Богдан Жолдак: нестерпна легкість бурлеску

 

З письменником Богданом Жолдаком я вперше зустрілася на сторінках журналу «Однокласник». Оповідання називалося «Ту фатули»; сюжет приблизно такий: учень-невдаха докладає всіх зусиль, щоб його не викликали до відповіді, тягне час усіма можливими способами до дзвінка на перерву, а коли ситуація стає критичною і перед комісією наприкінці року таки доведеться виявити власне незнання, він виявляє творчий підхід, досліджує спеціальну літературу й організовує, сказати б, колективне дійство — набирає повен рот активованого вугілля в суміші з іншими піноутворювальними речовинами, імітує блювання і тут-таки вслід за ним вивертає заучок на першій парті, слабачку-вчительку і суворих членів зовнішньої перевірки. «Ту фатули» — це «My family», ганьба головного героя на уроці англійської, після якої він не може допустити повтору принизливо-комічної ситуації. Допомагає йому в цій пригоді персонажка-товаришка Світлана Пиркало.

Це оповідання мені так сподобалося, що за кілька років я знову пішла до районної бібліотеки, знайшла той номер журналу і ще раз перечитала. І зараз, майже через двадцять років, згадую цей твір із ніжністю.

Чому так? Жолдаку вдалося написати про знайомі речі (школа, страх, незнання, ганьба) правдиво. Українська література на час приходу його покоління віддалилася від життя: школярі, трактористи й будівельники на сторінках книжок говорили не зовсім тією мовою, що в реальності, а про їхню поведінку й цінності годі й казати; цей фальш дотепер переповнює підручники та учнівські твори. Чи можливі без Жолдака та Подерв’янського Забужко й Жадан? Звісно; але їм було би значно важче розламувати бар’єри фатально дубового письма, якби ті на той час іще не вкрилися тріщинами. (В інтернеті можна знайти давню рецензію Богдана Жолдака на «Сестро, сестро» Оксани Забужко, де він наголошує зокрема на ритмі як особливості її прози, перенесеній авторкою з лірики; для нього це нове, продуктивне, успішне — Жолдак-драматург цінував динаміку й звучання прозового тексту, а не в кожного місцевого класика таке знайдеш.)

У згаданого оповідання є ще одна прикметна риса: щасливе завершення, якого підліток досягає завдяки власній винахідливості. Ти не тупий, навіть якщо вчителі так кажуть; ти можеш урятуватися від каральної системи, якою по суті є школа з усіма її контрольними і зрізами, якщо спроможний на творчість. Страждання й надрив тут не на першому плані – і такими вони не мають стати й у майбутньому, дорослому житті. Перемога, всі сміються; страх подолано.

Так само й з «Украми», кіноповістю про сучасну російсько-українську війну. Тут так багато бурлеску, сміху, перформансу, що справедлива перемога «наших» неминуча. Відповідно до законів жанру. А сам текст легко надається до постановки чи екранізації, адже Жолдак — талановитий сценарист. Більше того, він створив профільну освітню програму з кіносценаристики в Київському національному університеті імені І. Карпенка-Карого і страшенно цим пишався.

Власне, завдяки цьому ми й познайомилися. Я — кураторка літературних програм, працюю в Мистецькому арсеналі, ми — співорганізатори українсько-британського проекту «Радіодрама UA / UK» і нам потрібен експерт для конкурсу рукописів. Богдан Жолдак — письменник, драматург, сценарист, викладач; і на радіо теж працював. Він погоджується одразу. Подальша співпраця — це не лише велика честь для мене, а й цінний особистий досвід. Жолдак усе робить завчасно, здає заздалегідь, його коментарі до рукописів посутні, іронічні і влучні. Раптова його смерть також настала задовго до дедлайну, але мені він устиг надіслати всі матеріали. Складова творчого методу: взяти і зробити, не відкладаючи. Усі би так.

Я страшенно любила з ним бачитися. Тобто базікати. Робота ставала приводом кілька годин провести в розмовах про все на світі. Він не сидів у соцмережах («Та я в інтернеті переважно слухаю бугі-вугі!»), тому я могла переказати йому новини і плітки за останні кілька років, а він віддячував тими плітками, які вже набули статусу легенд. Виявилося, що в нас є безліч спільних знайомих, тем і цінностей. Коли смішно з одних і тих самих жартів, це зближує. Сергій Іванюк, мій друг і вчитель, а його колега. Леся Воронина, яку він безмежно шанував як радіоведучу, а я росла на її «Соняшнику». Або ж: «Вірі Агеєвій — передайте мільйон цілунків!». Дрібніші смішки про випадкових спільних персонажів: «Уявляєте, вона геніальна, така освічена, стільки знає мов, поважна така, ми листувалися-листувалися, а потім зустрілися, вона така гарна, я не стримався і кажу: ви в сорок виглядаєте на двадцять; а вона: та мені і є двадцять…».

За кавою у приватній розмові Богдан Жолдак міг бути серйозним, печальним або й нудним. Але тільки не в університеті — там він іскрився жартами відповідно до обраної ролі. Якось я побувала на зустрічі з абітурієнтами, він закохував у себе цих усе ще школярів, а заразом і мене, і ми неодмінно щось би разом зробили. Не могли би не зробити, тому що харизматичні люди затягують в свою орбіту інших, щедро діляться драйвом і залишають ще трошки на потім.

Ось це «на потім» нам і лишилося, коли він від’їхав у чорному кадилаці від церви на Подолі в останній маршрут. Виглядав стильно. Я залишила собі цей кадр. Він мав би прикрасити майбутню біографію Богдана Жолдака — захопливий інтелектуальний роман, який напишуть якщо не зараз, то точно років через сто, перевідкриваючи нашу епоху й шукаючи собі культурних героїв. Історії про українську інтелігенцію 1970—1990-х приваблюють не менше, ніж спогади про родину Косачів.

І про легкість. Якось ми разом були на радіоефірі, і перед початком ведуча запитала, як правильно наголошувати його прізвище. Виявилося: ЖолдАк, з наголосом на А. Подумалося — а він же ніколи не виправляв. Так цінно: несерйозно ставитися до серйозних речей. Утім, від цієї суботи я нарешті запам’ятала, як правильно. Богдан Жолдак — римується з «чорний кадилак».