Олег Чорногуз: «Граф Сідалковський – це троє осіб»
- 17 Бер 2009 05:38
- 13,175
- 72 коментарі
Олег Чорногуз
Людей, які не знайомі з творчістю професійного сатирика Олега Чорногуза, можна запідозрити в одному: що вони – не з нашої галактики. «“Аристократ” із Вапнярки», «Претенденти на папаху», «Веселі поради», «Вавилон на Гудзоні»… Це найвідоміші його книжки, які за Радянського Союзу виходили шаленими тиражами. З популярністю О.Чорногуза в ті часи міг позмагатися далеко не кожен діяч культури! Чорногуз різний: сатирик, редактор «Перця», секретар і член президії Спілки письменників, директор видавництва, публіцист, містифікатор… Деякі з цих іпостасей у минулому, а деякі породили шлейф легенд і пліток… Отож найпопулярніші плітки, що побутують у літературознавчих колах (кулуарах), я й вирішив задресувати Олегові Федоровичу у вигляді наївних запитань. Його фортеця «в стилі графа Сідалковського» зустріла мене привітно. Сидимо з живим класиком у вітальні, оформленій у стилі спілчанського класицизму. П’ємо коньякаву. Кішка Маруся перевіряє мій рюкзак на наявність «жучків» та інших спецслужбових комах. Вуличкою прогримів на своєму мотоциклеті рокер Шон (халабуда Ш.Карра та Є.Тимошенко – поруч). За рокером із вигуками «Карр! Карр!» посипалися з гілля ворони. До байкарів у цій місцині вони звикли, а до байкерів ще не дуже… Більше нам нічого не заважало спокійно вести бесіду (сніг за віконцем сіявся мовчки). – Коли ви відчули, що перестали в літературі бути «та іншим»? – Якось біжить алейкою ірпінського будинку творчості Володимир Яворівський. Тоді ми дуже близько дружили, він навіть через мою хату зі Львова в Київ переїжджав… От він і каже: «Олеже, ти хочеш не потрапити в “та інші”?» – «А що для цього треба?» – «Пляшка коньяку – і в моїй завтрашній статті в «Літукраїні» ти будеш в обоймі». А обойма була десь така: Драч, Вінграновський, Гуцало, Дрозд… «Все, – кажу, – біжу по пляшку». Той випадок я запам’ятав на все життя. І нині, коли дивлюся на тогочасну обойму, думаю: «А хтось же з колег не побіг по коньяк… У «та інші» потрапив…» Нині взагалі обойма нова: Забужко, Андрухович, Роздобудько… А наша когорта вже за віком «та інша». – Тут є певна різниця, адже ваше покоління чекало на своєрідну «канонізацію» збоку – вустами критика чи то чиновника з Інституту літератури. Натомість нинішні обойми – самопроголошені. – Це так. Ми жили в часи, коли існував закон «більше трьох не збиратись», бо це вважалося ледь не замахом на радянську владу. А нині можна збиратися купами, створювати свої обойми та партії… Ну, і можливості тепер ширші. Раніше діяв видавничий темплан, а тепер є, скажімо, електронний самвидав. Та й свобода – слова, самовираження. Бо коли раніше збиралися троє, то наперед знали, що один із них – сексот. – А за вами було закріплено «ангела-охоронця»? – За кожною відомою особою було закріплено. Пам’ятаю, на кожен мій день народження приходив сексот із тортиком і вітав мене. Навіть друзі не завжди пригадували, коли в мене день народження, а в КДБ пам’ятали завжди. – За сучасною молодою обоймою стежите? Читаєте когось? – Я, в принципі, дуже люблю Андруховича, колись мені подобались його поезії. Вперше ми з ним зустрілись у Москві в центральному будинку літератора, потім я приходив на його вечір в Літінституті імені Горького послухати «Московіаду». Я був гордий за цього хлопця, то більше, що ми закінчували одну школу – п’яту школу в Івано-Франківську, щоправда, в різний час. Але сьогодні я не люблю його творчості. Скажу про нього словами класика. В Панаса Мирного є «пропаща сила», а тут – пропащий талант. Я думаю, що не треба йому всіх тих матюків, антихудожніх блискіток. Свого часу я полюбив Андруховича з першого вірша, і мені дуже боляче втрачати цю любов. Поважав також Юру Покальчука як письменника і як громадянина, але коли він підпав під віяння моди й захотів бути вище за Оксану Забужко в порнографії…
Олег Чорногуз. Відпочинок, але не на лаврах
