В’ячеслав Брюховецький: «Микола Зеров – людина, яка неймовірно відчувала слово»

Почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслав Брюховецький є, крім іншого, доктором філологічних наук, професором, автором понад 400 публікацій, зокрема, п’ятьох монографій. Останнє його масштабне дослідження, присвячене постаті Миколи Зерова, до сьогодні лишається єдиною монографією про цього видатного поета, перекладача, літературознавця й критика, одного з ключових гравців на полі української літератури 1920-х років. Напередодні ювілейного для Миколи Костьовича року (2010-го святкуватимемо 120-ліття від дня його народження) ми запросили до розмови найбільш компетентного його читача й дослідника.

— В’ячеславе Степановичу, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років у літературу поверталося багато цікавих письменників доби модернізму. Що привело Вас саме до Миколи Зерова?

— Наприкінці 80-х – на початку 90-х з’явилося багато імен, про які можна було говорити. Правда – що стосується Зерова – то реабілітація відбулася раніше, ще в 1960-х. Тоді за підтримки Максима Рильського вийшла книжечка його поезій і перекладів. Але, звичайно, це тривало недовго, і в 1970-х роках ім’я його було практично заборонене. Не йшлося про пряму заборону, але коли я працював у «Літературній Україні» й підготував до друку інтерв’ю з Борисом Теном, де він щось сказав про Зерова, редактор категорично заборонив згадувати ім’я вже нібито реабілітованого поета, посилаючись на застереження цензора.

Зеровим я захопився, коли прочитав його статті в журналі «Життя й Революція», а пізніше в «Книгарі». Мені він страшенно заімпонував як літературний критик. Якраз тоді у мене з’явилася цікавість до літературної критики і, зокрема, до творчості неокласиків. То було ще в студентські роки. Я навіть написав досить велику роботу, яка, безперечно, називалася доволі претензійно: «Українські неокласики і їх роль у становленні української радянської літератури». Цю доповідь заборонили для виголошення на студентській науковій конференції, що викликало мої протести. Десь років через п’ять керівник гуртка, який, власне, й заборонив мою доповідь, зустрівши мене на бульварі Шевченка, сказав: «Знаєте, Ви образилися, але я просто Вас рятував». І то була правда. Бо, уточнив він: «Після виголошення цієї доповіді Ви би полетіли з університету. Разом зі мною». Вже із самої назви доповіді випливає, що мене цікавив літературно-критичний аспект, зокрема — літературна дискусія 1925 року.

Тож через критику я прийшов потім до поезії Зерова. Вона дуже своєрідна, часом можна подумати, що у самовизначеннях своїх Зеров, можливо, трохи хизується своєю «бібліофаговістю».

— Як на мене, навіть кокетує.

— Навіть кокетує. Трохи є. Але то був такий поет. Для нього слово було понад усе. Він десь, здається, говорив про те, що все життя його фактично пройшло через його вірші. Тобто, практично все його життя заримоване. Починаючи від жартівливих творів – пригадуєте, про зуб, який йому виривали, або вірші-флірти до майбутньої дружини… Отже, для Зерова не існувало, як на мене, особливої відмінності між життям і словотворчістю. Все, я би сказав, фіксувалося поезією, яка не була спонтанною. Зеров ніколи б не сказав: «До мене прийшла Муза і мені промовила…». Він сідав – і писав вірші. Якщо хочете, конструював їх.

— Може, тому й Камена, а не Муза?

— Так, безперечно. Й саме тому, великою мірою, і не давньогрецька, а давньоримська література, яка була вже більш професійним діянням, ніж пісні сп’янілих від Музи греків. І навіть те, що він на могилі сина виголошував промову латинською мовою, – то було природно. Він так жив, він так бачив. Людина, яка неймовірно відчувала слово. Відчувала і знала слово. Як великий майстер, він міг припасовувати слова одне до одного. Не так, скажімо, як – візьмімо антагоніста за способом вираження – у Сосюри, у того слова виливалися з душі. Я думаю, що для Зерова таке абсолютно неприйнятне. У Сосюри можна знайти невдалі рядки, приблизні рими, але для нього це не мало значення: він співав. Зеров собі такого ніколи б не дозволяв. Наголошу: не дозволяв! Він – як майстровий червонодеревник, який припасовує кожну деталь так, що її неможливо навіть похитнути. От приблизно так само працював Зеров. Я теж люблю все добре припасоване. Мабуть, тому й зацікавився ним.

