Гьоґ та його відчуття Смілли
- 06 Бер 2013 09:52
- 850
- 14 коментарів
У норвежців є традиція під час великодніх канікул читати кримінальні романи або дивитися подібні фільми. Навіть слово у їхньому словнику знайшлося, що характеризує це заняття – «påskekrim» (дослівно можна перекласти як «пасхальний детектив»). Думаю, в 1992 році найбільш читаною книжкою серед норвезьких поціновувачів детективних історій був роман данця Петера Гьоґа. Чому? По-перше, норвежці можуть вільно читати данською, а по-друге, його роман «Смілла та її відчуття снігу» відтоді став сенсацією і відчинив двері в світову літературу ще одному незвичному скандинаву.
Нині це єдиний сучасний данський письменник, якого переклали тридцятьма мовами світу. Журналісти й критики пишуть, що він надто ексцентричний, сумний та недоступний для мас-медіа чи шанувальників. Він скандинав і може собі це дозволити. Гьоґ дуже рідко дає інтерв’ю, не зустрічається з читачами та журналістами на прес-конференціях, не відвідує літературні фестивалі, не піарить свої новинки. Півроку він живе за містом разом із дружиною-африканкою та трьома дітьми в будинку, адресу якого, звісно, ви не знайдете в жодному довіднику, півроку – в місті. В одному з інтерв’ю для росіян (а їх було всього два!) Гьоґ зізнався, що коли йому виповнилося тридцять, він зрозумів, що є лише три важливі речі в його житті: його близькі, його духовність і те, що він хоче написати, а тому цього письменника можна побачити лише тоді, коли виходить черговий роман, в інших випадках він спілкується тільки по телефону.
Дебют Гьоґа відбувся в 1988 році романом «Forestilling om det tyvende århundrede» («Уявлення про ХХ століття»), на той час йому виповнився 31 рік і він уже встиг спробувати себе в балеті, фехтуванні, альпінізмі й навіть був моряком та університетським викладачем. Читаючи його романи, ви побачите, що цей досвід не даремний. Данські джерела («Gads danske forfatter leksikon. Litteraturens stemmer», 1999) зазначають, що у письмі Гьоґа прослідковується неабиякий влив латиноамериканської традиції, зокрема, Габріеля Гарсія Маркеса, а тому скандинава зараховують до представників магічного реалізму. Другий роман – «Fortællinger om natten» («Нічні розповіді»), 1990 рік. Третій – «Frøken Smillas fornemmelse for sne» («Смілла та її відчуття снігу»), 1992 рік, який стає доленосним для Гьоґа і з данського філолога робить його всесвітньо відомим письменником.
Події роману розгортаються на початку 1990-тих у галасливому Копенгагені від імені 37-літньої Смілли – дочки ґренландської мисливиці та данського лікаря. Після того, як матір одного разу не повертається з полювання, батько силоміць забирає її, ще тоді маленьку дівчинку, з Ґренландії й відвозить у данську школу-інтернат, де Сміллу мають пристосувати до цивілізації та всіх благ європейської культури. За роки так званої інтеграції їй не вдається закінчити університет, влаштувати сім’ю чи, бодай, побудувати дружні відносини з людьми, які її оточують. Єдине, що їй близьке й стерпне – це сніг, і вона одна з небагатьох знавців усіх тих кількадесят різновидів замерзлої води, котрі має знати кожен ескімос. У житті Смілли випадково з’являється маленький сусідський хлопчик Ісая, теж ґренландець, який дивним чином пригадує їй, ким вона є. Його несподівана смерть стає для Смілли втратою і одночасно викликом, який спонукає її розгадати низку таємниць і дізнатися, хто стоїть за вбивством Ісаї. Зупинимося на кількох особливих моментах роману, на які не можливо не звернути увагу читачу.
Сама книжка доволі об’ємна, понад чотириста сторінок, але коли читаєш її, не звертаєш уваги на це, хронотоп слизький, немов лід, а тому не помічаєш, як його долаєш. Смілла неодноразово наголошує на своєму страхові закритого простору, на безмежності Ґренландії і нездатності людини, яка відчуває сніг, жити в місті асфальту та високих будівель. Ґренландія не може поміститися в данських межах; це як Схід, який ніколи не збагне Європа, і хоча номінально цивілізація ніби на боці останньої, білі простори разом з айсбергами ховають чимало таємниць всередині, на поверхні лише кількадесят різновидів снігу. Ґренландія – це і сама Смілла – загадкова, неприборкана, холодна й неймовірно красива.