– А з давнішої когорти хто вам до душі? – Дуже подобається Віктор Близнець. Він незаслужено забутий: із нашої літератури пішов дуже музикальний прозаїк. Його «Звук павутинки» – це сама музика! До таких відношу і Євгена Гуцала, і Яновського. Люблю Земляка. Нещодавно Базилевський замахнувся на Тичину, на Рильського… Я дуже люблю цих поетів, але відкидаю кон’юнктурні речі. Не знаю, як би повівся Базилевський, коли б на нього накочувався молох тридцять третього та молох тридцять сьомого. І чи писав би потім такі речі, які він дозволяє собі сьогодні писати про покійних. Це мене неабияк обурює. – А чи не обурюють вас нинішні спроби «адаптувати» класику, як те робить, наприклад, із Панасом Мирним Василь Шкляр? – Я цього просто не розумію. – Бачте, вважається, що в наш вік тролейбусного читання всілякі описи (пейзажі, портрети) читач оминає, бо його цікавить насамперед дія. – Це питання дискусійне. Скажу тобі як прозаїк: я, наприклад, опис природи інколи читаю по три-чотири рази. Адже бувають дуже красиво виписані речі, що перегукуються з настроєм і характером… У дитинстві, особливо читаючи пригодницькі романи, я сам перегортав цілі абзаци описів природи, поспішаючи за п’ятнадцятирічним капітаном чи Робінзоном Крузо. Але потім усе одно повертався до пропущених місць, перечитував – і відчував шум прибою чи похмуру безвихідь затонулого корабля… – В літературу ви йшли важко, як на Еверест, чи вскочили, як у відчинені двері? – Тепер навіть важко сказати. На долю я не скаржуся, бо до Спілки був прийнятий іще без книжки, за сумою публікацій, разом із М.Вінграновським, В.Дроздом, В.Симоненком, Є.Гуцалом… Це був на той час революційний хід, так би мовити, віра в талант. У цьому плані мені було легко. Але потім у 1973 році я надрукував сатиричну повість «Голубий апендицит», яка постановою ЦК комсомолу була визнана антирадянською. Те число журналу «Прапор» (нині «Березіль») вилучили з бібліотек, а я потрапив у чорний список українофоба Маланчука. З тематичного плану 1974 року було знято мій роман «Я хочу до моря», а написаний тоді ж «“Аристократ” із Вапнярки» побачив світ аж через п’ять років – після особистого втручання Павла Загребельного. До друку його підписали тільки заступники: заступник директора видавництва, заступник головного редактора, заступник заввідділу прози. Підписала навіть заступниця зава господарчої частини. Перші особи перестраховувались… – Кажуть, що «Аристократ», а відтак і «Претенденти на папаху» – це спроба переплюнути «Дванадцять стільців» та «Золоте теля». – Я не ставив собі такої мети – переплюнути Ільфа й Петрова. І тепер не ставлю. Коли я, «почистивши черевики», увійшов в українську літературу, то дізнався, що в ній нема свого сатиричного роману. І взяв собі за мету створити такий роман. Після того був іще Євген Гуцало, але його «Позичений чоловік» був більше химерний, ніж сатиричний. Критики закидали, що Сідалковський – це сучасний Остап Бендер. Однак це суто український тип, що йде ще від Борулі, який не знав, Боруля він чи Беруля, від Голохвастова… Я казав, що Сідалковський – це внук Мартина Борулі й син Голохвостого. Мабуть, Юрій Цеков єдиний критик, який зрозумів, що Сідалковський – це абсолютно трагічна постать. – Є в «Аристократі» фраґмент, коли Євмен Грак влаштовується на роботу й відверто лестить начальникові, на що той відповідає: мовляв, знаю, що бреше, а все одно приємно. Цей же момент зустрічається і в повісті Віктора Баранова «Смуга біла, смуга чорна». І цей же момент задресовують одному відомому письменникові… Коротше, спитаю в лобову: Євмен Грак – це Євген Дудар? – Так. – А якою мірою у ваших романах присутні самі ви? – Якщо у відсотках, то дуже малою. У принципі, в Сідалковському – риси трьох моїх приятелів-журналістів: Івана Гриба, Володимира Лисенка й Павла Соковенка. Казали, нібито я в образі Сідалковського вивів Володимира Яворівського. Це неправда. Деякі епізоди, як-от випадок із молдавською делегацією, взято з життя. Якось за керівника молдавської делегації прийняли Івана Гриба. Він вийшов із потяга, прийняв хліб-сіль, сів у машину, поселився в готелі… А справжній керівник делегації скромно сидів в автобусі з усіма. Їздячи кореспондентом по різних містах, я завжди брав у готелі телефонний довідник і вивчав прізвища, адже вдале ім’я для героя – це половина образу. Звідти, власне, почерпнув прізвище Нещадим… А Сідалковський як образ народився завдяки Степанові Олійнику. Повертаючись із фронту з групою військових кореспондентів, він зайшов до офіцерської їдальні. Сержант дав наказ накрити журналістам-підполковникам стіл. Тут де не візьмися – майор: «За чиїм наказом накрили стіл?» «За наказом підполковника Цідалковського!» – відрапортував старшина. Майор мовчки козирнув і вийшов… Почувши цю історію, я одразу побачив образ свого героя! У прізвищі військового журналіста змінив лиш одну літеру.
