«Не залишай мене поза течією…»

Удосвіта, коли не спалось. Листи Феодосія Рогового / Упорядник Ю. Роговий. – Полтава: Дивосвіт, 2009

Удосвіта, коли не спалось. Листи Феодосія Рогового / Упорядник Ю. Роговий. – Полтава: Дивосвіт, 2009

Листування – це дотик до інтимного світу людини. Треба мати чисті почуття й помисли, аби входити в цей світ. Листування письменника – це не тільки світ інтимний, але й світ культури. Ми мали би це пам’ятати, читаючи такі листи і намагаючись їх коментувати. Листи українських письменників ХІХ-ХХ століть – це драма і трагедія українського світу в його найконтрасніших і найяскравіших виявах.

У цьому переконуюся, читаючи листи класика української літератури другої половини ХХ століття, Шевченківського лавреата Феодосія Рогового (1925-1992), підготовлені до друку й видані його сином Юрієм.

«Письменник – завжди метафізик», – твердив свого часу Герман Гессе, бо його знають і ще більше не знають водночас. У Феодосія Рогового незавидна доля. Вчителювання на Полтавщині. Нечасті «виривання» до Києва з проханням до друзів не залишати його на самоті («Відповідай хоч згодом. А ні – організуй до мене виїзд Петі, Старого, Стеблини, Вінграновського – кого хочеш. Не взимку – навесні. Не навесні – улітку. Але не залишай мене поза Течією… Вона справді Справдішня…», лист до Григора Тютюнника від 27 грудня 1972 року), трудна дорога його книг, розпочинаючи від першої збірки оповідань «Провідини», що вийшла у видавництві «Молодь» 1973 року в серії «Перша книга прозаїка» («Так май же на мислі, що в книгу – «першу книгу прозаїка» – потрапило всього-навсього три уривки (!!) з моїх оповідань: «Поновини», «Від ранку до вечора» (в книзі – «В об’їзд») і уривок з «Пастушки»…», лист до Григора Тютюнника від 27 грудня 1972 року), завершуючи незакінченим романом «Гріх без прощення», останні рядки якого записані 3 травня 1992 року. Наступного дня Феодосія Рогового не стало. Поза «Святом останнього млива» – цієї каліченої радянською цензурою й перекаліченої саги-трагедії українського Посулля, за яку, врешті-решт, письменник отримав Шевченківську відзнаку, жоден із романів Феодосія Рогового, а їх у нього 4 (крім названого, це такі: «Санько і Марта», «Поруки для батька», «Гріх без прощення» залишився незакінченим). а 5-й роман «Скажи мою кончину, Господи» лише в задумах) не вийшов окремою книгою. З публікацій у «Холодному Яру» Юрій Роговий зробив аж 4 примірники роману «Гріх без прощення», надіславши один із них авторові сих рядків із таким супровідним коментарем: ««Видав» я їх аж чотири! Така є у мене, І.Дзюби, С.Сапеляка і тепер у Вас. Вибачайте за такий примітивний «подарунок», та що маю» (лист до Євгена Барана від 25 лютого 2009 року).

Сумно стає після прочитання цих листів. Сумно, бо якась незавидна доля в українських талантів, тоді як імітатор чи графоман завжди знаходять або мецената, або якісь ходи для видання своїх непотребних опусів. І нічого не змінюється в просторі та часі: «А люди ж десь беруть тонни паперу і видаються. Чував, будучи в Полтаві, що наш кол.секретар обкому Ф.Моргун так – саме так робить… Тільки не всім відомо, де його – папір – можна тоннами діставати… Є, либонь, якісь сховища… ними й користується номенклатура … погибель на неї ніяк не приходить…» (лист Феодосія Рогового до Миколи Негоди від 10 лютого 1992 року).

167 листів і листівок Феодосія Рогового видруковано у цій книзі. Як стверджує упорядник, Юрій Роговий, «У пропонованому збірнику вміщено листи, починаючи із 70-х років, які «дожили» по-різному: спеціально ніхто копій не робив, а чернеток автор практично не залишив із скромності, не вважаючи, мабуть, чимось вартісним» (4). Щодо адресатів, то найбільше листів написано до полтавського краєзнавця Петра Ротача та письменника і доброго приятеля Григора Тютюнника.

