Тисячолітній Загребельний

Того дня, коли стало відомо, що помер Павло Загребельний, мені зателефонувала із Запоріжжя моя однокурсниця, і, пересвідчившись, що «це -правда», розповіла, як свого часу завдяки роману Загребельного «Розгін» вона змогла прийняти дуже важливе для себе рішення. Слухаючи Алісу, в голосі якої бриніли сльози, я зрозумів, що свого часу в її житті склалася ситуація, яка дуже нагадувала історію молодої журналістки Айгюль і академіка Карналя, героїв «Розгону». І що Айгюль їй «допомогла» подолати сумніви й внутрішні табу, після чого однокурсниця моя «здобула» свого «Карналя» – і була щасливою. Аж поки «Карналя» не стало…

Павло Архипович про цю історію не знав, а якби знав, то, певно, якось би її прокоментував у властивому йому дотепно-парадоксальному стилі. І звісно – порадів би за Алісу-Айгюль.

Таке трапляється: книгам часом щастить продемонструвати свої «прикладні», «утилітарні» можливості, хоч, може, пишуться вони й не для того.

А для чого? Леся Українка колись зізнавалася, що написавши твір, вона від нього «визволяється». Павло Загребельний за 50 своїх творчих років «визволився» від цілої бібліотеки. Протягом сорока років, від 1968-го починаючи, я був постійним читачем Загребельного, і ось тепер, зазирнувши у бібліографічні покажчики, виявив, що прочитано було майже все, себто – «Дума про невмирущого» (1957), романи «Європа-45» (1959), «Спека» (1960), «Європа. Захід» (1961), «День для прийдешнього» (1964; першоназва цього твору – «Зло»), «Шепіт» (1966), «Добрий диявол» (1967), «Диво» (1968), «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Намилена трава» (1974), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1976), «Левине серце» (1978), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1982), «Південний комфорт» (1984), «Вигнання з раю» (1985), «Безслідний Лукас» (1986), «Тисячолітній Миколай» (1991), повісті «Гола душа» (1992), «Зона особливої охорони» (1992), «Ангельська плоть» (1993), «Юлія, або Запрошення до самогубства» (1994), «Попіл снів» (1995), «Брухт» (2002), «Стовпотворіння» (2004)… Цей список не зовсім повний, оскільки «за кадром» залишився том есеїстики «Неложними вустами», до якого увійшла й мало знана в читацькому колі повість «Кларнети ніжності» – про молодого Павла Тичину і рано згаслу Наталку з Добрянки, його трагічне кохання (щоразу, коли згадую цю пронизливу повість, перед очима постає живописне панно Михайла Жука «Біле і чорне», – юний Тичина, зображений на ньому, і дівчина з крилами ангела поруч із Поетом…).

Немає в цьому переліку й збірки публіцистики часів незалежності «Думки нарозхрист», а в її складі – розкішного спогаду-нарису про Сергія Параджанова…

За межею вічності залишився і недописаний історичний роман Павла Загребельного «Іконник», що про нього мені випало чути від самого письменника. Та й в інтерв’ю Павло Архипович часом прохоплювався згадкою про той свій роман: пишу про княжі часи, про долю ікони…

Може, щось таки вирине з домашніх тек прозаїка? Хотілося б вірити. Твори його, слава Богу, видавалися й видаються (найчастіше у харківському «Фоліо»), проте розмову про творчість одного з найцікавіших українських письменників останнього півстоліття давно вже обірвав наш метушливо-надривний час із його розмитими цінностями. «Котляревський мені без надобності», – сказав колись безсмертний Терентій Пузир, персонаж доби дикого капіталізму 1890-х. А скільки таких пузирів розвелося тепер – маленьких і великих? Вони доблесно розвивають традицію української байдужості, тупої і самозакоханої. Деякі з них володіють телеканалами й газетами, які зі шкіри пнуться, аби заховати від суспільства розумних людей, виставляючи натомість дурнів і блазнів. Щодня. Величезними дозами. Мовляв, український people «схаває» (і піпл таки «хаває» – хоча багатьом уже, здається, набрид некалорійний харч: знаю не так і мало родин, які просто відмовилися від «ящика»…)

У Павла Загребельного, між іншим, легко помітити подібну колізію: його улюблені герої – сучасні Дон Кіхоти, обплутані агресивною і самовдоволеною посередністю, наче Лаокоон зміями. Він – із породи останніх романтиків, цей гостроязикий, часом саркастично-гротесковий Загребельний. Його відчайдушні, талановиті, але й безмежно самотні лицарі часом нагадують героїв німця Гофмана, яким доводиться обертатися в задушливому світі філістерів. Вони з’явилися мовби для того, аби своїм існуванням виправдати саму доцільність людської цивілізації, аби продемонструвати межі можливого, передусім – у царині розуму й честі.

