Химерна штука: для любителів української літератури небагато знайдеться на карті нашої країни точок, літературніших, ніж Харків. А з іншого боку, далеко не скрізь література посідає настільки маргінальні позиції для асболютної більшості населення міста, як у тому ж таки Харкові. Принаймні, так мені видавалося донедавна.
Але крива української історії вивела нас у новий період. Я б назвав його (не без іронії, щоправда) Добою літератури, що ожила. І найкристалізованіше цю добу бачу саме в рідному місті, в Харкові. Це ж бо тут невеличкий, але стійкий Євромайдан майже завжди збирався і продовжує збиратися саме під пам’ятником Шевченку, а одним із лідерів його тривалий час був Сергій Жадан. Закривавлене обличчя Жадана 1 березня стало новою візитівкою міста і країни для багатьох інтелектуалів щонайменш нашої частини Європи.
Відновились у Харкові й такі призабуті літературоцентричні традиції минулого століття, як погроми книгарень і привселюдні спалення книжок. Ну, правда, тут можна згадати й вандалізм наших ультраправих «читачів» у львівських і київських книгарнях та в інших публічних майданчиках із нагоди презентацій, скажімо, квір-антології чи збірки статей Троцького. Але нині все на порядок масштабніше й серйозніше. Наприклад, погром харківської книгарні «Є» під час Форуму Євромайданів. Або ще краще: спалення книжок після розгромлення офісу «Просвіти» під час (про)російських провокацій 16 березня.
Останнє безумство додає ситуації пародійності, що трохи полегшує сприйняття: «колоради» чомусь вилили всю свою інтелектуальну вогняну міць на відверто маргінальні «просвітянські» видання, навряд чи здатні всерйоз нашкодити ідеям «Русского міра».
А відбувалося все це на вулиці Римарській, за якусь сотню метрів від чудового, хоч і занедбаного, сецесійного будинка, де жив певний час Микола Хвильовий…
Ціла Україна насправді тепер така. Знову на сценах і барикадах потрібні поети. Ми вивчаємо списки підписів письменників під різноманітними петиціями. Зростає кількість відвідувачів на літературних читаннях. Самоорганізовуються цілі бібліотеки. Події все більш нагадують Щось Колись Читане. Як сказав Віталій Портніков, «література знає все», бо, мовляв, подорож із Москви до Сімферополя сьогодні виглядає як мандрівка з «Москви 2042» Войновича до «Острова Крим» Аксьонова (ні, не «прем’єра»). Чи чекав би я фрази «література знає все» від політичного оглядача ще рік тому? Я б не чекав її навіть від літературного критика.
Як живеться в Добу літератури, що ожила? Непросто. Місцями трагічно. Але ще й повчально. Виявляється, не лише література жива. Життя живе – і, незалежно від естетичних та філософських тенденцій певного часового й географічного відтинку, воно будь-якої миті, хоч завтра, може показати нам справжню «античну пригоду» чи «смаленого вовка». Того самого, про якого ви читали вчора, немов про якусь небувалу чудасію. Ну, а якщо «література знає все» – чим це не привід, наприклад, хоч ненадовго відволіктися від цілодобового паралізованого перегляду новин і почитати хорошу книжку? Гірше не буде точно.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
