Дві думки про «Сердечний рай» Олександра Денисенка
- 20 Тра 2009 02:56
- 2,507
- 17 коментарів
Сердечний рай, або «Оксана». — Київ: Грані-Т, 2009
Роксана Харчук. Крізь опцію любові і смерті
2000-тисячні роки збагатили українську шевченкіану передусім цікавими драматургічними творами. Маю на увазі «детективну хроніку» О. Денисенка «Сердечний рай, або Оксана» і трагіфарс С. Росовецького «Шевченко під судом» (остання видана у: «Збірка п’єс лауреатів «Коронації слова» 2006 та 2007 років. – К.: «Нора-Друк», 2008). Якщо друга п’єса так і не набула сценічного втілення, то твір О. Денисенка під назвою «Божественна самотність» («Оксана») 2003 р. було поставлено в Академічному драматичному театрі ім. Івана Франка (постановник – О. Білозуб, роль Шевченка виконав П. Панчук). Нині «Оксана» прийшла до читачів у розкішному виданні, ідея якого належить Діані Клочко. Йдеться про доповнення тексту п’єси відеорядом, підібраним переважно з мистецьких творів самого Шевченка. Акцент поставлено на жіночій тілесності, оскільки темою п’єси є любов (інша опція: смерть увижається радше фіналом, до якого не був готовий сам Шевченко – великий життєлюб).
Видавець утілює у своєму виданні тезу про рівновелику геніальність Шевченка-поета і Шевченка-митця, потребу інтерсеміотичного погляду на його спадщину. У «Післямові до видання» Д. Клочко навіть стверджує, що Шевченко-митець «став модерністом до модернізму, вперто вивчаючи класику». Хоча я не є спеціалістом у галузі мистецтвознавства, проте дозволю собі не погодитися як із популярною нині тезою про рівновеликість генія Шевченка-поета та Шевченка-митця, так і з припущенням про модернізм у його художніх роботах.
Втім, п’єса О. Денисенка далека від дискусій на тему Шевченка-поета і Шевченка-маляра. Варто все-таки зазначити, що для автора Шевченко передусім є поетом, який зруйнував Російську імперію і висловив українську правду, правду зневаженого, слабкого народу, що опинився між двома шовіністичними потугами: Росією і Польщею. Опосередковано (у постаті Г. Честахівського) драматург приділив увагу іншій, не менш важливій ідеї у творчості Шевченка-поета – його критичному ставленню до українського етносу і передусім до української еліти. Остання, в розумінні Шевченка, виявилася надто примітивною для державотворення. Українська еліта, а за нею й маси так і не спромоглися пожертвувати власними інтересами задля суспільного добра: «А ще гірше – спати, спати / І спати на волі». Хоча Шевченко й показав шлях самопожертви, інтереси України і в Шевченкову добу, і в нашу, на жаль, існують виключно у риторичній формі. Сподівання Шевченка на ідеалізм української спільноти, її безкорисливий патріотизм і почуття власної гідності актуальні й досі.
Напевно, головним здобутком «детективної хроніки», що присвячена пам’яті батька драматурга В. Денисенка, який був режисером і співавтором сценарію фільму про Шевченка «Сон» (1964), є образ самого Шевченка –переконливий і психологічно вмотивований. Олюднюючи Шевченка (адже у п’єсі йдеться про інтимне життя поета, його сватання до Ликери Полусмакової), наповнюючи текст іронією і гумором, О. Денисенко, однак, ніколи не грішить несмаком чи тривіальністю. До позитивів п’єси варто віднести й двомовність, навіть тримовність персонажів. Окрім української і російської, дійові особи згідно із тогочасним розуміння аристократизму уживають також французької мови.
Я не бачила постановки драми О. Денисенка, проте можу з певністю сказати, що читається вона легко і з непідробним інтересом. П’єса складається з невеликих за обсягом 30 картин, швидка зміна яких робить її динамічною. «Сердечний рай» позначений, з одного боку, документалізмом (персонажі переважно мають реальних прототипів), з іншого – ліризмом. Текст свідчить, що автор ґрунтовно обізнаний із біографією Шевченка, зокрема з подіями 1860-61 років (спогади сучасників, зокрема М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, а також працею П. Зайцева «Життя Тараса Шевченка» та К. Широцького «Шевченкова наречена», спогадами Г. Честахівського, в яких є згадки про Одарку Соколенкову – більше про неї ніхто не згадує).