Їх багато – але інколи складається враження, що все це один і той же людський тип. Ідальго, ідеаліста, якщо хочете – українського супермена… Всі вони залишилися в пам’яті: солдат Андрій Коваленко («Дума про невмирущого»), архітектор Іван Діжа («Зло»), творець київської Софії Сивоок («Диво»), молодий сталепрокатник, він же – «дипломат на три місяці» Дмитро Череда із популярної свого часу «робітничої» трилогії («З погляду вічності», «Переходимо до любові», «Намилена трава»), академік Карналь («Розгін»), історик Совинський («Брухт»)… У призабутому романі П.Загребельного «Безслідний Лукас» є геніальний баскетболіст і блискучий фізик Лукас, американець польського походження, – він тієї ж «породи», що і його літературні побратими.

На іншому ж полюсі – влізливі, нахабні, цинічні Шморгайлики, Кучмієнки, Хантери… Вічна колізія Моцарта і Сальєрі; драматичний двобій добра і зла; дві стихії людського життя і, разом з тим, два начала в одній людині. Колись (одразу після Кримської війни) великий хірург і педагог Микола Пирогов надрукував статтю «Питання життя», у якій він ділився із розгубленими, дезорієнтованими співвітчизниками простими істинами: через самопізнання й самовиховання треба йти до ідеалу «нероздвоєної людини», вивільняючи «внутрішню людину» від «двійника» (темних сил). Здається, ці міркування Пирогова свого часу справили враження на Достоєвського: в кожному разі, в його романі «Злочин і кара», написаному невдовзі, звучить та ж таки, пироговська, проповідь самостворення людини на грунті християнських чеснот. Як і належить проповіднику, він малював моторошну альтернативу – картину панування «недоделанных людей», які в своїй гордині здатні на все.

Павло Загребельний. Фото А. Яремчука із сайту www.segodnya.ua

У Павла Загребельного про християнські чесноти не йдеться, проповіді смирення (до якого, зрештою, приходить «горда людина» Раскольников!) у нього годі шукати, проте драматургія боротьби добра і зла, протистояння «недоделанных людей» і лицарів без страху та докору в його прозі таки вражає…

Втім, зараз мені все ж ідеться не так про твори Загребельного, як про його особистість. Адже мені випало не тільки писати про його книги, а й неодноразово спілкуватися з Павлом Архиповичем.

Вийшло навіть так, що Павло Загребельний узагалі відіграв певну роль у моїй літературній біографії. Маю на увазі кінець 1970-х, коли Загребельний запримітив мої (тоді – одеського аспіранта) перші статті в журналах і «Літературній Україні». Будучи невтоленним «поглиначем» літературної продукції і маючи рідкісне вміння «виловлювати» нові імена, він, здавалося, не пропускав нічого й нікого, хто з’являвся на горизонті з першими своїми віршами, оповіданнями, статтями… Його увага до молоді не була формальною, хоч, звісно, всі знали, що Павло Загребельний – голова Спілки письменників, і йому, начебто, належить опікуватися «плем’ям молодим і незнайомим» уже за самою посадою. Бували й інші керівники. Загребельний же виявляв неабияку обізнаність з усім, що робиться в літературі, і щедрість, – ту щедрість, яка притаманна по-справжньому талановитим людям.

Тоді, наприкінці 1970-х, відбувалося багато літературних зібрань молоді, ініційованих Спілкою. І то було добре, оскільки давало можливість «неофітам» перезнайомитися один з одним, посперечатися, послухати старших і досвідченіших, зіставити свої «набутки» з тим, що вже встигли сотворити твої ровесники… Пам’ятаю ірпінський семінар 1977 року. Зібралося нас там понад 20 осіб – і, що цікаво, майже ніхто потім не загубився! Михайло Слабошпицький, Людмила Таран, В’ячеслав Брюховецький, Анатолій Скрипник, Володимир Моренець, Дмитро Юсип, – усіх зараз і не пригадаю. Серед тих, хто керував семінаром, були Віталій Дончик, Леонід Новиченко, з Москви приїздив Валентин Оскоцький, виступали Віталій Коротич і Євген Адельгейм…

А через якийсь час була ще Всесоюзна нарада молодих літераторів у Москві. Щойно я отримав листа від Дмитра Кременя з Миколаєва – він також згадав про ті наші мандри і спілкування. Тоді якраз входило в силу покоління Володимира Затуливітра, Михайла Шевченка, Дмитра Іванова, Анатолія Рекубрацького, Любові Голоти… Вони гарно, виразно прозвучали. Втім, були й старші за них, були і молодші. І ось, уявіть собі, – далі сталося те, про що в літературних колах говорили як про експеримент Павла Загребельного. Багатьох молодих, ще «зелених» і «необстріляних», авторів було прийнято до Спілки письменників. Я потрапив у групу, яку жартома назвали «28 панфіловців». То був певний ризик Павла Загребельного, який вважав, що треба якось розворушити «геронтологічний» спокій респектабельної творчої організації. Потрібно впустити свіже повітря, дати дорогу надії. Він це умів – варто згадати, що саме завдяки Загребельному, редактору «Літературної газети», перейменованої ним на «Літературну Україну», на початку 1960-х став можливим яскравий дебют Івана Драча, Євгена Гуцала, Миколи Вінграновського, та й вірші лікаря Віталія Коротича тоді ще мали присмак новизни…

А тепер «перестрибну» аж у 1988-й рік, коли окремим виданням вийшов роман П.Загребельного «Південний комфорт». На добрих п’ять років його «заморозили» після публікації в журналі «Вітчизна», і сталося це тому, що на письменника серйозно образилася… Генеральна прокуратура СРСР! «Образилася» – навіть не те слово; йшлося про щось гірше, небезпечніше для автора. Його було запідозрено у «викривленні», «очорненні», «спотворенні» і т.д. Мовляв, цей сатиричний роман неправильно відтворює діяльність радянських правоохоронних органів. Та й хіба тільки їх? Адже пансіонат «Південний комфорт» у романі – то така собі модель … чого? чи не всього радянського суспільства?!

Сам чув від Павла Архиповича: після того, як роман з’явився у «Вітчизні», Генеральний прокурор СРСР Рекунков вирішив зібрати колегію Генпрокуратури, запросити Павла Загребельного – і влаштувати обговорення роману. «Я, звісно, в Москву не поїхав, – розповідав Загребельний. – Бо чого мені туди їхати? Хіба ж я не розумів, що то буде за «обговорення»?»

Тим не менше, прокурори таки зібралися. І «украинского писателя Загребельного» осудили за «викривлення», «очорнення» й «спотворення», хоча, як виявилося, читав «Південний комфорт» лише один-однісінький прокурор!

В Україні, звичайно, перестрахувалися, і хоч якою міцною була броня захищеності члена українського ЦК Павла Загребельного, людини – казали, – близької до Самого В.Щербицького, все ж роман «Південний комфорт» окремою книжкою не видавався. З’явився він уже в горбачовські часи. Дивно, але в Україні про нього якийсь час мовчали, – і вийшло так, що те мовчання перервала моя рецензія, надрукована в московському журналі «Литературное обозрение» (1988, №11). «Легко ли быть честным?» – так називалася вона. Мався на увазі головний герой роману Федір Твердохліб, ще один «ідальго» Павла Загребельного, якого автор «випустив», наче козака Голоту, у чисте поле радянської дійсності часів пізнього Брежнєва. І що в тому полі могло чекати на законника і просто чесного чоловіка Твердохліба?

Виходило, що автор сатиричного роману зачепив святая святих – Систему. Система вирішила огризнутися, але… Щось уже розладналося в проіржавілих механізмах. Минуло небагато часу – і почалася «перестройка».

У 1988-му році – попри всі гримаси на зразок бюрократичної антиалкогольної кампанії та продуктового дефіциту, що починав наростати, – відчувалося суспільне піднесення. То був час не бачених досі тиражів журналів і газет, жадібного відкриття історичної правди. Враження було таке, що вся країна кинулася ЧИТАТИ. Факт безпрецедентний, – таке вже, мабуть, ніколи й ніде не повториться (з огляду на унікальні масштаби цього багато-багатомільйонного дійства).

Саме в той шалено-ентузіастичний час я й запросив Павла Загребельного до Кіровограда на читацьку конференцію за його «Південним комфортом». Був я тоді відповідальним секретарем місцевої письменницької організації, а водночас – викладав у педагогічному інституті, де Загребельного шанували. Не пригадую деталей, пов’язаних із запрошенням письменника (здається, я просто потелефонував йому), але добре пам’ятаю, що Павло Загребельний погодився легко і в домовлений день прилетів до Кіровограда. Він тоді був депутатом Верховної Ради України (до речі, від Світловодського виборчого округу; це придніпровське містечко вгадується у Світлоярську, про який ідеться в романі «Левине серце»). Ну, а раз був депутатом, то не обійшлося в ті дні й без підвищеної уваги з боку партійних органів, які, звісно ж, мали все знати й контролювати. В кожному разі, секретар міськкому Алевтина Кошелєва (царство їй небесне) активно включилася в «процес», і навіть допомагала в питаннях організаційних, які в таких випадках виникають.

Читацька конференція в педінституті вийшла цікавою, багатолюдною. Павлу Архиповичу посипалося багато запитань, він охоче на них відповідав. Чомусь пригадалося, що одне з тих питань стосувалося долі Миколи Руденка, який тоді перебував у вимушеній еміграції. І ще пригадалося, як хтось із читачів заговорив про те, що українська історія – ТИСЯЧОЛІТНЯ. Загребельний здивувався: «Так я ж якраз пишу роман, у назві якого є це слово!» Мався на увазі, як згодом з’ясується, «Тисячолітній Миколай» – твір, у якому автор наділив свого героя Миколу Стояна долею, що тягнеться від княжих часів і аж до «перестройки».

Крім конференції в інституті, була ще зустріч із письменником у міському будинку культури; здається, був також запис на телебаченні. Думаю, що той день запам’ятався й самому Павлу Загребельному. Адже він міг пересвідчитися в тому, що його слово має відгук, – а що ще потрібно письменникові? А в «позаштатному» спілкуванні мені випало того дня почути від Загребельного безліч історій: розповідав він переважно про якісь свої пригоди в далеких мандрах, про враження від побаченого за кордоном. Спогад залишився саме такий: Загребельного цікавить яскраве й парадоксальне, і розповідає він, сказати б, сюжетно, злегка охудожнюючи реальну історію. Є в нього книга «Неймовірні оповідання» – мені здається, що її написані, або й не написані фрагменти я чув в авторському виконанні у Кіровограді.

Після червня 1986 року Павло Загребельний, залишивши посаду керівника Спілки письменників України, завершував свою депутатську каденцію, а невдовзі й зовсім усе залишив – і усамітнився у дачному будинку в Кончі Озерній. Наступні мої зустрічі з письменником пов’язані якраз із цим будинком.

Було їх три. У 1996 р. кіровоградський журнал «Вежа», що я його редагував, надрукував статтю Павла Загребельного «… І аз воздам», яка продовжувала дискусію про нереалізовані шанси української історії, розпочату Богданом Сушинським. Сушинський вельми різко написав про Богдана Хмельницького, і Загребельний відреагував саме на ті його гострі присуди, дорікнувши опонентові в малознанні. Він спростовував безапеляційні закиди Сушинського, який легко «розправлявся» з гетьманом, моралізуючи з приводу його вчинків (зокрема, тих, що стосувалися вибору віри). «Перша половина сімнадцятого століття, коли Богдан зростав, учився, мужнів, переживав свої перші пригоди, злети й падіння, які люди, які постаті, які думки, які панівні настрої? – міркував Загребельний. – Все це треба знати, перш ніж писати про такого діяча, як Хмельницький, а вже щоб по-прокурорськи його звинувачувати, то треба знати стократно більше». І далі йшов блискучий екскурс в європейську історію часів Хмельницького, а після нього – майже ліричне резюме: «Лице Богданове для мене – як моя Україна: вся в перемінливості, мов білі й чорні хмари на небі, вся в мудрій насмішкуватості й безмежній доброті до малих діток, до жінок, до тварин і травин, вся в безмежному стражданні і нестерпних болях, аж до смерті за долю прекрасного народу, над яким поставив тебе сам Господь».