Олег Чорногуз із Євгеном Дударем
– Були для вас у літературі якісь авторитети? Хто виводив вас у літературні люди? – Я, в принципі, не звертав на авторитети уваги. Може, по молодості… Вчителем для мене була світова література. А до українського слова навернув мене Василь Юхимович. Навчаючись у військовому училищі, я писав російською мовою. Було в мене оповідання «Ольга», написане під впливом прози Пушкіна й Лермонтова. Його я й приніс у редакцію «Вінницької правди», де Юхимович працював завідувачем відділу літератури. Він прочитав мій рукопис і раптом спалахнув: «Є в нас, – каже, – російськомовний землячок – Анатолій Заєць, а оце ще й Чорногуз прилетів – Аістов!» Саме тоді й відбувся в моїй душі поворот до українського слова… Наздогнав мене Юхимович уже на першому поверсі. В погонах він не розбирався, отямився: а раптом я – майбутній кадебіст? Підбіг, ламає шоколадку, пхає мені просто в губи й каже: «Ви можете писати й російською мовою, я ж нічого не кажу, нічого проти не маю…» Але злам відбувся безповоротно. Далі мені пощастило зустрітися з «селекціонером молодих талантів» Володимиром Яковичем П’яновим – завідувачем кабінету молодого автора. Можна тут назвати й Федора Маківчука, який, почувши два моїх оповідання, забрав мене на роботу в журнал «Перець»… – А з ким із письменників ви нині підтримуєте особливо теплі стосунки? І – навпаки – особливо холодні? – Особливо холодні – з Євгеном Дударем, моїм літературним хрещеником, який ніяк не може визнати, що я допоміг йому переїхати до Києва, влаштуватися в «Перець». Із Дударем мене познайомив у Хмельницькому Вінграновський. Сказав: «Олеже, цього хлопця треба підтримати». І я привів його до Федора Маківчука. Дудар тоді працював у «Перці» на посаді друкарки, отримував десь 45 карбованців і спав на підлозі в моїй кімнатці, між нашим із дружиною ліжком і ліжечком нашого сина. Я описав це у спогадах про М.Вінграновського, а Дудар заявив, що я старий маразматик, який усе переплутав. Мовляв, він прийшов у літературу вже готовим генієм… А теплі стосунки підтримую з Павличком, Драчем, Жулинським, Мушкетиком, Осадчуком, Возіяновим, Гайовим, Леонідом Томою… – Із Григором Тютюнником дружили? – Із Тютюнником у близьких стосунках я не був. Але кілька пам’ятних зустрічей мав. Наприклад, ні в чиїх спогадах я не зустрічав факту, що Тютюнник, отримавши гонорар, купував носовички або срібні ложечки й дарував у Спілці тим, кого поважав. Остання наша зустріч відбулася в «Енеї» – наприкінці лютого або ж у перших числах березня. Був іще Микола Дахно та ще якийсь художник, я його не запам’ятав. Пили шампанське. Раптом заходить до «Енея» один відомий письменник (прізвища не називатиму). «Вітаю, – каже, – тебе, Григоре, з премією». – «З якою?» – «Тобі сьогодні присудили премію Лесі Українки». Григір насупився, взяв келиха, звівся. «А собі ти Шевченківську взяв?» – і вихлюпнув шампанське тому просто в обличчя. Потім попросив відвезти їх із Миколою додому. Спершу повезли Дахна, який тоді сильно перевжив. Мешкав він на Виноградарі, якраз навпроти медвитверезника. Уже перша чи друга ночі, район мені не дуже знайомий, трудяги якраз міняють трамвайні рейки. А тут Григір раптом вирішив поговорити з народом. Я злякався: роботяги з ломами, залізяками, гарують, а тут, бач, якісь п’яндилиги чіпляються… Боявся, що буде бійка. Але Григір підійшов до них метрів на п’ятдесят, зняв свого улюбленого картуза, з-під якого завше виглядав його парубоцький чуб, і вклонився трудягам до землі. Його обступили. Весь час, поки Григір спілкувався з людьми, я сидів у машині, страшенно хвилюючись. Але прощалися з ним, обнімаючи й цілуючи… 5 березня ми з товаришем вирушили у Станіслав – святкувати ювілей П.Добрянського. Зустріли, здається, Степана Пушика – він був дуже сумний. Питається, що з Тютюнником. «Нічого, – кажу, – кілька днів тому його бачив, відвозив додому». – «А ви знаєте, що Тютюнник повісився?..»
