Час від часу з’являються на планеті люди, які своїми творами, відкриттями або вчинками докорінно змінюють історію чи принаймні культуру. Таких революціонерів, незалежно від того, хто вони – вчені, мислителі чи полководці, Річард Рорті назвав «сильними поетами». Вони пропонують новий «словник»: після них уже не можна мислити світ у старих термінах. Гадаю, нині можна сказати, що саме таким «сильним поетом» був Едвард Саїд. Він показав зворотній бік західної культури. Після нього більше не можна писати про колоніальні стосунки згідно зі старими стандартами. І, може це й дивно, такій людині пощастило мати обидві свої головні книжки в українському перекладі. Недавній вихід другої з них дає підстави іще раз поговорити про цього визначного автора.
Кожна книжка Саїда потребує дослідження великого обсягу, в якому би комплексно та цілісно було проаналізовано найважливіші тези автора. Тому я, беручись одразу за дві, не можу претендувати на повноту, але спробую зазначити найважливіші, на мій погляд, моменти в обох працях, хоч я і не певен, що вони є «об’єктивно» головними. По ходу статті також маю намір увійти в полеміку з іншою українською статтею про Саїда, яка вже з’являлася на веб-сторінках «ЛітАкценту» (Див. Петро Іванишин: Бездомний сумнів і камінь вигнання Едварда Саїда).
Вибухом в інтелектуальному житті світу (не лише Заходу) став вихід праці Саїда «Орієнталізм» (1978). Що ж до України, то попри видання перекладу цієї книжки, вона «впала в нашу інтелектуальну громаду, як камінь у воду». Так вважає Оксана Забужко. Не знаю, наскільки це справедливо, але дослідження такого рівня варто осмислювати й переосмислювати без огляду на рік видання та попередню рецепцію.
В «Орієнталізмі» Саїд піддав критиці західні уявлення про Схід, які було зумовлено довготривалим колоніальним пануванням. Політична влада над Сходом дала змогу Заходу формувати зі своїх позицій знання про цю підлеглу частину світу (класична діада Фуко «влада/знання»). А правильніше сказати, деформувати це знання й подавати у такий спосіб, аби легітимувати й підтримувати власне політичне панування. Це стосується не лише прихильників колоніальної політики, стверджує Саїд: набуваючи властивостей настановчого дискурсу (за тим-таки Фуко), орієнталізм як система західних уявлень про Схід впливав на всіх, хто так чи так торкався східних питань.
Представляючи Схід Заходу й проводячи між ними чітку межу, орієнталізм de facto претендував на представлення сутностей Сходу й Заходу. Але річ у тому, що немає таких сутностей: є лише репрезентації, які хоч і спираються на реальні явища та об’єктивні факти, та все ж викривлюють дійсність. Тут Саїд торкається значно ширшої проблеми, про яку багато говорили визначні інтелектуали останніх десятиліть. Маю на увазі есенціалізм. Есенціалізм стверджує існування незмінних узагальнених сутностей, що зумовлюють властивості всього, до чого ці сутності належать. Найчастіше есенціалісти узагальнюють і підводять під одну риску великі колективи людей (скажімо, нації) або культурні формації (скажімо, релігії). Наведу яскраві приклади есенціалістських висловлювань: іслам – релігія терористів; всі негри – ледачі; росіяни потребують сильного лідера; українці – працьовитий народ; гомосексуали підважують родинні цінності; гуманітарії – словоблуди; Захід має вищу й розвиненішу культуру, ніж Схід тощо. Не завжди при цьому названо цілком хибні чи брехливі уявлення, але завжди вони некритичні, міфологічні, часто зумовлені ідеологією.
Есенціалізм – універсальне явище, тож не лише постколоніалісту Саїду є рація боротися проти нього. У своїх граничних виявах есенціалізм здатен призводити до небезпечних наслідків, включаючи расизм та ксенофобію. Тому сучасні інтелектуали приймають ту тезу, що нема сутностей, а є лише сконструйовані в культурі репрезентації та ідентичності. Ризикну навіть припустити, шо антиесенціалізм – саме та риса, яку в Саїда (а також Леві-Строса, Фуко, Рорті та інших) українським науковцям важливіше перейняти, аніж другорядні стосовно цього засадничого принципу теорії та методології.