Багато є листів напівофіційних: різних прохань про підтримку, захист творів тощо. Такими здебільшого є листи до Олеся Гончара («Звертаюся до Вас («О, милосердя людське, прийди на поміч!) – звертаюся до Вас, як до свого (і нашого) духовного Батька (даруйте за підозренні слова мої безкорисливо щирі), бо інакшої ради не видиться», лист від 27 лютого 1987 року), Павла Загребельного («Я дуже прошу Вас, Павле Архиповичу, як Людину прошу, як керівника письменників України – великою прісьбою прошу як рідного брата допомогти мені все-таки надрукувати романа. Бо куди є мені далі? Бо що ж воно таке робиться? Не вистачає терпіння…», лист від 26 олютого 1979 року), Анатолія Дімарова («Пробачайте, якщо ця сповідь для Вас неприємна, але чую, що в мені рвуться якісь волоконця, руки випускають шовкову нитку … життя», лист від 6 лютого 1980 року), Юрія Мушкетика («Прошу Вас, Юрію Михайловичу, зважити на мої міркування, і якщо книга справді готується до видання, передати їх людині під личиною її редактора. Буду пам’ятати Вашу прихильність, вираз істинної любові до нашої мови, до рідної культури», лист від 24 вересня 1979 року) …

Найвиразнішими й найприхильнішими – не пишу «відвертішими чи найщирішими», бо всі листи Феодосія Рогового позбавлені гри й нещирости – є листи до Григора Тютюнника, Петра Ротача. Тут багато особистого й багато вдячности та любови: «Витратився. Вся підлота продовжується. Оце якраз сьорбаю гущу. Ось-ось ниці заплещуть в долоні… А мене так і не визнано за людину. Ніхто словом не обізвався. Я просто – нетудихата. Або ще гірше …», лист до Григора Тютюниика від 7 січня 1971 року; «Працюю. Важко поступається, мов шиття на тонкому. Та ще приключилася хвороба – праву руку іноді змикає. Лікувався – не попускає. Писати можу підряд не більше години… А лікарі кажуть – взагалі не слід», лист до Петра Ротача від 9 жовтня 1971 року; «Оце й усе. Не осуди мою нестулепність: в голові така плутанина, що не знаю, що б і робив з лютого безсилля. А жити треба – довго, тяжко. І незламно. Хай живе трудне життя і ми з тобою!», лист до Григора Тютюнника від 26 жовтня 1972 року; «Нам би одне одному та казати більше (за живота) приємностей. От, приміром. Виходить моя «перша книга прозаїка»… Вона, як сам розумієш, третину моя, а то – «дядькове»… Але все одно з’явилося нове «прозаїчне» прізвище в літературі. Ти, як ніхто, знаєш, хто я і що хочу (як літератор – боюся називатися письменником).

Отже…Отже, скажи абзац, речення, але з підписом «Г.Тютюнник». Я не хочу, Грицю, зайвого. Але хтось мусить таки оцінити мої потуги. Потуги нефальшиві, а істинно національні (в смислі л-ри). (…). Як я можу писати по-людськи, коли зі мною поводяться, як з худобиною… Та це все витерпимо… (…) Я хочу Тобі бозна-чого, тільки ради того, щоб Ти знав, що Твоє Твориво (даруй на слові) – визначальне не лише в нашій укр.прозі, але значно глибше, і далі… Мусиш, отже, берегти Себе і своє Слово. (…). Я к тому оцю дурнувати балачку веду – за живота мені кажи «позитивні імпульси»… А «під землю» гукатимеш – не треба!!», лист до Григора Тютюнника від27 грудня 1972 року; «Переді мною – прямо-таки перед очима – три ряди виліплених на стіні фотографій. Всі – пугачівські, тобто з того життя, за яким тужитиму, доки буду живий. Я не знаю, як Тобі, але я ніяк не можу змиритися з тим, що НЕМА в мене рідного села. Розумієш? Нема!!! Це відчуття затоплює мене, я від нього задихаюся. В мені щось умирає, і хтозна-як його вберегти. Я чимсь таким, таким давучким пересичений-переповнений, що ВОНО витісняє з мене всякі інші бажання… Немає рідного села! І – найобидніше – не буде!..