Муза сатири в колі служителів
– Кажуть, що саме розчарування через оту «підміну» премій стало головною причиною його самогубства. – Важко сказати. Може й так. Тютюнника всі – і старі, й малі – генієм називали. Чи не кожен член Спілки, зустрічаючи Григора, казав: ти наш геній! Наш Стефаник! Був би Горький, він сказав би про тебе те саме, що й про Стефаника! І тільки уяви цю дику образу, коли людину всі вважають генієм, а Шевченківської раптом не дають… Можливо, були якісь вказівки з ЦК, що кому давати, але Тютюнник не писав літературної кон’юнктури, літератури одного дня, він завжди мав високі оцінки, що дорівнювали його талантові, й тому, несподівано отримавши на порядок нижчу премію… – Вас свого часу теж кілька разів подавали на Шевченківську. Як, зрештою, й покійного Павла Глазового… Чи не здається вам, що сатирик не може стати Шевченківським лауреатом за визначенням? – Безперечно! Абсолютно згоден! Бо на думку наших критиків (за винятком, може, Ю.Цекова, М.Жулинського, М.Наєнка) сатира – це другорядний жанр. Хоча найвідоміші у світі письменники – саме сатирики: Марк Твен, Гашек, Лесаж, Чапек, Нушич, Марті Ларні, Азіз Несін… А в нас сатирі відвели місце попелюшки, яка ще не стала царівною. Цей совковий підхід, який робить нашу літературу неповноцінною, мене дуже обурює! – Чим для вас була Спілка письменників до 1991 року і чим є тепер? – До 1991 року Спілка була гуманніша. Незважаючи на присутність у ній парткому. В ній жив біль за долю української мови й літератури, турбота про письменника. Це був острівець свободи в межах тоталітарного режиму. А після 1991 року маємо цілковиту розгнузданість: мовляв, Україна є – то вже нема за що боротися, хоча нині треба ще більше боротися за українську мову, державність. Дуже шкода, що В.Яворівський як голова займається насамперед політикою, а не Спілкою, тож Спілка стала для мене чужим домом. – У деяких ваших статтях бринить якась образа: Шевченківської не дали, в «УСЕ» не згадали, в хрестоматії вас нема… Ви почуваєтесь ображеним? – Звичайно, коли я відкинув езопівську мову і взявся за перо публіциста, на початках була певна злість… Може, це вікове, може, через розчарування, що після 1991 року ми не побачили тієї України, про яку мріяли. Може, це й підсвідома образа на себе, адже свого часу не скористався своїм службовим становищем і не домігся Шевченківської премії, яка забезпечила б мені місце і в хрестоматії, й на Байковому цвинтарі… Але зараз я від того всього далекий, і мені соромно за ті нотки злості й образи. Зараз для мене головне – література. Спілкувався Олександр Стусенко Фото з архіву Олега Чорногуза
дякую, дещо усміхнуло
дуже дякую за розмову; люблю Чорногуза, треба буде якось на дозвіллі знову перечитати "Аристократа з Вапнярки" й "Претендентів на папаху", дивно, що ніхто не перевидав цих речей нині
Чому ж, в останні роки виходили й перевидання окремих книжок, і багатотомне зібрання творів Чорногуза…
Власним коштом виходили. Були б гроші – все можна видати і перевидати.
Дивно, що продовження зараз не написали. Могло б вийти вульгарно, а проте могло і б – і цікаво.
Граф Сідалко нагадав давні неповторні роки сільського вчителювання на Дніпропетропетровщині. До найменших подробиць. Як же ми тоді на початку 80-х захоплювались "Аристократом…" !
Дякую класику за мимовільний спогад!
Прикро дивитися на знімок Чорногуза з Дударем, під яким немає прізвища останнього. Якщо ці двоє посварені, то це ще не означає, що третім особам можна прилюдно принижувати одного з них.
Я не знайомий з Дударем, але от читав спогади дочки Павла Нитченка Лесі з Австралії, також письменниці. Вона у 90-і щороку приїздила на Шевченківські свята до України. Майже в кожному брав участь Є. Дудар, він, як правило, веселив увесь автобус у довгому рейді з Києва до чергової області. Літня жінка, якій нема причин недовіряти, характеризує Дударя як людину добру, веселу, принципового патріота.
так, мене теж це "інший" покоробило
Тов.Ляпин, буває, що саме отакі “принципові патріоти” , “генії” забувають тих, хто підставляв їм плече… Це дуже прикро, повірте… Я теж з такими знайома “дударами”…Письменник – а називає Олега Чорногуза “старим маразматиком” .Бридко! А що б він робив без дружньої підтримки? І чи сучасні письмаки спроможні на альтруїстичні вчинки? Як ви вважаєте?До речі, знаю тут одного члена НСПУ , який взагалі… не читав творів О. Чорногуза… Старенький, до речі. А ми, молодші, шануємо чудового Письменника. Дякую за зустріч з ним! Його творами насолоджується мій син.
Я знаю , Таміло, тисячі, людей, які не читали Чорногуза. І, як бачите, живі та здорові. Не все те сонце, що у вікні. А син свого побережіть, йому ще розквітати,а ви його перетворюєте на одну з бабусь Черновецького-Космоса. Читайте і перечитуйте Чорногуза, якщо у вас нема куди прикласти руки. І насолоджуйтесь розпусним і аморальним Сідалковським. Можливо, це ваш омріяний герой, або, як зараз кажуть, – херой.
Старій кобилі не брикатися, а старій бабі – не цілуватися. Ох, де ж ви мої літа молодії – щезли без вороття.
Дудар давно вже заслужив звання Народного артиста України, але хто про це подбає? Президент чомусь не чує і не бачить, а підказати йому нікому. Де ви, патріоти України, які б подбали про заслужену людину? Є.Дудар совоєю творчістю зробив стільки, що багатьом народним і не снилося. Візьміть, до прикладу, Могилевську – яке відношення вона має до української культури? Нуль. В.Крищенку присвоїли як пісняреві, то чому б і Дударю не надати таке ж звання. Керівництво Спілка письменників не має такого морального права, оскільки зганьбилося на увесь світ, отже лишається “Просвіта” або радіо і телебачення чи якась українська організація.
І я так думаю. Євген Дудар – шанований літератор, він зводить рабів з колін, всю енергію віддає створенню фейлетонів і гуморесок проти тих чухраїнців, яким байдуже, де вони живуть і хто їх батько. Радіоканал “Культура” міг би дати рекомендацію Президентові на присвоєння Є. Дударю звання Народного артиста України. І не треба чекати, коли настане якась дата – просто так серед буднів влаштувати українцям свято. Чи можна достукатися до нашого Президента?
Не переймайтеся ви так лавровим вінцем для когось.” Санітари”-письмаки це роблять не задля нагороди, а якщо лише задля неї – то … І кому допоміг стати кращим шановний Дудар? Всі є такими, якими були – до прочитання творів чи після. Мене особисто не хвилює це, чому аж Президент повинен одягти вінець? Ось санітарам і лікарям давно треба допомогти, а ви – радите Яворівському друга жаліти… Всі отримають те, чого вартують! І тут писалося не про Д, а про Ч ! А потім вам з Росії хтось винен…Де послідовність! Брати мої і сестри… Сьогодні – герой, а завтра він же – нуль…
“Заслужив народного”… Письменник – не лакей, він деміург.
У Дударю якісно поєднався талант письменника і актора. Навіть актори так не читають як Дудар – проникливо, щиро, від душі. Не вміємо ми цінувати своїх талантів, все більше забуваємо їх. А потім питаємо: чому ми ще досі рабською душею в Росії?
На жаль, наша влада так і не помітила ювілею Є.Дударя минулого року. Чи то байдужа чи то не наша… Але виправитися ніколи не пізно.
Так. Дудар заслужив Народного. На сьогодні він найгостріший сатирик. Санітар української політики.
Дивно, що Яворівський своєму другові не добився звання…
Героя України? Можна.
Шанувати одного – не обов”язково принижувати другого, пані Таміло. Але й Ви праві: усі отримають те, чого вартують.
До Дворового: Якщо вже й нічого нового – досить того, чим радував! Напрочуд цікавий письменник. І людина, гадаю, світла…
Таміло, що було – то загуло. Я ж не буду вічно їсти вчорашній борщ?
До Дворового: тут не про борщ ідеться! Кожен вибирає по собі. Література – той же супермаркет: полиці з …………Знімайте, платіть, споживайте! Терміни на упакуванні. Є заморожене, є у вакуумі… Якщо вистачить грошей і глузду – не лише борщ тьопатимете. Я сьогодні взяла в бібліотеці “Вавилон на Гудзоні” . А ви? А Дударя я не читаю. В “Газеті по-українськи” є цікавий Віталій Жежера. Невже він пише, сподіваючись на премію? Ні! Справжніх відчуваєш серцем. А борщ варять, було, на тиждень – в селах… Не печіться ви так, мої любі співвітчизники! Сідалковський переживе нас…
Дякую, пані Чорногуз!