«Культура й імперіалізм» (1993) продовжує осмислювати проблему репрезентації Іншого в культурі. Водночас ця книжка ставить питання ширше, у ній розглядаються взаємовідносини культури (і передусім літератури) та імперської політики й антиімперського опору. Адже література не є автономним позаполітичним утворенням: навіть найневинніші твори можна помістити в глобальний імперіалістичний контекст, показавши їх залежність від тієї чи тієї політики. Аналізуючи в такий спосіб, зокрема, «Менсфілд-Парк» Джейн Остен та «Стороннього» Альбера Камю, Саїд переконаний, що не заперечує їх художню вартість, а лише прагне поглибити наше знання про цю літературу. Гадаю, тут можна зауважити паралель (чи й безпосередній зв’язок) із ідеями Фредрика Джеймсона про «політичне несвідоме» та цілою традицією західного марксистського літературознавства.
Теза про залежність культури від ідеології та політичної реальності також давно усталилася серед західних інтелектуалів штибу Фуко та Саїда. Але мені цікавіше торкнутися іншого, властиво - постколоніального аспекту «Культури й імперіалізму». Мова про те, що Саїд у цій книжці не критикує, як можна подумати, імперіалізм. Кажучи точніше, він критикує, але однаковою мірою і імперіалізм, і пряму його протилежність – антиімперіалізм. Недаремно дослідник застосовує контрапунктовий аналіз, почергово протиставляючи імперські досвіди антиімперським. Адже історія стосунків метрополії та колоній завжди складна, заплутана. Представники імперського світогляду будують свою культуру на ствердженні своєї вищості. Підлеглі ж народи, натомість, із певного часу прагнуть до незалежності та власного панування на територіях, які здаються їм одвічно їхніми. Створюючи свою культуру, ці народи не мають ніякого іншого шляху, окрім як намагатися панувати шляхом запозичення готових моделей з імперської культури. Залишається тільки перевернути акценти імперських досвідів, аби вони стали антиімперськими. Про це йшлося іще в «Орієнталізмі»: безглуздо думати, буцім критикуючи західний орієнталізм, ми стверджуємо чистоту й непорочність східного, так би мовити, окциденталізму. Підлеглі культури прагнуть наголосити на своїй відмінності, своїй кардинальній відмінності, і за вже відомим сценарієм вдаються до есенціалізацій та надмірного ствердження своєї винятковості. Саїд не намагається таким чином звинуватити національні культури (як, у принципі, не звинувачує він і імперські): таке самоствердження є історично необхідним, неуникним у певний період антиколоніальної боротьби. Однак авторові здаються небезпечними спроби занадто загострити національні відмінності (що веде до ксенофобії), особливо нині, після повалення більшості імперій. Такі некритичні антиколоніальні риси властиві й для деяких інтелектуальних продуктів. Саїд із жалем визнає, що більшість сучасних постколоніальних розвідок мають ваду «тубільництва» (не буду проводити паралелі з українським науковим дискурсом, але мені здається, що для нашої ситуації це не менш властиво).
Про можливий і бажаний шлях подолання імперіалізму та його антипода йдеться у розділі «Колаборація, незалежність і визволення». І шлях цей не нововинайдений, тому що тут Саїд інтерпретує класичну працю Франца Фанона «Злидарі землі цієї» (назва повторює перші слова «Інтернаціоналу»). Українською Фанонову книжку досі не перекладено, і після читання Саїда з’являються певні міркування, чому саме. Одна з ключових тез праці: «Доки національна свідомість у момент свого успіху не буде якимось чином перетворена на соціальну свідомість, майбутнє нестиме не визволення, а поширення імперіалізму». Панування й боротьбу народів Фанон розуміє як геґелівську діалектичну тріаду: теза імперіалізму й антитеза націоналізму повинні, зрештою, поступитися синтезові – соціальному визволенню. Країна, звільнена від чужої влади, досягне успіху, лише розумно використавши колишній досвід і спрямувавши його на справжні соціальні потреби, замість національних, які стають менш актуальними.