Гьоґ описує події від першої особи – головної героїні. Знаємо чимало прикладів, коли автор-чоловік «говорить» жіночим голосом і навпаки. Якщо йому це вдається, вважається, що він знавець жіночої душі, способу мислення. Смілла, оповідаючи події чи спогади, весь час тримається трохи відсторонено: все, що вона бачить чи згадує, подається в безлічі описових деталей, кожна з яких має неабияке значення, чи це елемент її одягу, а чи різновид сніжного покриву. Часом складається враження, що Смілла говорить сама до себе, намагаючись максимально описати все, що її оточує. Російські джерела зараховують роман до детективу, данські натомість лише побіжно згадують, що це кримінальний роман або трилер. Детективна лінія, звісно, присутня, оскільки є вбивство, є розслідування, є таємниці, але таке визначення обмежить жанрову палітру роману.
Усе, що відбувається в «Сміллі та її відчутті снігу», не стосується лише Данії чи Ґренландії. Гьоґ порушує глобальні проблеми: прояви людської жалюгідності, коли на кону стоять великі гроші, потреба в любові, захисті, а й одночасне вперте заперечення цього, байдужість до екології та цінності людського життя, власна ідентичність. Коли йдеться про наукове відкриття вселенського масштабу, життя маленького хлопчика чи звичайних робітників нічого не вартують, мета перекреслює засоби. Ісая стає лише непомітною сніжинкою на фоні величезного крижаного острова. Смілла в свою чергу, вперто шукаючи справедливості та винуватців його вбивства, насправді перебває в пошуках своєї етнічної тожсамості, яка теж багато років тому зазнала чималих кривд.
Після «Смілли та її відчуття снігу» Гьоґ прокинувся літературною знаменитістю, а тому наступні 4 романи неодмінно мали стати бестселерами. У 1993 році виходить роман «De måske egnede» («Умовно придатні»), де троє братів стають «піддослідними кроликами» освітнього експерименту. У 1996 – «Kvinden og aben» («Жінка й мавпа»), який можна вважати продовження персонажу Смілли, котра тепер віднаходить сенс існування в порятунку тварин. У 2006 році після десятирічного затишшя виходить роман «Den stille pige» («Тиха дівчинка»), який в українському та російському перекладах з’явився як «Тиша». Це історія відомого клоуна, який мав незвичайний дар — чути, як «звучать» люди, але якось він зустрічає маленьку дівчинку з тишею всередині. Останній роман – «Elefantpassernes børn» («Діти наглядачів слонів», 2010) про пошуки 14-літнього Пітера своїх несподівано зниклих батьків.
Після двадцятирічного успіху «Смілли та її відчуття снігу», роман потрапляє й до українських книгарень. І хоча в нас немає норвезької традиції читати кримінальні історії під час великодніх канікул, ця книжка неодмінно варта нашої уваги.
Дожилися! Пишаємося, що нарешті втнули перекласти знаменитого данського письменника з російської мови! Складається враження, що Петер Хьог пише російською. Рецензентка не помічає такої ”дрібної деталі” – переклад не з мови оригіналу. Загалом точніше це називається пере-переклад (а наші знакові перекладачі придумали такому жанру “перекладу” ще влучніше визначення – пере-перекрад). То чого ж в Україні стає модним “пере-перекрад”??
Чому ж це я не помічаю, по-вашому? Помічаю, але я читала текст норвезькою і російською, а ці претензії прошу до видаця:)
Було б ще непогано все-таки визначитися, як писати ім’я Peter Høeg’а:
Чи так, як пропонує оглядач – “Гьоґ”?
Чи так, як дано у книжці – “Хьоґ”?
Чи у відповідності з рекомендаціями Правопису – “Хеґ / Геґ”?