За що? Який ви, Дворовий, забудькуватий… Не Чорногуз я, і не жабка… А чому ви – дворовий? І з чийого двору?
Не з вашого, на щастя, де обслуговують колишніх комуняк.
Таміло, ви збираєтесь так мало жити?
Автор, можливо, й переживе. Сатирики довго живуть. Якщо вони обережні. І знають, кого кусати.
Я не обслуговую колишніх: чоловіків, комуняк і т. п. Я обслуговую музу, кота… зошити учнів…(І взагалі, я вельми симпатична , пане Дворовий…). Просто Чорногуза полюбляла читати, зачитала книги, що в матері позичала! Жити збираюся стільки, як Бог дасть. А…може…я маю в серці те, що не вмирає…А ви? Ну скільки я прошу не пектися за ті медальки, а ви – своєї… Он в 1963 ветеранів заставили з медалей стерти Сталіна. Дадуть нині медаль – а потім – пиляй чийсь “нетлінний” профіль. Ви думали про це? Абрикоси цвітуть…
Смаки не родима пляма – їх можна поміняти. А хто їх не змінює на краще, той так і не виріс, хоч і постарів.
Виходить, Музу треба обслуговувати? Годувати, примхливу, з ложечки, прати білизну, знайомити її з підтоптаними літераторами, яким не пощастило з дружинами чи з коханками? Гарна у вас робота, Таміло! Де б собі таку знайти!
Чи не той це Жижера-провокатор, який безпідставно звинуватив О.Довженка у співробітництві з ЧКістами? Було спростування у “Л.У”. Погані у вас, шановна, смаки…. Читайте побільше класиків, удосконалюйте не лише форми, а й зміст.
Давайте розійдемося мирно: дамо Чорногузу і Дударю Нобелівську премію. Одну на двох.
Дударю і Чорногузу- Героя! Уже всі пристосуванці мають Героя – драчі, дзюби, мушкетики, павлички. Чи шкода зайвої медальки? І Я- вор-івському аж дві. З пам”ятником на Бесарабському ринку.
Читайте страшну правду
http://www.pravda.com.ua/news_comments/2009/4/24/93780/p_1.htm
І ще страшнішу
http://censor.net.ua/go/viewTopic–id–317065–reads–no–rowstart–100
Та вони всі ці псевдопатріоти подібні до Яворівського: по радіо кажуть одне, а в житті прилаштувалися як у бога за пазухою – і Чорногуз, і Дудар, і Яворівський, і Драч, і Жулинський, і Павличко, і Дзюба…
Ну й прізвища у нашої еліти промовисті – сам Бог їх нагородив: КРАВчук, ЖУЛИНський, Я-ВОРівський…..
Поверніться до статті, Дворовий. Щодо піддтоптаних – дай Бог і вам до того стану дожити, бо чоловіки мало, кажуть, живуть. І чому? Бо переймаються медалями – навіть для когось, не лише для себе! Дивина…Не Жи, а ЖЕЖЕРА, а він – для прикладу достойного тут. Невже ви роботи не маєте – такий гостроязикий, що “де б собі таку знайти?” Кожному – своє. Класиків читала, займіться й ви цим. І вкотре – “Аристократа з Вапнярки!” ОХ,скільки сідалковських наплодилося… Піду я “удосконалювати і форми,і форму, і зміст” … А смаки у мене – мого покоління. Дивно: маючи таке милозвучне прізвище, і досі – “де б його собі таку роботу”… Мандруйте, тікайте з двору САРКАЗМУ. Кажу ж – абрикоси цвітуть… А ви – медаль! А ви – героя! Суєта суєт, як казав…Хто? Ек….аст. Згадали? Родимі плями зводять тоді, коли існує загроза переродження. У мого покоління смаки шляхетні.
Таміло, якщо ви так відстоюєте провокаторів і любих вашому серцю літераторів Б.У., то це вже ідеологія. Очевидно, комуняцька – ті любили творити все фальшиве. У них були власні “класики” типу корнійчуків, рибаків і прочої закваски. Нам з ними не по дорозі, тим паче, молодим. Всі ці консерви (простроченої дії) зберігайте під ковдрою і насолоджуйтеся жи- чи же-жерами… Не нав”язуйте власних смаків гурманам.
Дуже ти гримиш, Дворовий. Чи не порожній? Або змайстрований на спецзамовлення?