Одначе документалізм і факти для О. Денисенка у «Сердечному раю» є радше тлом. Адже його мета інша – подати власний варіант Шевченкової біографії останнього року з лишком, відстоюючи при цьому своє право на художній здогад. Саме цей здогад надає п’єсі драматизу, що втілюється у двох основних конфліктах. Перший – між образом недосяжної Оксани Коваленко і образом нечупарної, нелюдяної Ликери Полусмак, яка в уяві поета-ідеаліста перетворилася на Дульсінею. До речі, образ Оксани модифікується також у постать «Тієї, що Сама», яка начебто з’являється Шевченкові перед смертю. Саме Оксана була для Шевченка, за версією як О. Денисенка, так і П. Зайцева, дантівською Беатріче, музою. Другий конфлікт – припущення драматурга про таємний наказ імператора Олександра ІІ «подставить девку» нежонатому й неприкаяному Шевченкові, оскільки влада не була зацікавлена, аби поет, який компонував «пасквілі» на владу, жив довго. Саме інтрига влади перетворює історію останніх днів Шевченка на боротьбу із відомими і невідомими вбивцями, серед яких найцікавішою видається постать Г. Честахівського. Він насправді був найактивнішим організатором перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну, який наполягав на похованні Шевченка саме на Чернечій горі, опікувався могилою поета й зазнав поліцейських переслідувань. Що дало підставу О. Денисенкові до такого негативного потрактування Г. Честахівського (як і чиновника Петербурзької митниці Зосима Недоборовського, який спілукувався із Шевченком мало, але також залишив спогади про поета і С. Гулака-Артемовського)? Обидва були чиновниками, тобто державними людьми, а в Російській імперії, як відомо, державна машина може зламати кожного. На думку про те, що Г. Честахівський був людиною не надто чесною, наштовхує також спогад М. Чалого про те, начебто останній заявляв, що був свідком останніх хвилин життя поета, коли той (начебто) заповів поховати його у Каневі. Про непевність цього заповіту писав також О. Лазаревський у спогаді «Домовина Т. Г. Шевченка у Києві». У його описі останнього дня у житті Шевченка також не згадується Г. Честахівський. У підтексті своєї п’єси О. Денисенко натякає, що і Ликера Полусмак, і Г. Честахівський розкаялися у своєму брутальному ставленні до Шевченка, спокутуючи свою вину перед поетом. Цікаво, що Г. Честахівського було поховано у Качанівці, власник якої В. Тарновський-молодший, за спогадами О. Лазаревського, наказав насипати над ним таку ж високу могилу, як і над Шевченком.
О. Денисенко має право на власну інтерпретацію подій і логіку розвитку характерів. під його пером Г. Честахівський перетворюється на узагальнений образ «землячка»: підлабузника, агента й цинічного кар’єриста, який усвідомлює себе «хахлом». Саме Г. Честахівський називає Шевченка батьком – у його вустах ця назва набирає гротескного, знущального відтінку. Прислужник і помічник Шевченка в Академії мистецтв Гавриїл Єфимов є втіленням російського характеру. Якщо Г. Честахівським рухає бажання вислужитися, то Гавриїлом – легка нажива. Недаремно він забирає у вже мертвого Шевченка золотий годинник. Одначе за хвилину людські почуття беруть у Гавриїлі гору – він повертає украдене, стає на коліна, плаче й просить у Тарасія вибачення. Саме цим і закінчується п’єса. Жодної пози, пафосу чи псевдопатріотичної риторики.
У «Сердечному раї» О. Денисенко констатує, що Шевченкові виявилися недоступними кохання і родинне щастя. Мотив безжальної Російської імперії з її «п’яним» царем (саме так назвав Олександра ІІ Шевченко), таємною поліцією і шпигами покликаний лише увиразнити трагізм генія, якому було підвладні слово й серця мільйонів «мертвих, живих і ненарожденних». Проте власна доля залишилася нам непідвладною.