Саїд Едвард. Культура й імперіялізм. –
К.: Критика, 2007
Існує багато інтерпретацій Франца Фанона, і далеко не всі доходять таких висновків. Тому я гадаю, що тут Едвард Саїд висловлює не тільки і не стільки погляди предтечі постколоніалізму, як свої власні. А отже, можна й заново поглянути на стосунки Саїда із націоналізмом, які поставив у центр уваги Петро Іванишин у своїй недавній статті на сайті «ЛітАкцент». Зокрема, український інтелектуал угледів у послідовній недовірі ані до імперських, ані до антиімперських досвідів свідчення якоїсь «розірваності» між націоналізмом та космополітизмом. На мою думку, книжка не дає підстав до таких висновків. Те, що Саїд не належить до грубих противників націоналізму в будь-якій формі, очевидно: адже антитезу із тріади не викинеш. Та й від націоналізму як такого він дуже й дуже далекий, тому що багаторазово підкреслює його непродуктивність, неактуальність та небезпечність, а надто в сучасному світі, який йому хочеться бачити постколоніальним (зовсім не анти-). Американський палестинець може зрозуміти націоналізм: у антиколоніальних авторів, у свідомості пересічних людей, які потребують міфу, що консолідував би їх. Але інтелектуал повинен подолати націоналізм і піднестися над ним. Недарма Саїд і в «Орієнталізмі», і в «Культурі й імперіалізмі» із захопленням цитує слова Гуґо Сен-Вікторського, ченця ХІІ сторіччя. Дозволю собі навести цю фразу майже повністю: «Людина, для якої милий рідний край, – всього-на-всього тендітний послушник; той, для кого будь-яка земля як рідна, уже змужнів; однак досконалий лише той, для кого весь світ – чужина».
П.Іванишин у своїй статті хитро обходить висновок, що випливає з цієї цитати, говорячи лише про необхідність проходження першого етапу, замість безглуздого відкидання. Але хіба не всі, принаймні в сучасних національних державах, проходять цей етап іще в школі, цій цитаделі патріотичного виховання? А інтелектуал тим і інтелектуал, що не школяр. Саїд анітрохи не сумнівається, що мисляча людина не буде себе обмежувати рамками націоналістичного мислення.
Потрібна неабияка мужність, аби висловлювати такі думки, особливо враховуючи, що Саїда знають як адвоката палестинських інтересів на Заході. Виходячи з останнього, П.Іванишин фактично спробував припустити, що в Саїда не стало мужності відкрито заявити про свою прихильність до націоналізму. Мовляв, «інсинуації та цензура» щодо нього в Америці зумовили таке «тактичне» маскування. Мені навіть не хочеться коментувати цю щонайменше дивну тезу. Чому Саїд захищав Палестину в ЗМІ та інших своїх книжках, а тут злякався цензури й інсинуацій? Стоп, але наскільки мені відомо, він насправді не дуже-то й захищав Палестину, тобто не лише захищав. Його книжка про палестинське питання через арабську (не американську!) цензуру так і не вийшла на Близькому Сході. Зрештою, він завжди наголошував не стільки на визволенні палестинців, скільки на необхідності співжиття палестинців та ізраїльтян. На першому місці для нього стояли таки гуманістичні, загальнолюдські інтереси, і коли несправедливість чинили палестинці, він ніколи не мовчав, завжди суворо критикуючи свій народ. Один скептично налаштований російський публіцист навіть побачив у такому послідовному слідуванні власним теоріям яскравий приклад «опію для інтелектуалів» (термін Реймона Арона). Всіма докладеними Саїдом зусиллями рухала, мовляв, «энергия заблуждения» (вислів Л.Толстого). Ось цю тезу я точно не коментуватиму.