— Але ж Тичині, наприклад, теж «лилося»…

— Тичина – більше «нутряний» поет: він не від слова йшов, а від якогось чуття, яке потім знаходило вираження в слові. Зеров ішов від слова. Якщо подивитися на всю його творчість, саме слово «слово» у нього надзвичайно важливе. Не випадково й видавництво називалося «Слово». То була така настанова. Не дивно, що він виготовив так багато рукописних книжок. Це окреме цікаве явище, яке, здається, ніхто не досліджував, принаймні детально. Я бачив ці книжки в архівах – їх стільки! Він власноруч своїм гарним почерком писав книжку, робив палітурку і комусь дарував. Нібито й не поетова робота – такі речі робити, але він був саме такий. Будь-яка робота зі словом давала йому насолоду…

— Ваша книжка ось уже 19 років є чи не єдиною монографією про Миколу Зерова. Чи не засмучує Вас відсутність конкуренції? Чи стежите Ви за зеровіаною? Якого дослідження про Зерова Вам бракує?

— Мене не те, що засмучує… Мене дивує, що така постать, як Зеров не викликає бажання провести комплексне дослідження. Звісно, є цікаві роботи, але вони принагідні. В основному це дисертаційні дослідження, які потім «перетікають» у книжку, присвячену якійсь ширшій або вужчій темі. Тож мене дивує, що ніхто досі не взявся написати монографію. Тим більше, що моя книжка виходила тоді, коли багато про що не можна було писати і коли не все було доступне. Подекуди треба було для певних речей шукати езопівську мову. Тепер у цьому вже немає потреби.

Я навіть думаю, що це свідчить про «мілкіше» мислення молодих літературознавців. Красиво десь нахапатися всіляких постмодерністичних термінів, говорити таке, що сам не розумієш, – неважко. А постать таких письменників, як Зеров, вимагає культури, вимагає великих знань, між іншим, не нахапаних. Пам’ятаю, як мені бракувало філологічної освіти, бо за освітою я не філолог, а журналіст. І мені цього бракувало, я надолужував те, що вдавалося. Але прийде час і на такі дослідження…

Чи стежу я за зеровіаною? Спеціально – ні. Принагідно, якщо десь бачу – читаю. Колись я збирав усі можливі матеріали, тепер вони у нашій бібліотеці.

Знаєте, нелегко насмілитись на таку роботу. По-перше, серед літературознавців існує (фактично, не формально, звичайно) певна спеціалізація: хтось пише про поезію, хтось про прозу, хтось про літературознавство. А тут таке поєдання, що треба бодай трошки розумітися на всьому, зокрема й на теорії перекладу, і бажано б мови знати… Та й сама життєва колізія Миколи Костьовича досить непроста. Мені би хотілося, щоб хтось глибше з філологічної точки зору копнув, ніж я, тому що я свідомий того, що, скажімо, деякі аспекти мені складно було висвітлити й проаналізувати. Ще раз хочу висловити впевненість, що таке дослідження неодмінно з’явиться. На все свій час. Така постать не може не викликати колись бажання дослідити її в синтезі, а не окремими частинами.

— Чи задумувалися Ви над тим, що Микола Костьович міг зробити вибір на користь іншої культури? Адже в ужитку в родині Зерових була російська мова, освіту Микола здобув «імперську», мав намір вступати до Петербурзького університету, замолоду навіть вірші писав російською. Які наслідки міг мати такий вибір?

— Думаю, що не міг. Це парадоксально… Слово живе своїм життям. І незважаючи на те, що він і писав по-російськи (особливо в юності), і те, що в кінці життя, коли переїхав уже до Росії (тікав звідси, хотів там, зрештою, врятуватися), росіяни визнавали його переклади кращими за свої. Тобто він, безперечно, володів російською мовою досконало – це зрозуміло. Але для СЛОВА цього замало. Українське слово для нього було чимось первозданним… Нам сьогодні прикро, що українська мова не так поширена в різних сферах нашого життя (та прийде час і на неї: через два покоління всі забудуть, що не говорили по-українськи). Та російська мова для Зерова через її поширеність (зроблю таке припущення) була, як ширвжиток. Українське слово Зеров чув свіжо ще й тому, так я думаю, що ним мало розмовляли, що українська була в одному ряду з мертвими мовами, які він сприймав дуже інтимно. І тому українське слово він чув інакше. І тим Зеров великий. Це ще треба збагнути. Я десь, може, підходив до того, що саме українське слово для нього було природнішим, воно було нутряним, цікавішим для нього, ніж уже таке «обсмоктане» з усіх боків російське.