Пане Дворовий, боюся, що вам зі своїм “гурманським смаком” не буде з чого консерви для себе виробляти. Класики, яких я поважаю, для вас перестануть існувати, а субстанціями нинішніх “геніїв” ( та геїв )ситі не будете. Смаки не нав”язують розумним людям. Людям без смаків іноді варто порадити, але… В дорогу не набиваюся – із вами, бо маю свій шлях. Поважаю послідовних, не фарисеїв. Григорія Савича і досі люблю. Він для вас теж “консерви”? “Сага про Форсайтів” для мене смачніша за “Дві тонни”… Дякую, Максиме! Хай здоровиться Олегу Чорногузу!!! І наостанок: мені – сорок. До чого тут комуняки? Ми про літературу говоримо, а ви про ковдри, закваски… Чи тверезий?
Шановна Таміло, я Вас не питав, скільки Вам років, бо брати заміж не збираюся, а ви все себе розписуєте: я вродлива, мені сорок років… Можу посватати за одного класика, писучий, багатий, єдине що – неврівноважений – уже двох жінок задушив. Каже, що в обіймах. Погоджуєтесь чи що?
Дворовий, бачу, що ви скучили за мною… Це ж треба такої симпатії… Я ж з 30 числа не писала сюди, а ви все заохочуєте, запрошуєте…Я аж зашарілась… Синю Бороду не хочу, не сватайте. Писучого не треба, я сама так розписалася, що… Та й за віщо мене душити? З комуняками не була, тому й про вік сказала. Не беріть, хлопче, важкого в руки. Я флірт віртуальний ще не освоїла… А фото моє є на одному з сайтів… Може, ви б мене не віддавали тому – писучому?
Я зрозумів, Таміло, що вам потрібен кавалер типу Сідалковського, щоб і рвав і метав. Але й мій тип підійде. тут, головне, аби ви його випередили і першою задушили під час його творчого пориву. Він уже немічний, всі сили віддав на побудову комунізму і соцреалізму. Зате які пристрасті можуть виникнути. Хто залишиться живий – створить шедевр, куди тому Чорногузу з його радянським лібералізмом.
Не втрачайте нагоди. Тим більше, придане залишиться чимале. А у вас же син, та й ви на виданні.
Дворовий, я не матуся Карапет, щоб кохати сідалковських. А себе ви то пропонуєте,то відкликаєте… Та й не на тому сайті ми! На знайомства сайт переходьте, в мене ж потреби ТАКОЇ ніби нема. Флірту навчите тут…Немічного не треба, я поетка… Пегас алюрами…У евфонію я закохана…То хто ж ви? З чийого двору, пане придворний? Фото моє – між поетами. Буба відпочивайте…
Тааміло, а може, ви в самого Чорногуза закохані? Не соромтеся, напишіть йому. Хоча він сюди не заходить, очевидно, боїться комп”ютера, однак йому можуть передати свої люди. Тим паче, що ви поетеса. А він поетес любить. Будьте наполегливіші! Вам потрібен МУЗ!
Закохана я в автора “Аристократа…” – віртуально. Як в АВТОРА. Муз мені, можливо, потрібен, але… муж є. Не вельми ревнивий, щоправда. Ще не провокувала.. ..Достойника не стріла – рокованого, смерча.. Здебільш вітерці віють… А мені б Буревія….Помирать, так з музикою Шопена…Поетці завжди натхнення потрібне, але…… мужчині цього, можливо, не зрозуміти. Вам би реально все, а нам і віртуальна насолода КРАСОЮ приємна. Пах, аромат…флер…Поети різні. Я – за себе. А втора не турбуйте, хай ще довго радує нас присутністю. Дякую за його доробок і нині!
Така Муза пропадає в особі Таміли – куди там Карапєт!
Музою я б не зуміла. Не той темперамент. Я не пропадаю, живу! Пишу. ОприЛЮДНЮЮ. Дякую за оцінку моєї скромної особи, Лоро…
Ваше фото угорі?
А ви крім Григорія Савича ще когось знаєте? Ах так – Чорногуза! Якби не Сковорода, то не було б ким і прикритися. За широкою спиною. Тому ми й сидимо міцно на місці, бо дуже любимо прострочені консерви. А Максиму (з тої самої компанії) скажу одне: в комуняках не був, так що це ваше улюблене заняття продавати і виконувати спецзамовлення як не КГБ, то ФСБ. Хоча це одне й те саме.
Тому у нас письменники такі, як тут згадувалося, “прострочені консерви”, оскільки у них музи на одну нічку і зовсім невибагливі.
Все є, а ще Шевченківська премія наступного року буде. Поспішай!