П.Іванишин слушно зауважив долю вигнанця, яка випала Саїдові. Тут виникає спокуса звести обстоювану ним безсторонню, наднаціональну позицію до наслідків його індивідуального досвіду, не конче усвідомлених. Але я не став би так усе спрощувати. По-перше, це далеко не унікальна позиція – Саїд мав і має чимало однодумців із різними долями та національними ідентичностями. По-друге, в такому разі треба допускати засліпленість дослідника, його нездатність критично осмислити самого себе і рефлексувати над власними поглядами. Я прочитав дві книжки Саїда - і не схильний вважати його таким простаком. Він сам обрав це вигнання, воно для нього було радше наслідком особистого, усвідомленого вибору, аніж результатом обставин. Передусім він був вигнанцем в інтелектуальній сфері, а вже потім – у реальному житті. Ми можемо з’ясовувати для себе, чи правомірна така позиція. Але Саїд саме у своїй добровільній безпритульності бачив можливість справжньої інтелектуальної свободи, досягнення якої й дозволило йому стати одним із найважливіших мислителів кінця ХХ сторіччя.
Тепер, після видання головних (на загальну думку) праць Саїда українською мовою, можемо нарешті спробувати цілісно осмислити їх (такі спроби вже здійснено) і винести важливі уроки, що їх варто би засвоїти нашим інтелектуалам, які й досі часто є «школярами» стосовно тривалішого західного досвіду. Я бачу, поміж інших, два таких уроки. По-перше, мистецтво не існує тільки заради мистецтва: культура містить політичний вимір, який цікаво й корисно віднайти та проаналізувати. «Політичний» вжито у якнайширшому сенсі: ідеться про колоніальні, національні, расові, ґендерні, класові, сексуальні (гомо- та гетеро-) інтереси та взаємозв’язки. Можемо впевнено ставити постколоніальні праці Саїда в один ряд з актуальними розвідками феміністок, марксистів, представників black studies, queer studies тощо.
Другий урок полягає у добровільному інтелектуальному вигнанні, яке забезпечує якщо не повну свободу, то принаймні неабияке звільнення від ідеологічних впливів. Відкинути есенціалізм, ресантимент, не підпорядковувати наукові інтереси будь-яким іншим – такий шлях до безсторонньості та чесності пропонує Е. Саїд, і його приклад доводить, що саме цей шлях веде до якнайкращих результатів.
Справедливо. Важливо, що автор статті, як і сам Саїд, наголошує на неможливості жити у лише біполярному світі. Світ набагато більший за будь-які націоналізми і кордони. Мені пощастило прочитати більше ніж дві книжки дослідника. Тод можу додати: Саїд яскравий приклад небайдужого і водночас неупречного вченого, який ніколи і нікому не давав загнати себе у межі політичних спекулювань. А його пристрасне письмо може служити добрим прикладом і стимулом для сучасного беземоціного наукового писання. // відповісти »
Добре, що з'являються тексти, з якими хотілося б не полемізувати - що є небажаним з огляду на деструктивний, нерівноправний характер полеміки - а дискутувати, себто вести діалог, де права кожного учасника були б, так би мовити, іманентні дискусії (за згаданим автором Фуко). Йдеться про взаємодію питань та відповідей, де б той хто питає, використовує свої права: "не дозволяти себе переконати, помічати протиріччя, вимагати додаткової інформації, підкреслювати різноманітні постулати, виявляти помилки в умовиводах та міркуваннях". Що стосується того, хто відповідає, то логікою власного мовлення він зв'язаний з тим, що сказав раніше, а згодою вести діалог - з поставленими перед ним питаннями.
Тож я скористаюсь правами того, хто запитує - не стільки в Саїда, як у дуже уважного його читача та критика - автора статті.
Використовуючи концепт "влади-знання" Фуко, автор одразу ж хоче його уточнити - й говорить про політичну владу Заходу, що "деформувала знання" про Схід. Виходячи з концепції Фуко, чи не краще було б сказати, що західна політична влада й західне знання певної епохи "формують" таке дискурсивне поле, яке підтримує та легітимізує панування та його відтворення. "Деформація" ж передбачає існування певного справжнього, істинного знання про Схід, яке приховується, зміщується, нівелюється "злочинними" діями влади, а не історично та соціально змінних форм дискурсів. Чи це не є явно есенціалістичним уявленням, яке критикується самим автором.