Хоча, звичайно, його внесок у російську культуру був би теж великий. Проте не було би такого непроминального, яким він є для української літератури. Незважаючи на те, що в юності та й пізніше Зеров був людиною також російської мови й культури. Думаю, що він із дружиною по-російськи спілкувався. Він був природно російськомовним, але в нього не виникло би тої філігранності й смаку первозданності, яка є в його українській мові… Це був би внесок, але такою постаттю, якою він є – ще не відкритою – в українській культурі, він би ніде не став.

— Як Ви гадаєте, чи не було в його виборі на користь української мови розрахунку, що в українській літературі він займе значно вигіднішу позицію, ніж у російській?

— Ні, я думаю, що над цим він не задумувався. Річ у тім, що багато українських діячів ХІХ – початку ХХ століття були російськомовними. Українські діячі. Можете собі уявити, що Коцюбинський був російськомовний. Михайло Коцюбинський! Ще в студентські роки мене неймовірно вразив один епізод з книжки А. Лебедя «Михайло Коцюбинський» (вона була вилучена з бібліотек, а я випадково купив її у букіністів). Вдома у Коцюбинських розмовляли виключно російською мовою. Якось малий Михайло захворів, і коли в нього була маячня – вона була українською мовою. Це страшенно приголомшило батьків. Вони думали: «Що сталось з дитиною? Чому воно говорить по-українськи?». Тобто мова – це велика загадка, крім усього іншого, велика таємниця, яку, дай Боже, щоб ніхто ніколи не розгадав… Бо люди як розгадають, одразу почнуть переінакшувати. У мові є багато містичного, я вважаю…

— Чи були Ви знайомі з дружиною Миколи Костьовича, Софією Федорівною Зеровою? Що дало Вам спілкування з людьми, які знали Зерова, для розуміння його творчості?

— Ні, з Софією Федорівною я не був знайомий. Я приїхав у Київ, коли вона, здається, вже померла. Знав я двох людей, з якими спілкувався з приводу Зерова: це Арсен Олексійович Іщук, мій викладач з університету. Він був студентом Зерова, коли вчився в ІНО. Він розповідав небагато, але з великим пієтетом. І другий – це Борис Тен, який мені навіть показав місце, де вони із Зеровим пили чай. Зеров був великий фахівець із чаю! Про це багато спогадів є, як він заварював чай, – то було ціле дійство. Коли Борис Тен приїздив із Житомира до Києва, вони із Зеровим зустрічалися в одному кафе і пили чай. І він мене запросив: давайте підемо туди. Але там уже було «кофє с молоком». Він каже: «Який тут був чай!.. Отут стояв столик, де ми з Зеровим завжди пили чай». Це кафе, між іншим, і сьогодні є. Нині, здається, називається «Овації». Це на Прорізній, нижче від Молодого театру. Коли ми були, воно називалося «Зустріч». Я інколи людям показую (от недавно водив одну людину з Польщі), кажу, що тут стояв колись столик… Але зараз там уже зовсім інший інтер’єр. Так що, на жаль, багато людей я не зустрічав.

— А як щодо Григорія Порфировича Кочура?

— Так, правильно! Ми з Кочуром теж багато про це говорили. Власне кажучи, великою мірою завдяки Кочуру я й книжку написав, тому що в його бібліотеці працював. Майже нічого не можна було дістати. Я приїздив до нього в Ірпінь, він мені давав книжки. Часом ми сиділи, говорили. Але говорили тільки про те, який це великий чоловік був. Що ж до деталей…

Ще мені про Миколу Костьовича розповідав Василь Мисик, вони були разом у таборі. Щоправда, вони були дуже різні. Василь Мисик, який тоді був бібліотекарем, – поет іншого складу. Знову ж таки, він тільки казав: «Ах, був Зеров!..».

Було ще одне, але дуже специфічне спілкування – з чоловіком, який на Соловках сидів із Зеровим в одній камері. В листах Зеров не називає його прізвища, пише про нього так: «большеголовый» чи «яйцеголовый», зауважуючи, що був про нього невисокої думки як про шевченкознавця, а виявялося, що він непоганий хлопець.

Мені вдалося дістати в КДБ справу Зерова. Мені її показали (табірну справу! не ту, що в Києві тут. Ту мені давали читати, я цитував її). Отже, мені її показали, і показував (здалеку!) сам керівник українського КДБ Галушко. Мене вразило, що на місці, де мала бути фотокартка Зерова, були тільки відбитки пальців. У справі були також доноси на Зерова його співкамерника, їх зачитував мені Галушко. Тоді я думав: невже могли бути донощики? Пізніше я запитував про це у Кочура. Григорій Порфирович казав, що були донощики, їх за це трохи підгодовували. Я думаю, що то був він. Тож із ним у нас було специфічне спілкування.

Ну, а в деталях ніколи не було розмови. Говорили просто: от який великий!..