Хьоґ – це калька з російської, а в данській і норвезькій фонетиці “øe” не може звучати простим “е”, тому найближчий варіант, як на мене, Гьоґ:)
А це не те, що було з німецьким класиком: за совєтів писали “Гьоте”, а тепер Ґете?. Те саме : Кьольн – Кельн? (Я не філолог, а німецької взагалі ніколи не вчила, тому прошу вибачити, якщо це, як кажуть, зовсім “не з тієї опери”!) :)
От щоб не було такого як з Гьоте, вважаю доцільно імена та прізвища писати так, як вони звучать на мові оригіналу. В такому випадку у всьому світі відомі люди б “називались” однаково.
Я б написала Хьог. Але це моя особиста думка)))
Справа в тім, що є Правопис. І ним усе-таки було би послуговуватися на профільному літературному сайті. ІМХО, звісно ж.
Хьоґ не може бути за замовчанням, бо не існує в германських мовах оглушення до х літери h. Це російська манера. І на цьому стоїмо!!!!
Справді вкрай сумно, що в ХХІ столітті в нас досі щось перекладають за посередництвом іншої мови. Якби ж у нас іще не було фахових перекладачів із скандинавських мов. Але ж є, на щастя! Ольга Сенюк, Галина Кирпа, Лев Грицюк… Але ж ні – мерщій і дешевше склепати книжечку з російської. А реакція авторки статті “читала текст норвезькою і російською, а ці претензії прошу до видавця” – Еверест фаховості. Тобто український текст авторка нібито не читала, а рецензію написала ж саме на нього, ще й зазначивши, що “книжка доволі об’ємна, понад чотириста сторінок, але коли читаєш її, не звертаєш уваги на це, хронотоп слизький, немов лід, а тому не помічаєш, як його долаєш”, що, мабуть, слід розуміти як комплімент перекладачеві (Бахтін порадів би “слизькому хронотопу”). Маячня й годі. О темпора, о морес! О славо злая! Дивно, що редакція друкує такі маразматичні екзерциси…
Я досі не розумію, чому ви вчепилися до цього українського “перекладу”? Мене цікавив сам текст, Гьоґ , його Смілла і те, що в Україні мало хто знає про цього автора. Про український “переклад” мені не йдеться, а об’єм мався на у вазі оригінального тексту.
Дуже цікаво, що Вам стало цікаво написати про автора саме о порі, як вийшов псевдо-переклад його книжки, при цьому Ви нібито його не прочитали, зате приліплено його обкладинку в тексті статті. У статті, до речі, про те, чи йдеться про рецензування оригінального тексту, чи про перекладного – не вказано. Тому не треба вводити читачів ув оману: це просто реклама видання, яке того не варте через нефаховий підхід. Прикро лише, що замість надрукувати якийсь відгук на справді якісні переклади зі скандинавської літератури, потураємо покручам, ще й дивуємося: а навіщо перекладати з оригіналу? Сюрр, та й годі…
Вікторія взяла на себе дуже цікаве і дуже потрібне завдання. Знайомити зацікавлених літературою українців про те, що, як і чому видається у Скандинавії. Якщо шановний пан Дмитро добре поінформований про скандинавський літературний процес, то честь йому і хвала! Але більшість людей, які читають (!) мало про це знають. Це не рецензія, це огляд і читацькі враження. До переліку пана Дмитра я б ще додала кілька імен, бо тут він теж дуже скупо поінформований. Є ще Ірина Сабор, Ганна Мамчур, Софія Косарчин; Лев Грицюк і Юлія Мусаковська – перекладачі поезії.
Мені здається, виникло невелике misforståelse. Роман, про який ідеться дуже відомий в Норвегії, де я маю нагоду зараз навчатися, та й узагалі в усій Скандинавії, і коли нам тут про нього розповідали, мені спало на думку, що було б незле, якби про нього почули більше й в Україні. От і все. А те, що немає належного перекладу, справді шкода. Сама книжка чудова, прочитайте її в іншому перекладі.
Вдячний вже за те, що підказали ще один варіант вимови мого імені у іншого народу. Я написав тлумачний словник “Словообіг планети. Скельця єдиного дзеркала”, зараз він готується до друку в “ІМАпрес”. Бажаючим скину, , відгукніться. Не пошкодуєте! Щиро! ю.к.