«Гріх так писати про нашого великого гетьмана», – не втримався Павло Архипович від докору. Але завершував він свою статтю апологією «незалежній думці», нагадуючи, втім, про те, що свобода думки передбачає й внутрішню відповідальність за сказане…

Статтю «…І аз воздам» я отримав від Павла Загребельного в бандеролі; вона була написана від руки на великих аркушах паперу його розгонистим почерком. Ніяких копій письменник, вочевидь, не залишав. Стаття більше не передруковувалася, принаймні – в збірнику «Думки нарозхрист» її немає.

Так ось: домовлялися ми про ту статтю в будинку Загребельних у Кончі Озерній. Стоїть він поруч із автотрасою: було б навіть видно з вікна машини, якби не дерева. Тепер будинок цей обступили «круті» особняки, а тоді, в 1996-му, дача Павла Загребельного ще виділялася. Інтер’єр також справляв враження – відчуття було таке, ніби ти в музеї. Багато старовинних меблів, картин, і, звичайно, безліч книг. Згадано було ім’я Миколи Глущенка – Павло Архипович, як я зрозумів, товаришував із ним.

Елла Михайлівна, господиня, пригощала нас із друзями кавою й солодощами – ми ж захопили з собою велетенського кавуна. За тим усім тривала розмова, в якій ми всі перескакували з теми на тему, проте найбільше говорилося таки про літературу; Павло Архипович показував нові видання своїх історичних романів, які щойно з’явилися в Росії. Роман «Диво» там видали були в якійсь серії під назвою «Ярослав Мудрий», заплативши автору тисячу доларів. То був російський «стандарт» середини 1990-х, часу неабиякої скрути, яка, напевно ж, зачепила й Загребельних. Письменнику довелося здавати свою київську квартиру на вул. Терещенківській. Багато хто з літераторів тоді подався в політику – Загребельний же вважав, що «письменник повинен писати».

І він багато ще встиг. Щоправда, українські реалії особливої втіхи не додавали, через те два останні романи Загребельного – «Брухт» і «Стовпотворіння» – сповнені якогось відчайдушного сарказму, ба – навіть надриву. Одного разу він гірко пожартував: «Людство ходить по колу». І, помовчавши, сумно додав: «І все без толку…»

Людині властиво сподіватися, що вона залишить світ трохи кращим, ніж застала його…

У серпні 2008-го, коли тележурналісти приїхали в Кончу Озерну, щоб зняти сюжет до дня народження класика, Павло Архипович дякував дружині за підтримку. Він і в «Думках нарозхрист» згадує Еллу Михайлівну, причому – з майже покаянними інтонаціями. Мовляв, що таке письменник? Самітник, який не виходить по кільканадцять годин із кабінету, забувши про все. І добре, коли поруч є жінка, яка все розуміє…

Потім (здається, в 1999-му) я ще заїздив до Кончі Озерної брати в Павла Архиповича інтерв’ю для журналу «Дивослово». Мова йшла про роман «Диво», який тоді вивчався в школі. Дуже цікавою вийшла розмова! Перечитую те інтерв’ю – і тепер ось ловлю себе на прикрій думці: жаль, що Загребельного, загалом, рідко розпитували. Адже що з того, що коли-не-коли «наскочить» журналюга і поставить кілька «бойких» запитань для потреб свого видання? Мали б бути інші розмови, в яких би письменник міг виговоритися про те, що залишилося «за кадром» його романів…

Остання зустріч у Кончі Озерній – то вже 2002-й рік. Ми приїхали з Сергієм Квітом домовлятися про публічну лекцію Павла Загребельного в Могилянці. Домовилися. «А як подати в оголошенні тему Вашої лекції?» – запитали. «Теорія чучхе», – миттєво відреагував Загребельний. Ми всі засміялися, а Павло Архипович продовжував сидіти з незворушним обличчям. Помовчавши, сказав: «Український шлях». То й була тема його лекції, яку незабаром Загребельний виголошував перед студентами й професорами академії, а також перед усіма, хто того дня прийшов у могилянку послухати Загребельного.

Її можна прочитати і, прочитавши, зрозуміти, про що думалося письменнику, коли ХХІ століття ще тільки розпочиналося, коли український шлях нагадував не так Чумацький, як туманність Андромеди, і коли понадвісімдесятирічне життя самого Павла Архиповича Загребельного наближалося до завершення.

Втім, мене не полишає відчуття, що ця людина прожила не 85, а тисячу років. Адже пропустила вона крізь себе – віки…