«Із методики полювання на птаха»…

Микола Холодний. Повернення: Збірка поезій / Упор. і передмова Павла Вольвача. – Київ: Факт, 2009. – 212 с. – (Серія «Зона Овідія»).

У кожного своє відкриття поета. Чомусь поетичну книгу Миколи Холодного (1939-2006) «Дорога до матері», що вийшла 1993 року в «Українському письменникові» й була першою авторською збіркою, виданою в Україні (до того часу п’ять поетичних книг Холодного вийшло за кордоном), я пропустив. Тому 2000 року в Тернополі на святі журналу «Сова», де серед інших літераторів, запрошених Петром Сорокою, був Микола Холодний, не поспішав познайомитися із ним. Був він на вигляд невиразний, сірий. Якийсь фізичний ґандж мав на обличчі, здається, це — наслідок хвороби. Можливо, наше незнайомство повернулося на краще (чув від багатьох знайомих і незнайомих про нестерпний характер поета). Чи як цю делікатну ситуацію просто прокоментував Павло Вольвач у передмові до поетичного вибраного Миколи Холодного, упорядкованого ним же: «По жизні» бо Микола Костьович був людиною складною. Говорячи відвертіше, майже нестерпною – таким собі персонажем-скунсом, який незрідка повертався спиною й до тих, хто хотів його щиро й по-дружньому погладити» …

Читаючи поетичне вибране, розумію, що Холодний – яскрава самотня зірка на небосхилі української поезії другої половини ХХ століття. Вдалий підбір поезій у вибраному: найраніші вірші датовані 1950-м роком, останні – 1993-м. Я взагалі дивуюся, яке тонке відчуття поетичного було в поліського одинадцятирічного підлітка; відчуття ритму, мелодики:
Мати в льолю білу
Хату одяга.
Сонце стало біля
І допомага.

Звичайно, що Микола Холодний – поет соціяльний і національний. Поет конкретики: історичної, суспільно-політичної, побутової, естетичної («А я від природи й за духом // конкретних прихильник речей»). Вірші Холодного, написані в стилі конкретики факту є жахними у своїй натуралістичній відсторонености і психологічній проникливости («Рука», «Балада про чорну птицю», «Монолог води», «Ретроспективне», «Чоловіча сорочка», «Притча про матір і сина»).

Його соціяльні картинки й замальовки небезпечні для будь-якого державного утворення, зараженого бацилою тоталітарности (індивідуальною чи колективною): «Після реформи 1861 року (Із поеми «В казематі»)», «Крик з могили», «Розмова поета з самим собою (Із поеми «В казематі»)», «В чиїх вертепах тільки ми й не грали…», «Сьогодні у церкві коні…», «Пахне небо ліками Коротича…», «Товаришам із тюрми», «Іноземець», «Деяким», «Моринці. Уроки історії»…

Іронічність, напівіронічність, часом — неприхований сарказм і сатира, цитатний колаж, соціяльна гострота, трансформація фольклорних мотивів та образів, деміфологізація, поетичний парафраз та алюзія, варіятивність, пародійність, неймовірне імпровізаційне чуття – ці риси поетики Миколи Холодного витворюють із нього предтечу українського постмодерну. З появою цього вибраного стає зрозуміло, що поезія Миколи Холодного видозмінює поетичний канон другої половини ХХ століття, фактично маргіналізуючи одну із таких культових постатей раннього шістдесятництва, як Василь Симоненко. При тому, що сам автор із нехарактерною для нього повагою говорить про свого літературного сучасника (вірш «Сонячні зайчики» з присвятою Василеві Симоненку).

Микола Холодний – поет, якого можна спокійно «розтягти» на цитати. Він яскравий в оцінках, фактах і портретах (майстер портрета соціяльного, контекстуального, екзистенційного!): «Від першого і до останнього рядка // віднині жити починаю наново» («Повернення»); «Нехай Маяковським я став би, проте // чи мову міняв би, як гольф // свою на німецьку одне лиш за те, // що шпрехав по-швабськи Адольф?» («Нова варіяція на стару тему»); «Лови життя, а піну обмини» («№ 67»); «Вмирають поети в душі, // а потім в лікарні вмирають»; «ПОЕТІВ НЕ СТАНЕ ЗАВТРА // ЗАЛИШАТЬСЯ ЧЛЕНИ СПІЛКИ» («Вмирають поети»); «Якщо присягнув балалайці – // всміхнеться службова драбина» («Деяким»)…

Холодного можна також назвати класиком українського поетичного епатажу: «На стрімкім териконі // віддалась ти мені // серед білого дня в суботу // і дивився на нас // весь Донбас, весь Донбас, // припинивши роботу» («Епатаж, якому не придумаєш назви»)…

Холодний – поет-лірик, можливо, найромантичніший лірик своєї доби: «може нас не стане завтра…»; «На хуторі кохання»; «Зустріньмось в понеділок»; «Я до тебе прийду»; «Маки»; «Троє в наметі»…

А ще неймовірне відчуття екзистенційної порожнечі й загравання зі смертю: «Граматична вправа на займенники», «Я прожив не своє життя…»; «Прощання з Олексієм Булигою»; «Промова Миколи Холодного у Спілці письменників України на урочистій вечері з нагоди його смерті»; «Заповіт»; «Межа»; «Роздуми на цвинтарі»…

Читання поезії виникає, як правило, спонтанно. Щоразу це якась інша функція: ліку, естетичної потреби й насолоди, поклику… Поезія Миколи Холодного, як і кожного справжнього поета, самодостатня. Її можна читати як документ епохи («жалюгідного часу»), як щоденник, як вияв індивідуального бунту й індивідуальної туги-самоти. Але це завжди небайдужість. Голос із нашого задзеркалля. Голос-клич. Голос-дзвін. Натужний, зболено-іронічний, самотньо-чужий… І близький. Своїм наскрізним україноцентризмом. Своєю правдою, яку поет так хотів донести, власним мовчанням докричатися…