Атлантида братів Тютюнників
- 07 Гру 2011 17:17
- 7,103
- 21 комментар
Брати Тютюнники
Типова помилка, якої припускаються під час розмови про Григора Тютюнника: називають його Григорієм. Хоча за документами він і справді записаний Григорієм, але оповідання і збірки завжди підписував своїм коротким ім’ям. У літературних і мистецьких колах усі теж знали його як Григора. Сталося так через те, що на той час у літературі вже було відомим ім’я Григорія Тютюнника, автора повісті «Хмарка сонця не заступить», старшого брата Григора. Григорій-молодший вирішив торувати власний шлях у літературі й почав підписуватися Григором. Доля надовго розвела обох братів: Григорій, колишній фронтовик, автор кількох повістей, роману «Вир» та поетичної збірки, проживав у Львові. Там він і похований на Личаківському цвинтарі. Григір після служби на Тихоокеанському флоті деякий час жив на Донбасі, вчився у Харківському університеті, і, зрештою, оселився в Києві.
А починалась історія обох братів у селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області.
«Любе, миле село Шилівка на Полтавщині…». Фото Л.Каплун
Григорії – брати по батькові. Михайлові Васильовичу Тютюннику судилося стати батьком двох лауреатів Шевченківської премії (що характерно: обоє отримали посмертно). Григорій народжений від Ївги Федотівни Буденної, з якою батько не прожив і року, а Григір – від Ганни Михайлівни Сивокінь, набагато молодшої від чоловіка. Курйозну ситуацію з наявністю у батька двох синів Григоріїв Тютюнник-молодший пояснює у книзі спогадів «Коріння». Насправді старшого брата назвали Георгієм, але записувати ім’я послали діда. Той, випивши на радощах по дорозі, переплутав імена і записав онука Григорієм. Виявилася дідова помилка лише тоді, коли Георгію-Григорію вже було 16 років, а у сім’ї вже підростав молодший син, теж Григір.
Хата Ївги Федотівни Буденної, матері Григорія. Фото Л.Каплун
Дитинство і юність без батька – доля багатьох дітей війни. З часом його для Григора Тютюнника замінив старший брат Григорій. Стосунки братів були непростими – вони почали тісно спілкуватися лише після того, як молодший брат повернувся зі служби на флоті. Історію їхнього зближення Григір Тютюнник описав у книзі спогадів «Коріння». З неї видно, як болісно він переживав братову смерть, який так і помер від фронтових ран. Коли вони обоє приїжджали в Шилівку, то заводили довгі довірливі розмови про життя, мистецтво, літературу. Хати обох братів розташовані по різні боки річки Грунь (далі вона зливається з Ташанню, і потім уже пливе під назвою Грунь-Ташань). Тож з вечора Григір із Григорієм проводжали один одного і ніяк не могли розлучитися – часом простоювали на мосту через Грунь аж до світання. Старший брат Григорій вивів знайому з дитинства річку у романі «Вир», а молодший у юні роки навіть обрав собі псевдонім Тютюнник-Ташанський.
Міст через річку Грунь. Фото Л.Каплун
Материна хата
Хата, що належала родині батька письменників, була зруйнована ще за часів війни. Натомість хата Ївги Федотівни, матері Григорія, збереглася. Як і хата Ганни Михайлівни. В обох живуть люди, які жодного зв’язку із родом Тютюнників не мають. На паркані хати Григора напис «Продам», і номер мобільного телефону. За 30 років, що минули від смерті письменника, хата трохи змінилася, до неї добудували веранду (у часи Григорової молодості це вважалося розкішшю). Зате криниця у дворі – та сама, що й при Григорові. Коли дивишся на це подвір’я, мимоволі пригадуєш новелу «В сутінки», з якої і почався його письменницький шлях. Написана спершу російською мовою у листі до дружини, а потім перекладена і надрукована як оповідання, новела є, посуті, сповіддю письменника. Юнак, який приїжджає у село до матері, попри природну ніжність до неї, не може позбутися почуття відчуженості. Він пригадує епізод дитинства, коли мати виганяла його на піч, а сама приймала бахура-тиловика. Приниження, зневага, образа за батька-фронтовика назавжди залишили свій відбиток у свідомості вже дорослого Тютюнника. Мати відчуває свою неспокутувану провину перед сином: «… вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть…
Хата Ганни Михайлівни, матері Григора. Фото Л.Каплун
– Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…»
Ця новела кидає світло на дитячу травму Григора, що болісно відлунюватиме у багатьох новелах і повістях, а сам сюжет адюльтеру матері стане одним із формотворчих для всієї творчості письменника. Стосунки з матір’ю все життя залишалися амбівалентними: з одного боку, природний синівський потяг, ніжність, а з іншого – пам’ять про зраду. Це видно, зокрема, з листування. Такою, мабуть, була для нього і хата: щось рідне й близьке, і, водночас, – нагадування про болючі травми дитинства. Близький друг Григора Тютюнника Петро Засенко розповідає, що мати, згадуючи про цю давню синову образу, картала себе, приказуючи: «Ох уже ці дурні молоді любощі!»
