сильне, харизматичне авторське “я”, то й читати було б нецікаво. Кожен автор – якщо він чесний – має право говорити ПЕРЕДУСІМ ВІД СВОГО “Я”. А не розписуватися за всіх. Так уже повелося. Ми ув’язнені в оболонках власних тіл.
Прикро вразила кількість пігмеїв, які силкуються вилити якнайбільше помиїв на одного з НАЙМУДРІШИХ українських поетів і мислителів цієї доби. “Провінційний графоман”? А ви, дітки багатих столичних батьків, – що ВИ написали? за що вас поважати?
Земля пухом Павлові Загребельному.
Кажу Вам: без Доброти Слова Загребельного, як і його лагідних Справ, не була б наша Література Багатирською, а без Доброго Слова Базилевського – не пам”тали б про пана Павла!
Чому виють лисиці на щити? Чому ворон каркає над полем битви? Чому Правда ворг Брехні? Чому Україна – Терра інкогніто для Світу? Чому Ядерний Опік Хіросіми і Нагасакі іменується Чорнобилем? Чому ми відмовились од Атомної зброї, а близькі і дальні вчать японців і нас, як жити по правилах “Ядерного клубу” шестірки, сімки, двадцятки?… Ці проблеми заявляв Загребельний у Творах! А Ви панове? Великі тим, що мовчите, а Україну розтерзують пришельці із звинуваченням нас, за Наше Слово Слов”янина, за Правду у антисемітизмі, фашизмі, ксенофобії! Хіба не лякає Вас: напад расистів (теорія чия? Читайте Тору!) на Україну, у тодішньому юдейському союзі Бланка-Леніна, полонили українця нацисти, загнали в концтабір і розпустили по всьому світі “посібник нацизму розстрілював богообраних, заганяв у камери…” Судили всім Ізраїльским судом – не винний! Тепер знов, полонили і віддали “фашистам судити за… 29 чи то 30 тисяч розстріляних богообраних… Чи ви дали б зброю полоненому? Ні! Раб поверне зброю проти рабовласника! І знов, тим латентним-масонам необхідно підняти рейвах проти України. От такі, панове, наші боягузства у своїй рідній! Натомість один-одного готові пошматувати, або й продати за срібняки Юді, що потирає руки. Слово Скорвороди, Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Гончара, Загребельного, Шевчука, Ліни Костенко, Вінграновського… Їх – легіон, безсмертних, якщо ми достойні їх? То ж подумаймо: чому і нині ми у Незалежності, якби зайві у Слові України!
Овва! Оце буря і натиск! такого не читав, відколи “ЛітУкраїна” перестала виходити… Це ви про що: про трактування постулатів Біблії в останніх книжках новоявленого члена НСПУ О. Турчинова чи “Євангеліє від Івана” Анатолія Ісаковича Крима – кошового отамана письменницької січі? Коли ні, то прочитайте, там знайдете усі віжповіді на запитання Яворівського:що ми за народ такий? Загребельний був і зостався великим чоловіком і письменником. Але чого він пригрівав яскраво виражених покидьків, які розікрали гуманітарну допомогу для порятунку українців від катастрофи Чорнобиля, не відомо… От тепер і маємо те, про що ви , Архістратегу, волаєте, як в пустелі.. Ой, промантачили ми з люстрацією… Менше було б свовоблудів-патріотів, зате більше толку в державі. Шкода, що Павло Архипович у своїх “Думках нарозхрист” не сказав усю правду, яку знгав про деяких людей… Теж, певно, не хотів розбрату…