— У своїй книжці Ви охопили всі сфери діяльності Миколи Зерова – поетичну та перекладацьку творчість, літературно-критичні праці й історико-літературні дослідження. Як Ви вважаєте, яка з цих ролей/ ідентичностей було головною, фокусувала його різноманітні інтереси?

— Він дуже різноманітний і цілісний. Саме тому про нього, якщо серйозно писати, то треба писати тільки так. А якщо окремий аспект – може бути, але він дуже однобоко виглядатиме. Бо все це перепліталось, бо слово там домінувало. І в житті так само. Тому це дуже синкретична постать.

— Як Ви гадаєте, чи є серед українських поетів «продовжувачі» Зерова, тобто ті, хто діалогізує з ним у своїх текстах?

— В українській літературі, як на мене, – це поезія Андрія Содомори. Я колись сказав йому про це, але він на мою репліку промовчав. Він не так давно видав книжку, хоча писав усе життя. Дуже нагадує мені неокласиків, особливо Зерова, й Ігор Качуровський. Ці два поети, як на мене, найблжчі до Зерова. Може, серед сучасних поетів і є [послідовники Зерова], але я їх не знаю.

— Які з поезій Миколи Зерова належать до Ваших улюблених? Як часто берете до рук книжку його віршів?

— Знаєте, улюблені поезії бувають у різний час різні. Я дуже люблю «київський» цикл. Чи часто я їх читаю? Якби я сказав, що часто – я би Вам набрехав. Багато років поспіль частіше підписував накази і будував освітні концепції. Може, тепер щось трохи зміниться…

— В одному інтерв’ю Ви сказали, що збираєтеся повернутися до літературознавства. Чи цей намір залишається в силі? Які напрями літературознавчих досліджень Вам наразі цікаві? Про кого буде Ваша наступна книжка?

— Я не пам’ятаю інтерв’ю, де я висловив намір повернутися до літературознавства. Мабуть, я сказав, що збираюся написати кілька книжок. Мушу викинути одну книжку зі своєї голови (зараз я її закінчую, це буде бриколаж у жанрі пастишу) і тоді почну писати щось ще. До літературознавства, мабуть, повернутися важко, надто багато пропустив. Майже двадцять років – велика прогалина. Треба було б років п’ять наздоганяти. І тому не є реальним. Хоча життя може всяко повернутися.

У бібліотеці нещодавно знайшли одну мою заміточку 1992 року. Газета «Друг читача» проводила опитування: «Яка книжка лежить у Вас на столі?». Я відповів, що в мене не непрочитана, а недописана книжка на столі лежить. І справді, наполовину вже була написана книжка про Бургардта. Я навіть не знаю, де цей рукопис подівся тепер. Тобто — його немає! Може, серед паперів десь і є… Але це вже неактуально. Думаю, що до цього вже не повернуся.

Правда, є в мене ще один задум, який, можливо реалізується… Колись я планував написати п’ять книжок – про всіх п’ятьох неокласиків (книжка про Зерова була перша). І працював над цим. Я робив виписки, якісь чорнові нотатки про всіх неокласиків. Якщо Ви помітили, навіть у моїй книжці про Зерова є своєрідна панорама: я коротко написав про кожного з них. То був початок мого задуму.

Та тепер мене інтригує (навіть – мучить!) інше: написати про людину, яку часом навіть зараховували до неокласиків, – про Петрова. Але у формі інтелектуального детективу. Я розмовляв про нього з Юрієм Володимировичем Шевельовим, який дуже дружив з Петровим. Шевельов до кінця життя не вірив, що Петров міг бути агентом КДБ (чи НКВС тоді). Він казав: «Такого бути не може! Він був націоналіст, він був свідомий чоловік. Це його просто викрали». Це неправда. Я навіть приблизно уявляю, як це сталося, як його заарештували, потім завербували, які колізії він переживав… На жаль, немає в архівах цієї «арештної» справи. Вона, може, і є, але в Москві. Швидше за все, її вивезли. Або, можливо, під час війни пропала, бо це було до війни. Крім того, його роман з дружиною Зерова…

— Я, власне, хотіла запитати, чи писатимете Ви про цей любовний трикутник?

— Якщо я буду про це писати – звичайно! Він болючий уже тим, що Зеров про нього знав. Він навіть писав у своїх віршах про це. Цікаво, що російською мовою писав.

Я би дуже хотів написати таку книжку. Це, швидше, не літературознавство буде. Можливо, що й прізвище Петрова не буде, тому що там домислювати треба якісь речі. Це не буде біографія, а щось таке… Якщо вдасться – напишу.

Розмовляла Наталя Якубчак