(…) В школу повертатися неохота, бо «сільський вчитель (тепер) – це той стовп, об який чухається всяка свиня». В школу повертатись неохота», лист до Григора Тютюнника від 20 жовтня 1973 року; «Любий Грицю! Спасибі Тобі, що об’явився. Але так хотілося побачитись… Душі моїй хотілося. Бо воно, бач, якось так виходить, що чим далі від колиски, а ближче до могили, то все рідшає мені друзів. Той уже запопав крісло, а цей ще тільки прокрадається до влади. Аж ген той – незчувся, коли став оратором, читає проповіді, нове життя для праведного люду вигадує: все, мовляв, для людей, свобода слова, совісті, мислі… А придивись – і слово його, й совість – лише робочий інструмент, а не правда, а не святиня… Робочий інструмент в руках насильника і фарисея… Якої тільки не навчились поведенції, лиш би запобігти ласки, лиш би вполювати слабодухого. Правда твоя,Грицю: зверху лискуче, а всередині смердюче. Яко тухле яйце… Та цур їм, осина. Нехай до нас те не пристане: «Ми таки люди…»», лист до Григора Тютюнника від 13 вересня 1975 року; «Обіймаю Тебе, Григоре, мов рідного, цілую, наче давно колись свою Першу Любов», лист від 9 серпня 1977 року; «Дорогий мій Гришо, найдорожчий! Я такий радий од твоїх новин, що не знайду слів для виразу. Батько казав мені, а батькові казав дідусь, а дідусеві казав прадід (я дітям своїм кажу і внукам повторюю), що найдобріша вода з свого колодязя. З сусідського коли п’єш, то часто гірчить і пересихає в роті. То ж напємося в дорогу з свого рідного та й поживем, та й підемо далі – бодвй не зблудитися з Глибокого Шляху. Твій Феодосій. 17.02.80, неділя (удосвіта, коли не спалося)». Це був останній лист Феодосія Рогового до Григора Тютюнника перед його трагічною загибеллю. А вже 13 березня 1980 року в листі до Анатолія Дімарова письменник називає свого безталанного друга «найсвятішим Григором», додаючи при цьому, що «ближчої духом людини я не мав…»…

Окремої розмови заслуговують листи Феодосія Рогового до дружини, матері й сина Юрія. Тут багато ласки, багато любови, розуміння й переживань. Основний блок листів до рідних написаний у дві подачі, з осені 1975 і осені 1980 років, коли Феодосій Роговий їздив на лікування до П’ятигорська й Кисловодська. Листи й листівки до сина Юрія також пов’язані з періодом санаторного лікування й останнього лікування в Полтаві взимку 1991-1992 років.

Передує публікації листів Автобіографія Феодосія Рогового, з якої дізнаємося також, що в нього від першого шлюбу є син Валерій, а в одному з останніх листів до Юрія письменник пише, що до нього в лікарню заходив старший син: «Сьогодні, тобто в середу, у мене бував Валерій – приїздив по службових ділах, заходив і до мене» (листівка від 15 січня 1992 року).

Напевне, такі видання потребують ще й наукових коментарів, аби якнайповніше висвітлити життєву і творчу атмосферу письменника, аби не залишалося у ній т.зв. «білих плям», які би утруднювали вивчення творчої спадщини одного із найяскравіших і найталановитіших українських прозаїків присмерку радянської доби, що зазнав цинічного цькування – цькування чиновницькою байдужістю і бюрократичним хамством. Але це робота для наукових інституцій, упорядникові ж треба подякувати за те, що він зумів зібрати і зберегти цю сторінку життєпису Феодосія Рогового, залишивши свідчення синівської любови і вдячности. І навіть тираж у 100 (!) примірників не маргіналізує це видання, підтверджуючи відому істину, що справжнього і глибинного в нас забагато не буває…

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2014. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш