Писати, коли земля горить під ногами

Роман Джейсона Джонсона «Аліна» в перекладі Тараса Бойка заанонсовано як відверту розповідь, що проголошує занепад західної цивілізації, заторкаючи табуйовані теми порноіндустрії, наркоманії, жорстокості, позірної соціальної захищеності. Самого ж письменника названо «ірландським Ірвіном Велшем». Щоб зацікавити українського читача варто додати: у книжці йдеться не тільки про Північну Ірландію (Белфаст), Англію (Лондон), а й про Румунію (Ясси), зокрема про те, як західні й східні європейці сприймають одне одного. Можна заінтригувати читацьку спільноту ще більше — засади Е. Саїда у тексті Д. Джонсона нечинні. Оповідаючи про смерть вісімнадцятирічної румунської дівчини Аліни (аналогом якої, певною мірою, може слугувати й Шевченкова Катерина), автор підкреслює: її однаково безжально вбиває і Схід, і Захід. Д. Джонсон, здається, має на увазі відносність європейської географії: Інтернhttp://litakcent.com/wp-admin/media-upload.php?post_id=3021&type=image&TB_iframe=trueет лише увиразнює безмежжя його романного простору. Читаючи цю книжку, ми дедалі глибше заходимо на територію жорстокості й насильства (чергова «подорож на край ночі»), переступаючи разом із персонажами останню межу, визначену людським сумлінням. Більшість персонажів роману належить до категорії сучасних «ідейних бісів», що споріднені, звичайно ж, із бісами Ф. Достоєвського. Розповідь автора не відсторонена. Її мета — прошепотіти: «Бог є». І цей шепіт бере за душу. Порівняно з тихою правдою Д. Джонсона масштабні філософські, політичні, соціальні й культурологічні конструкти переважно виглядають звичайнісінькими кукляками (на зразок того, що його отримала Аліна як гонорар: у грубому конверті лежала одна стодоларова купюра; решта — вирізки з газет).

Я сприйняла «Аліну» як роман-документ: похмурий, сумний, убивчий і водночас просвітлений і чистий. Суть цього твору, можливо, найкраще виражає метафора Кледе-обручки, каблучки у формі рук, що обіймають серце. Хоча автор ніде не декларує правдивості своєї книжки, вже присвяту до роману можна потрактувати як пронизливий доказ її правдивості. Але щоб зарахувати якийсь твір до справжньої літератури, самої лише правдивості, як відомо, замало. Д. Джонсон – гарний оповідач (іноді він, щоправда, передає оповідь персонажам), який знайшов відповідну форму і тон для своєї розповіді. Тут відсутні несмак і дешевий епатаж, немає зверхності у ставленні до недалеких персонажів, мелодраматизму чи затушовування. Можливо, комусь із читачів спаде на думку, що у випадку «Аліни» ми маємо справу з прозою а la О. Ульяненко. До певної міри, це так. Однак якщо О. Ульяненко часто губить нитку своєї розповіді, замінюючи її сумнівними екскурсами у підсвідомість своїх героїв, хизуючись аномаліями, то Д. Джонсон, не цураючись натуралізму, ніколи не звучить цинічно або непереконливо. Тим паче, він не розмінюється на хай красиві, але не обов’язкові слова — для них у тексті просто бракує місця (обсяг роману — 190 сторінок). Для прозаїка важать передусім події, а також достовірність реакцій персонажів. Емоції (а вони дуже сильні, навіть шквальні), прихована мораль й естетичний шок — результат подієвості, швидкої зміни картин-кадрів і ракурсу оповіді. У певний момент може навіть здатися, що ми замість читання тексту переглядаємо захопливе кіно. Ірландський письменник заперечує своїм романом тезу, що про соціальні низи неможливо написати вартісної книжки. У цьому сенсі його мистецький експеримент — зрідні Стефаниковому.