Продовжу про есенціалізм. Твердження автора про його універсальність - щонайменше дискусійне, і в будь-якому разі потребує доведенння. Есенціалізм є універсалістським, але чи універсальним? Чи усі культури, і що ще менш вірогідно, чи усі їх представники мислять есенціалістично? Як тут бути з фукіанським описом лібералізму - вимогою постійного перегляду підстав та меж власного управління, чи з "іроніком" Річарда Рорті, що має постійно переглядати свій власний словник, тобто ставити під сумнів будь-які есенціалістичні твердження? На них універс
І останнє. Як на мене блискучий опис позиції Саїда завершується не надто переконливим твердженням про його "безсторонність" та чисто "наукові інтереси". Я не певен, що інтелектуал взагалі може знайти таку безсторонню позицію, або навіть мусить її шукати. У випадку Саїда, слід скорше говорити про специфічну позицію західного інтелектуала - що вже нівелює консервативні твердження про якусь монолітність чи "невід'ємні інтереси" "Заходу". Саїд скорше демонструє небезпечність існуючих ідеологічних штампів, показує, що "бути з якогось боку барикад" - "цивілізації" (імперського) чи "нації" ("автентичного", національного) - надмірна розкіш у світі, де людей вбивають за колір шкіри, віросповідання чи "неправильні" політичні переконання.
Саїд - непоганий зразок інтелектуала як "совісті суспільства" - причому західного суспільства. В його роботах виявляється різниця між самодекларованим універсалізмом Заходу, і його реальним спробам створити свого Іншого - Схід, який можна демонізувати чи возвеличувати, але якому не варто співчувати, допомагати чи принаймні розуміти. // відповісти »
Дуже дякую за цінний коментар!
Щодо "деформації": згоден, що можливо я не надто ясно висловився. Але наскільки я пам"ятаю, саме такий термін вживає і Саїд, і мається на увазі те, що цілком "формувати" знання про Схід не можна - тому що все-таки є десь там арабські країни, по яких ходять арабські люди й про щось собі думають, тобто знання не береться нізвідки.
Приймаю також слушні зауваження стосовно есенціалізму. А щодо "безсторонньості" Саїда - не йшлося про утопічну позитивістичну об"єктивність і неупередженість. Мабуть, я неточно висловився. Це й справді небажання стати по один бік барикад, Саїд не приймає повністю жодної ідеології і "контрапунктно" дивиться на речі з обох дзвіниць. :)
Я погоджуюся про "совість суспільства", але для Саїда наукові інтереси не суперечать заанґажованій, "совісній" позиції, навіть навпаки.
Іще раз, дякую за коментар.
П.с. Вадиме, це ти? ;) // відповісти »
Справді, погоджуюся з Вадимом, що дискусія на тему цивілізації - нації на сторінках Літакценту є цікавою, але й дискутивною.
Хотілось би вірити, що наші розмисли про шкідливість/нешкідливість автентичного, національного etc. не виходитимуть за рамки кола інтелектуальних розмислів Літкакцентних сторінок. Бо як можна популяризувати тезу про шкідливість чи "школярськість" роздумів про національну справу як казав Франко, у сучасній Україні, яка не просто не сформулювала національної ідеї, але й не пройшла етапу національно-етнічного самоусвідомлення (принаймні значна частина людності)?!
Звільнення від ідеологічних впливів і інтелектуальне вигнання - це свобода. Згодна. Але від чого?!
В Україні з кожним роком незалежності в духовно-культурному, націо-політичному житті стає все бульше трудної роботи. Щоденної і на всіх рівнях. Тому свобода, про яку говорить автор статі, здобуває різні рівні прочитання: з одного боку розкіш широкого розмислу про загальноцивілізаційні процеси, входження українських інтелектуалів в комунікативний дискурс Сходу і Заходу; однак з іншого боку - безвідповідальність перед українською культурою і державою як такою, як би патетично це не звучало. Перед школярами, які вчать хто-зна що і виходять зі школи, зневажаючи все українське; перед студентами, що також ховаються за світовими дискусіями, аби лиш не усвідомлювати і адекватно досліджувати спершу своє; перед суспільством, яке через свою елементарну неосвіченість, могло допустити такий скандал навколо шоу-конкурсу "Великі українці".