Євген Баран. Денисенківський прорив…
Із появою книги прози «Душа ріки» (2008), що вийшла в серії «Приватна колекція», режисер і актор Олександр Денисенко ствердив своє право на уважне сприйняття його літературного доробку. Але зараз мова не про неї, а про Денисенка-драматурга, автора п’єси «Сердечний рай, або «Оксана», яка вже декілька років успішно йде на сцені київського театру Івана Франка. І ось тепер, завдяки проекту видавництва «Грані-Т» (ідея Діани Клочко), вийшла унікальна книга: текст п’єси Олександра Денисенка, у центрі якої інтимні сторінки життя Тараса Шевченка в останній петербурзький період, зокрема – його остання невдала спроба одружитися із колишньою кріпачкою Ликерою Полусмаковою.
Усе у цій п’єсі виписано дуже добре. Майже класичний варіянт трактування загальної сюжетної канви цієї історії, з несподіваним, а то й скандальним трактуванням окремих образів і тем. Зокрема образу самої Ликери Полусмакової, у трактуванні Олександра Денисенка – вуличної розпещеної і розбещеної дівки, яка ніколи не усвідомлювала, з ким звела її доля, ставши добровільним інструментом морального і фізичного вбивства Великого Поета; а також Григорія Честахівського, другосортного художника і кар’єриста, який був приставлений ІІІ жандармським відділенням до Шевченка. За підказкою жандармів він начебто знайшов для непокірного митця оцю молоду особу, аби добити Шевченка.
У п’єсі задіяно багато осіб: Микола Костомаров, – весь у собі, у своїх книжках, далекий від живого світу людей; Михайло Лазаревський, родина Федора Толстого, Айра Олдрідж, Іван Тургенєв, Михайло Остроградський, Олександра Білозерська… Як своєрідний антипод Честахівського з’являється Гавриїл Єфимов, служитель Академії мистецтв, відставний солдат, який теж наглядав за Шевченком, але у якийсь із моментів прозрів у своєму ставленні до Поета. А ще образ-мрія Шевченкового ідеального кохання «Та, що Сама»: час від часу вона з’являється перед Шевченком, нагадуючи своїми рисами його підліткове кохання, Оксану Коваленко…
Сама п’єса розбита на картини, дія відбувається у різноманітних місцях Петербурга (помешкання Шевченка, Санкт-Петербурзький пасаж, Літній сад, Балабанівський трактир, скульптурний клас Академії мистецтв, Невський проспект, Петрівський парк, дача Надії Забіли….). Однак така розпорошеність місця дії аж ніяк не впливає на вивершення головного конфлікту п’єси: цілеспрямованого знищення непокірного митця імперською чужорідною системою, що не цурається найганебніших і найпідліших засобів для втілення своєї мети – вбивства Поета.
Доповнюють се видання коротке Передслів’я Богдана Ступки, Передмова-коментар Олександра Денисенка і Післямова головного редактора Діани Клочко. Увібравши текст п’єси і мистецький супровід, книга стала взірцевим втіленням ідеї, задуму, змісту і форми. І водночас вона є однією із найкращих художніх інтепретацій біографії Тараса Шевченка у новому тисячолітті. Такого Шевченка – Людини, Громадянина, Поета, Художника – нам треба пізнавати і до розуміння такого Шевченка варто йти.
Читав драму в “Кур’єрі Кривбасу”, і вона справила тоді сильне враження. Не впевнений, правда, щодо трактування Г. Честахівського. Середній художник з комплексами, хитренький ловелас, це так. Але Агент-Мефістофель! Не забагато для нього? Для того, що таки доклав основних зусиль для перевезення Труни?
Чи могла сільська кріпачка Оксана вирости на петербурзьку повію? Приймемо як потрібне драматургові перебільшення, як прийом.
Ще одне. Р. Харчук і Є. Баран з ЛітАкцентом по-різному пишуть назву твору. Я на боці пані Роксани.
Добре написано. Можу додати сю рецензію на саму виставу.
ШЕВЧЕНКО У КЛЕПСИДРІ
Скажу відверто, ішов на виставу Олександра Білозуба „Божественна самотність” за п`єсою сучасного українського драматурга Олександра Денисенка з певною осторогою. Шевченко? Знову? Та дістали ви вже з тим Шевченком… проте…
Денисенко вправний автор і добрий знавець як історії, так і живої української мови. Білозуб – представник нової української режисури, яка приречена в тих умовах, що є, переосмислювати переосмислене і пережовувати пережоване, шукаючи в духовному лайні зерно і ростити з того зерна чисту пшеницю художнього мислення.