“Це найвідоміші його книжки, які за Радянського Союзу виходили шаленими тиражами”, – каже Стусенко.
Гаразд, якщо тоді його книги виходили шаленними тиражами, то де ці тиражі сьогодні? При тому, що сьогодні не існує ні цензури, ні обмежень… А ким був Чорногуз при Совдепі? Рядовим чи начальником? Я знаю, що рядовий Тютюннник ледве видавався, а начальнички йшли поза чергою – шаленними накладами з підвищеними гонорарами.
Пане Стусенку, якось воно несправедливо виходить: про Чорногуза ви пишите, а про його колегу Дударя мовчите. Тим більше, що зачіпаєте його ім”я. Чи не бажаєте ви взяти інтерв”ю у самого Дударя? Заради читачів.
Я теж вельми заповажала(щиро) Олександра Стусенка. Достойний молодий критик, хоч би не зурочити.
Не перехваліть, Таміло, бо можете зурочити – і тоді Стусенко буде обслуговувати стару гвардію радянських псевдокласиків.
На фото: Муза сатири в колі служителів (угорі). Пенсіонери-письменники, яких надихає гумова Муза.
Муза дута – письменники справжні! Дворовий, а ви хто?
Вам скажи, то ви й другого чоловіка того… кинете. Але бачу, що вас тягне до чоловіків пенсійного віку. Я до таких ще довго не належатиму, на щастя. Це мені нагадало анекдот “Колю, чого ти женився на 100 літній бабі?” – “Так вона ж Леніна бачила”. Наскільки мені відмо, поетес в літах надихають молоді хлопчики. Очевидно, ви людина радянської закваски, коли нам прищеплювали безкомпромісну повагу і любов до ветеранів війни і праці. Натхнення вам на Парнасі.
Яка Муза, такі й письменники.
Бідолашна наша література. Усе в ній є, крім справжньої літератури. Головне – задовольнятися власними потугами.
Тут Чорногуз каже, що не надання йому Шевченківської премії позбавило його увійти в хрестоматії і бути похованим на Байковому. Я знаю десятки письмаків, які мають цю відзнаку, але ніхто їх не знає. І лежать вони – хто де ( до премії треба мати ще й волохату руку). Але це можна і без премії зробити – були б гроші і друзі хороші.
Автору “Претендентів на папаху”
Волаючи за “папаху”,
Грандіозного дав маху!
Бо вважав, що то “папаха”,
А то шапка Мономаха.
За це йому сплели “капці”
І дали по тій же шапці.
Письменники-сатирики у житті часто успішніші, ніж у літературі. Вони інколи стають схожими на своїх літературних героїв – такі ж самі авантюристи і пристосуванці (це набуте ще за Совка). До прикладу, В.Чемерис 2004 року “створив” ідеалістичний портрет видатного проффесора всіх часів і народів “Загадка В.Януковича”, видав кількамільйонним тиражем, відхопив енну суму іудиних тугриків і його навіть совість не мучить – продовжує збагачувати українську літературу. А Таміла каже: на цих соцреалістів треба молитися.
Таміла давно вмовкла…
Амінь!
Скільки років можна товкти воду в ступі – звідки взявся Сідалковський? Одне й те саме. А хто він такий? Хлестаков чи що?
– Звичайно, коли я відкинув езопівську мову і взявся за перо публіциста, на початках була певна злість… Може, це вікове, може, через розчарування, що після 1991 року ми не побачили тієї України, про яку мріяли. Може, це й підсвідома образа на себе, адже свого часу не скористався своїм службовим становищем і не домігся Шевченківської премії, яка забезпечила б мені місце і в хрестоматії, й на Байковому цвинтарі… Але зараз я від того всього далекий, і мені соромно за ті нотки злості й образи. Зараз для мене головне – література.
Запитання до Чорногуза: – Що нового Ви створили на сьогодні? Чим порадували читача? Відгукніться.
Ви ї є Чорногуз чи в.о? Засвітіться.
“Ви і є Чорногуз?” – це до кого? Якщо до мене, то я не він. Просто ще пам”ятаю деякі категорії, цінності… Альтруїстка!
Таміло, то ви теж чоловіка того… Трохи випередили?
А як справи були з другим? А втім, про що я питаю – ви живі-здорові. Значить, все попереду… Хотілося б почитати ваші вірші. Вони в дусі Олесі Мудрак чи Ан. Цвіт? Зробіть ласку – скиньте на форум пару ваших шедеврів, щоб ми не сумнівлися, що вам 40, а не 140. Бо щось вас тягне до пенціонерів, як і мене, грішну. Хочеться продовжити їхнє життя за їхній рахунок.