Композиція роману Д. Джонсона нагадує пазл. Окремі сюжетні лінії (клаптикові розповіді): Генрі — Аліна, Генрі — Діґбі «Шафф» Шерідан, Френк-Сповідач (він же Клірі) — Шаффові доньки Роза й Делла, Ґадака — Аліна, Ґадака — Генрі, переписка Аліни з клієнтами в Інтернеті, а ще песик і пес, зокрема Цвяхар — це елементи пазла. Хоча клаптикові розповіді й перемішані, у потрібний момент вони обов’язково виявляться на своєму місці. Загальна картина така. 26-річний Генрі Сендер, який страждає від депресії, отримав у спадок від одного зі своїх прийомних батьків веб-сайт «Вундликер Дот Ком», порносайт. На ньому новий власник знайомиться із румунською красунею Аліною (Манюсіком). Одного чудового дня дівчина зникла з чату. Працедавець вирішив шукати її на сході. До ризикованої мандрівки Генрі спонукали не так справи (гроші), як те дивне почуття (про кохання ні слова), від якого під час появи Аліни в Інтернет-віконечку він червонів перед своїм монітором. Оскільки молодий «бізнесмен» боявся, аби його не прирізали у невідомій Румунії, соціальний працівник порадив йому взяти у компаньйони Шаффа Шерідана («військо-що-складається-з-однієї-особи»). Разом вони вилетіли з Белфаста до Лондона (Шерідан не нагадує монстра, навпаки — він «серцеїд»-залицяльник, неслухняний школяр, який курить травку в туалеті). Саме лондонський час, коли Шафф зустрічається із братанами МакЧваком, Джіджіном, Берді, Семом і Блекі, виконує у романі функцію ідейної зав’язки. Тепле товариство, до якого Генрі не надто вписується, споживає море алкоголю в одному з лондонських пабів. Компанія поганих хлопців, які нагадують скажених псів Тарантіно, запиваючи віскі пивом, потягуючи косячки, влаштовує у закладі справжню пожежу, спалюючи на килимі гроші й картки із власних кишень. Так «ідейні біси» підбадьорюють себе. Їх стихія – алкоголь, наркотики, швидкість, політ, дика хватка й відсутність найменшого страху та сумнівів. А ще — бичаче здоров’я й зневага до смерті. Піковою подією цієї скаженої ночі стає пограбування бармена, коли Шафф знімає з його пальця разом зі шкірою вже згадану Кледе-обручку — символ вічного кохання. Йдеться не про гроші. Йдеться про Останні двері, за якими не існує правильного й неправильного. За цими дверима сумління виявляється зайвим, а людина досягає повної свободи — «ні під ким не ходить». Філософія Шерідана: «Убий совість і рухайся далі», його гасло: «Дав і Забрав», нарешті пошук Останніх дверей, відчинивши які, можна утекти назавжди і навіть здобути численні скарби — викликають в агностика Генрі сумнів. Проте божевільна теорія, від якої перехоплює подих, усе-таки не лишає його байдужим.

Генрі разом зі Шаффом вилітають до Бухаресту, переїздять до Ясс. Знову алкоголь — тепер уже цілий океан, бо для західної людини румунські ціни сміховинні. В одному з ясських барів Генрі ледве не зґвалтували. Здається, цю румунську помсту можна кваліфікувати як закономірну реакцію на зверхність західних людей: якщо хтось думає, що румуни – свині, то його не гріх пограбувати або й пирнути ножичком. Однак насправді румунські зарізяки, можливо, й не здогадуючись про якісь там Останні двері, теж їх відчиняють. У цьому барі твердолобий Шафф (дід якого — легендарний російський комуняка) поміряється силою із босом російської мафії, скалічить румунську повію Єлену, поламає руки кривдникам Генрі, вийде сухим із води і з усмішкою кине: «Не парся, Генрі! Якого милого?». Нарешті белфастські зайди опиняться поза баром, щоб їхати до Аліни. Однак у цьому місці треба повернутися до історії дівчини, яку насправді звуть Єленою (цим іменем румуни називали своїх дочок на честь дружини відомого тирана Ніколає Чаушеску). Аліні це ім’я було ненависним, тому вона себе переназвала. Її мати померла, а батько, колишній охоронець Чаушеску, прикутий до ліжка у бухарестській клініці. Від батька Аліна успадкувала чималі борги, які мусить сплатити. Оскільки середня заробітна плата у Румунії несумісна із життям (130 дол.), дівчина починає займатися найприбутковішим бізнесом — на початку роману вона пише помадою на власному животі ціну за хвилину побачення із Манюсіком — 1.99 дол. Хоча Інтернет-повіям не рекомендано зустрічатися із клієнтами невіртуально, Аліна вирішила спробувати щастя й розв’язати усі свої проблеми, уклавши контракт із клієнтом на ім’я Ґадака. Задля своїх шалених фантазій цей добропорядний західний громадянин — батько двох дітей – ладен опинитися не тільки в Яссах, а й у Південно-Східній Азії. За контрактом протягом семи днів дівчина мала виконувати усі забаганки збоченця, а в нагороду отримати тугий конверт. Сторінки, коли Аліна лежить, чекаючи сходу сонця в квадраті, котрий не має права покидати без згоди Ґадаки, її мрія про доброго чоловіка й дитятко, заради яких вона й робила гидотні речі, по суті, є сторінками про сім днів нищення дівочої мрії. Перший удар: Аліна, втративши невинність, відчуває, що може стати матір’ю після зустрічі із західним клієнтом, другий: гонорар-кукляк, нарешті — неможливість змити запах Ґадаки. Аліна впритул підійшла до Останніх дверей, але рухатися далі, на відміну від Шаффа чи таких, як він, не змогла. Генрі й Шафф знаходять її повішеною на місці її роботи – поряд із комп’ютером.

Не можна оминути й постаті Френка-Сповідача, підтоптаного белфастського викладача психології, якому належить ідея «Останніх дверей» і про яку він накатав цілу книжку. Ця книжка стала новою «біблією» для посвячених. Квазірелігію Френка-Сповідача можна потрактувати і як нове, гротескне втілення вільного фаустівського духу, згадавши при цьому і Ніцше, і Моррісона.

«Аліна» – роман альтернативний, незручний. Попри «благословенні» часи споживання, науково-технічний прогрес й інтеграційні процеси європейське майбутнє викликає у Д. Джонсона не оптимізм, а тривогу, бо й у західних, і східних європейців земля горить під ногами.

Роксана Харчук