Акаюча тітонька, що перед початком вистави вєщала про велич Шевченка, спонукала до негайної резиґнації з театру. Нарешті вона покинула кін, і на йому з`явилась парсуна Мамая. „Ото вже…” – подумалось. І тут – раптом – нечекано і негадано – постріл – і козак Мамай схитнувся і впав як у тирі. І далі – чиновний кацапурчик знущаєсь з немудрих хахлоф. Заспів виконано. У виставі ще не раз вирине російська мова як брудний кирзак – вельми красномовно вереміє в душу холодну хуртовину чужого.
Шевченко у виконанні Петра Панчука – жива людина, яка передчуває смерть і хоче бути простою людиною. Честахівський у виконанні Анатолія Гнатюка вигризає свою дорогу до Шевченка і майбутнє право поховати його на рідній землі. Красномовним є образ обережного відступника від себе самого Костомарова у виконанні Володимира Коляди.
Яскраві жіночі образи – тої, що сама (Оксана Батько) та Ликери (Наталія Корпан). Переродження петербурзької курви одної, а потім і другої – велика сила любові, Шевченкового вогню – він вертає їм себе самих, душу їхню. На тлі порожніх реготунок вони виглядають випукло і зримо.
Шевченко живий, але його не розуміють а твори його весь час викривлено інтерпретують – з огидою, як офіціант, чи зі знущанням, як Честахівський, чи з ненавистю, як навуходоносор у виконанні Крамара… А скільки таких виконань по всій Україні за всі роки по смерті Шевченковій? Істинний Шевченко – його голос, стиль і вогонь – у фіналі. Повноти картині дає велетенська клепсидра піску і зерна, в якій стоїть демонічний Шевченко і їсть те зерно.
Любовна драма переростає біографічні рамці і стає набутком вселюдським – Денисенко з Білозубом знайшли вічне і змусили зал у фіналі стати на ноги перед талантом, перед правдою художнього світу.
Денисенко з Білозубом задіяли чимало з мови кінематографу, особливо це видно у танці з хустям у губах – колір хустя, лиця, музика, губи, втеча тої, що сама – все це виводить художній твір на позасценічний простір психологічного одкровення.
Глибина і пошлость – ось зміст вистави. Жінки тікають від Шевченка, його не витримують друзі, бо він – повний жахкого, шаленого і нестримного вогню. Всі вони бояться згоріти. Легше потім грітися коло вогню великого поета або пекти у попелі барабулю.
„Божественна самотність” – шедевр у творчості Олександра Білозуба: гармонійна, духовно сильна, глибинно українська вистава, яка житиме довго і щасливо.
Гра Петра Панчука і Наталії Корпан – теж одкровення: вони відкрили в собі глибину і розкрили її перед нами.
Якщо такі вистави народжуються на кону – Україна є, вже Україна.
Дай Боже. а до рецензії додам наступне: чому Денисенко і Білозуб не є лауреатами премії імені Шевченка? їхня праця цілком того вартує.
і жодного слова про те, що книжка безсовісно невичитана!!!
куди було спішити й навіщо? з усією повагою до граней, цю книжку читати неможливо.
пишні грона різноманітних помилок ідуть уже з першої сторінки. редактори, як і добротна література, вичезли? Для Граней: дієслово НЕВГАВАТИ з ,не’ пишуть разом!
Дієслова з часткою “не” пишуться окремо, крім тих випадків, коли:
*без “не” не вживаються,
*надає нового значення (нездужати (хворіти) і не здужати ( не змогти).
*у складі префікса “недо-”
До відома: слово “вгавати” Український орфографічний словник за редакцією Русанівського(5-те видання), 2006 рік. (ст 71).
Пані Лотто, ви знаєте ще якісь випадки вживання “не” з дієсловами разом?
шановний Олександре!
у тім-то й справа, що нема в укр. мові дієслова Вгавати!!! це все одно, що ви скажете: я тебе навиджу. Не полінуйтеся прочитати правила Щиро раджу ось це видання: Укр. мова. Фонетика і морфологія, підручник для 6 класу, редакція Б.М. Кулика, К.: Радянська школа, 1959 р. – с.193-194, де чорним по білому написані винятки дієслів, які без ,не’ не вживаються: НЕХТУВАТИ, НЕНАВИДІТИ, НЕВГАВАТИ, НЕЗЧУТИСЯ тощо. Дозвольте.