Панове, певно давайте якось будемо уважніше артикулювати тези про необхідність над- і позанаціональної культури, літератури, літературознавства в сучасній Україні. Навіть у вузькому колі любителів ЛІтакцентних дискусій. // відповісти »
Дякую за коментар. Тетяна вже відповіла на нього, і мені майже нічого до неї додати, бо я загалом згоден із її словами.
Скажу лише, що вибір "своє - чуже", мабуть, таки є справою смаку чи чогось такого. Тому я не засуджую вашу позицію, і не хочу нав"язувати свою, бо й сам не вважаю, що повинні бути ВИКЛЮЧНО позанаціональні культура й література. Як на мене, цікавіше, коли є вибір - хтось продовжує національні традиції, хтось ні.
Тут на "ЛітАкценті", я вважаю, потрібно ставити таки "літ" - літературні й літературознавчі - а не "нацакценти", і я не вірю в шкідливість дискусій про шкідливість націоналізму. Будь-яка така дискусія корисна, навіть якщо жоден із учасників не переконає опонента. // відповісти »
Судячи з такої логіки речей, для свободи ніколи не буде слушного моменту. Справедлива дискусія завжди актуальна, якщо аргументація є продуманою. Україні й українській культурі загрожують не глобалізація і космополітизм, а невігластво, непрофесіоналізм і ксенофобія, що, за великим рахунком, є результатом пост-колоніальної, пост-тоталітарної ситуації. Якщо укладачі шкільних програм з історії, літератури, географії будуть професіоналами, вони створять таку програму, за якою цікаво працювати, і не потрібно буде дитину ременем примушувати любити українську книжку. Якщо переклад фільмів українською мовою буде професійним, тоді питання відпаде саме по собі, хоча... Знаєте, чому у країнах Скандинавії люди так добре володіють іноземними мовами, бо там фільми не дублюють. Люди з дитинства чують англійську, французьку, німецьку, італійську тощо. Та сама ситуація у Польші, Чехії, Португалії. Не потрібно боятися відвертих дискусій, не потрібно боятися відкритися світу. Цінність книжок Саїда в Україні полягає ще й у тому, що задяки ним унаочнюється "неоригінальність" наших плачів. Ми не самі у світі з нашими проблемами. Це потрібно бачити і визнавати. // відповісти »
Отож бо і я про професіоналізм для України і наших шкільних програм (як приклад). І про масову культуру культурну і якісну. А то виходить, що ми часто свій інтелектуалізм залишаємо камерним. Бо піти перекласти фільм - то нижче нашої інтелектуальної гідності. Або навчити студентів - легше на рівні дискусій хто правильніший Юнг чи Нолл, аніж адекватного і якісного прочитання літераутрних і культуних процесів нинішніх чи ХІХ ст в Україні. Це не "неоригінальність наших плачів". Це, панове, чесна місія.
А дискусії справді, завжди своєчасні. І славба Богу, що з'вляється все більше можливості для цього.
Лише надто небезпечними видаються розмисли українських інтелектуалів про шкідливість націоналізму на тлі інтерв'ю Модеста Колерова, глави російського інфомаційного агентства REGNUM http://www.obozrevatel.com/news/2008/7/8/247393.htm; або безконечно інспіровані дискусії про статус мови російської в Україні. На чий млин воду ллємо?! // відповісти »
Потрібне і те, й інше. Потрібен і Юнг, і Нолл, і Фрай, як потрібні Смолич, Сосюра чи Драч з Павличком.
Не можна цікаво проаналізувати і почснити процеси в українській культурі, залишаючись лише в її межах. Одне повинне доповнювати інше. Думаю, що при якісному рівні української культури, йдеться про культуру загалом, питання російської зникне, років так за 15-20. // відповісти »