Бажане місце вічного відпочинку Григора. Фото Л.Каплун
«Татова сосна»
Батька Тютюнників було репресовано у 1937 році. Григір писав про нього: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й нині, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…» Ідеалізований образ репресованого і зниклого десь у «Сибіру несходимім» батька, навіть єдине фото якого було загублено, завжди лишався для Григора Тютюнника найбільшою святинею. Найкраще його прописано, мабуть, у чи не найвідомішій новелі письменника «Три зозулі з поклоном». Нині у Шилівці вам покажуть «татову сосну» – сосняк, насаджений Михайлом Тютюнником неподалік від місцевого цвинтаря. Колись Григір Михайлович зізнався Петру Засенку, що саме там волів би знайти місце для вічного спочинку. Поговорили, та й забули – обоє були ще надто молоді.
Школа, до якої ходив Григорій. Фото Л.Каплун
А пригадалися ці слова Петрові Петровичу, коли, повернувшись у березні 1980 року до Києва із відрядження, він дізнався про трагічну загибель друга, як його вже й встигли поховати – на Байковому цвинтарі, далеко від «зіркової» центральної алеї. Не знаючи точного місця поховання, могилу Григора Михайловича знайти майже неможливо. Нині туди рідко хто навідується – дружина письменника проживає у Кременчузі, діти теж не у Києві, хтось і за кордоном…
«Ви ж мої хороші…»
Село Григір любив. Звідси – більшість його характерів. Багато з них мають реальних прототипів, більшість – шилівських (мабуть, серед живих їх уже й не залишилося). Та все ж місцевий люд знає, хто із односельців утрапив до текстів письменника. «Пам’ятаєте Мефодія із «Житія Артема Безвіконного, який до лікаря із хворим пальцем приходив?» – запитує нас учителька місцевої школи. – Так оце ж мій дідо». Петро Засенко, який приїжджав у Шилівку із Григором, згадує, що одного разу, привітавшись на вулиці із односельцем, він прошепотів другові на вухо: «Оно Нюра пішов» (є у Тютюнника однойменна новела). Головний герой Артем із вищезгаданої повісті також має реального прототипа – це Андрій Куць, фото якого Григір побачив у майстерні свого друга Володимира Білоуса, фотографа із Лубен. Воно так вразило письменника, що він одразу заходився писати новелу. А пишучи, звірявся друзям: «Я не справляюсь із цим образом. Він у мене виходить за межі новели». І почав писати повість. На жаль, вона так і залишилася незавершеною…
Музей у Шилівській школі. Фото Л.Каплун
Григір Тютюнник добре бачив сільські проблеми і міг безпосередньо спостерігати процеси, що відбувалися там. Занепад традиційної сільської культури, тотальний виїзд молоді, самотність старих покинутих батьків, розпач дівчат-перестарків, для яких немає пари у повоєнному селі. І Григір, і Григорій у своїй творчості намагалися зафіксувати цілий світ, що назавжди невмолимо відходив у небуття. Бадьористські гасла про змичку, невпинна урбанізація, шельмування народних форм культури як анахронізмів пророкували остаточне вимирання села. Звідси – ностальгія за селянською атлантидою, подана у Григора високоестетично і по-модерному.
Між містом і селом
Однією з формотворчих для доробку Григора є опозиція місто-село. Чимало уваги він присвятив типу колишнього селянина, якому пощастило влаштуватися в місті. Приїхавши до рідного села, він вважає себе в праві підноситися над колишніми односельцями. Показовий приклад – Павло Дзякун із новели «Син приїхав». Перед тим, як приїхати до батьків у село, він три роки не брав відпускного, щоб з’явитися серед колишніх односельців у всій красі. І ось, у новому костюмі, черевиках, капелюсі, на «Москвичі» тютюнового кольору з вовняними килимками на сидіннях і фіранками на вікнах, з жінкою і малим сином, з дорогими гостинцями він відчуває, що може одказувати на шанобливі привіти колишніх односельців «дивлячись понад їхніми головами на річку: «За-с-тє!». Цей персонаж також мав реального прототипа серед тих, хто наїздив у Шилівку «на канікули».