мова, вона така капосна, що з 59 року може й змінитися… Чесно чесно.. І якщо Ви відкриєте сучасний словник на літеру “В”.. Ви не повірите! так-так, слово “вгавати” там цілком присутнє! я ось Вам навіть сторінку навів трохи вище…
ну, Олександре, тоді я вас …навиджу!
А ви мною …хтуйте.
“не переставали вгавати на Літакценті жорстокі бої…”
Ви і тут порекомендуєте разом писати?:)
або так: “І не думали вгавати…”
можливо, поб*ємося об заклад, що слово “вгавати” існує?)
я ставлю пляшку коньяку :)
до речі, а як Ви ставитеся до слова “вщухати”?)
Олександре, не треба на біле казати, що воно чорне! Пропозиція: наведіть-но мені приклад із твору будь-якого укр. класика, де є це недолуге ВГАВАТИ?! Навіть у словнику Б. Грінченка – нема. Мені не дивно, що це дієслово у спотвореному вигляді присутнє в сучас. орфограф. словнику, бо навіть такі поважні видання йдуть тепер без редагування: та й так куплять, тоді навіщо ж напружуватися, чи не так?..
Як правило вживається у заперечній формі:
“Неймовiрної, завзятостi атака не вгавала там.”
(Ю. Яновський, Вершники) (Саме так, окремо.)
“Місто не вгаває…” – В. Сосюра
Книжку в руках не тримав.
Та ви що! Не вичитана! Книжка на таку тематику!
У заштатному місті Гусейнов, видаючи свій “Курєр Кривбасу”, може організувати нормальних коректорів, а “столичні” “Грані” не можуть? Та обмастити дьогтем ворота тим “Граням”! Як не соромно директорці, що ото її знімки на сайті регулярно друкують?!
А автор про що думав? Чому не вичитав верстку до останньої літери? Нема на кого покладатися. Мусив би вже зрозуміти, що копни глибше будь-яке нинішнє видавництво, і відчуєш у ньому більший чи менший зашитий колгосп. От і приїхали. Книжка, яка могла б множити прихильність до української культури, стала злиденним “браком”.
Таке враження, що видавництвами нині керують буратіна та етуалі.
Скажу на вушко, по секрету.
ТВІР (саме твір) був поданий у ТІЙ САМІЙ редакії, в якій він і друкувався раніше.
А от вступна стаття за технічними причинами була надрукована нередагована.
Зате, відразу видно тих, хто читав твір, а хто обмежився прочитанням анотації…
А, так, і ще незначні правки вносив сам Денисенко…
На жаль, у нас справді стався технічний казус – через ґлюк комп’ютера замість поредаґованого тексту передмови в книжці “виліз” непоредаґований текст. На жаль, виявилося це аж тоді, коли книжка вже вийшла з друку. На жаль, іноді такі речі трапляються – причому там, де цього хотілось би якнайменше…
Ясна річ, ми у видавництві детально все це проаналізували і вжили конкретних заходів для того, щоби більше такого не ставалось. Яких саме заходів – про це тут говорити не буду, це наша внутрішньовидавнича справа.
Звісно, все це неприємно і… несправедливо. Тому що всі ми – починаючи від шеф-редактора і не закінчуючи коректором – укладали в цю книжку часточку душі, ніхто не робив її абияк. Ну, але ґлюк усе ж стався – то що нам тепер, повіситися, пане Ляпин?
Нам це все зачно неприємніше, ніж тим, хто тут зубоскалить. Аякже: радій, народе, “Грані-Т” прокололися…
Ну, кому дуже хочеться з цього приводу радіти, той хай “ловить момент” – наступна така нагода буде нескоро!
А в усіх інших ми – і я особисто як літературний редактор – просимо вибачення і сподіваємося на розуміння.
та ні, правда, ніхто не чекає, щоб грані прокололися. бажаю тільки того, що Ви вже пообіцяли: такого більше не трапиться. бо прикро. за книжку і за грані.
Дякую за моральну підтримку, пані Олю! Цей прокол нас багато чому навчив, і ми зробили з цього дуже серйозні висновки. Старатимемося надалі не розчаровувати Вас – навіть якщо підводить техніка…