«Рвала Дженні золотунці…» Хроніки одного фермера

Роберт Бернс

Роберт Бернс багато в чому схожий на добре знайомого нам Тараса Шевченка: соціальне походження – із сім’ї сільських злидарів, освіта – стихійна; мистецька атмосфера для творчості – під могутньою тінню колонізаторської культури, англійської та російської відповідно. В кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
шотландці могли похвалитися а) діалектом замість повноцінної рідної мови, б) стосами фольклорних реліктів на зразок казок про відьом, пісень про обманутих дівчат, анекдотів про шотландських мачо, які нізащо не хочуть одружуватися на «персонажках» уже названих жанрів, в) творчими піонерами, які намагалися в дусі романтизму оспівати людські пристрасті, проте нерідко це закінчувалося a la наш Котляревський в «Енеїді» – трошки вульгарно. Тобто є біля чого розводити компаративні студії «Scotland – Ukraine in the ХVIII-XIX-th century».

Отже, Бернс, батько восьми дітей і всесвітньо відомих поезій… Фермерський син, що стаждав на анемію та ще купу хвороб через хронічне недоїдання і, зрештою, помер у 37 років, так і не побачивши свого останнього сина. Сусіди, такі ж убогі фермери, згадували: сімейство Бернсів обідає, по вуха заховавшись за книжки – тільки тоді вони мали час на самоосвіту. Батьки кілька разів відсилали юного Роберта то вчитись обробляти льон, то міряти землю, однак злидні ніколи не злазили з плуга, за яким хлопець склав не один десяток ліричних і сатиричних шедеврів офіційно неіснуючою шотландською мовою.

Як і кожну вразливу душу, його не раз надихали представниці «другої статі» (за Сімоною де Бовуар). Мабуть, і він справляв на них певне враження, одне з яких вилилося в послання «Моїй незаконнонародженій дитині». Коли 31 червня 1786 р. з’явився його «Кілмарнокський томик» (або «Зібрання поезій, написаних здебільшого на шотландському діалекті»), Роберт Бернс якраз хотів їхати з Шотландії, оскільки досить заможний батько дівчини Джен, з якою він потай одружився, самовільно розірвав їх шлюбний контракт. Натомість книжка принесла Бернсу шалену славу, його читали всі: від затурканих робітників до аристократів з Единбургу (це настільки ж круто, як і наш Київ у ХІХ ст.). Його запрошували в будинки багатіїв як ультраекзотичного фермера, а потім витурили як занадто зубату іграшку, яка з усіх підсміювалась вишуканою англійською.

Отже, залишалась неприбуткова романтика, непевне майбутнє та продане авторське право – друзі вмовили Бернса продати за 100 гіней copyright на його твори черговій падлюці, тож знаменитий шотландський поет мусив знову повернутися до плуга. Він таки одружився з Джен, отримав дрібну посаду маргінального чиновника, обробляв землю – і писав. Утім, недовго. Якби він не вмер, його б забрали до в’язниці за борги – це без сумніву. Натомість рання смерть принесла йому визнання та фінансову допомогу для родини. Як і в нас це часто буває, суспільство одразу схаменулось і скинулось на вимучену злиднями вдову новими очима поглянуло на поезії Бернса і – полюбило його назавжди. На відміну від нашого Шевченка, Бернса перекладали – і неодноразово – чи не на всі європейські мови. Зокрема, до українського читача він дійшов у перекладах М.Лукаша В.Мисика та ін. Його інтимна поезія пристрасна й еротична, така ж смілива, як і стьоб із «соціальних огріхів» меркантильної людської натури. Бернс також став символом, щоправда, не в смушевій шапці та кожусі, а в англійському строї поета по-шотландськи. Щоб таки пам’ятали, як
Рвала Дженні золотунці,
Квіти лугові,
Заросилась, замочилась
В росяній траві…