Саморобний фотоальбом Григора
Відірвавшись від рідної, сільської культури, така людина не пристала і до міської, а застрягла у певному маргінальному просторі. В принципі, така доля очікує на всіх переселенців із села. Але якщо дехто, як Павло Дзякун, почувається абсолютно комфортно, то для іншого така ситуація стає причиною безкінечних внутрішніх мук. До цієї другої категорії належав і сам Григір Михайлович. У вуста героя дуже автобіографічної повісті «День мій суботній» Миколи Порубая письменник, наприклад, вкладає такі слова: «найгірше те, що я не почуваю себе своїм і в селі. Коли приїжджаю туди, мене змагає самотність, відчуження односельців, яке я, на жаль, помічаю; оті цікаві й водночас байдужі погляди, що проводжають мене з-під повіток, та вічні, не менш байдужі запитання: «Ну, як там у городі – багацько всього?»; «А що, є в городі путня осельодка?…»
Так і живу: в місті мрію про село, у селі – про місто…».
***
На батьківщині Тютюнників шанують обох братів. Музей у Шилівці, щоправда, скромний. Це одна невеличка кімната в школі, у центрі якої — погруддя Григорія, на стінах – стенди з фотографіями, під склом – книги, папки з матеріалами. Та все ж вдалося натрапити на один дуже цікавий документ. Це – інтимний саморобний фотоальбом Григора, який музеєві подарувала дружина письменника, Людмила Василівна Тютюнник. Тут Григір постає у некласичному образі молодого бешкетника. За допомогою фотографій із дотепними підписами він розповідає історію свого кохання. Це – 1950-ті роки, Григорові немає й тридцяти.
Григір Тютюнник. Холодна м’ята. — Київ: Український письменник, 2009
Свого часу у музеї влаштовували зустрічі з матерями обох письменників, приїжджали їхні дружини та друзі.
І Ївга Федотівна, і Ганна Михайлівна поховані на місцевому цвинтарі. Збереглося також давнє приміщення школи, в якій навчався Григорій. Меморіальної дошки на ній немає. До недавнього часу у селі проживав Федір Тютюнник – третій літератор із роду Тютюнників, двоюрідний племінник обох письменників. У 2003 році його збила машина неподалік від рідного села.
5 грудня цього року молодшому з братів, Григорові, виповнилося б 80 років. Маленький музей у Шилівці планує якось відзначити цю дату. Хочуть, зокрема, присвоїти Шилівській школі ім’я братів Тютюнників. Чи планується щось у Києві – невідомо. Годилося б цю подію відзначити серією заходів, публікацій, нових видань, адже постать Григора Тютюнника є, безперечно, знаковою для нашої культури. Цькування у критиці, шельмування цензурою, конфлікти зі спілчанською номенклатурою, крамольні записи у листах, записниках, зрештою, самогубство і передсмертна записка: “Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть”, – усі ці факти мають потужну інтенцію до творення індивідуального міфу про письменника, а відтак — і національного історичного міфу “шістдесятництва”. 80-річний ювілей Григора Тютюнника – чудовий привід для спроби повернути його ім’я на уста та у свідомість українців: зняти фільми, поставити театральні вистави, видати листування, популяризувати його високоестетичний творчий доробок. Чи, може, на фоні усіх політичних подій ювілей найвидатнішого українського новеліста ХХ ст. виглядає надто буденним і маловажливим?
напрочуд тепла стаття – видно, що авторка неабияк любить те, про що пише. дякую!
Стаття гарна, але цитувати потрібно точно. В оригіналі – “Сибір неісходиму”.
“Навіщо ви мене покинули,хлопці?.. Ви ж наперед знали,що я не піду за вами… що партія ваша кровожадна… Що вона сталінська. Вона вбила мого тата!!”. (Із документальної новели про Григора Тютюнника “Новела з великого життя” його товариша і побратима Феодосія Рогового,1991). Вічна Пам”ять справжнім Людям…
Що стосується “третього літератора із роду Тютюнників”,то у статті до однієї із полтавських обласних газет,він звинувачував Григорія у службі “у вермахті”,а Григора – у тотальній пиятиці та інших гріхах . Більшість рідні Тютюнників,звинувачені там у службі “гетьманцями,жандармами, поліцаями” і т.п. в різні періоди історії. Що спонукало Федора Тютюнника(Лісового)таке стверджувати – знав хіба він.
Часом ставлю свічки до Григорія Тютюнника, Василя Пачовського. Вони поряд з моїми на Личакові. Добре б перепоховати Григора на заповідане ним місце у батьковій посадці. І добре б у Львові відновити літературний музей, де жив Галан на вул.Гвардійській. Знайшовся б там стенд і братів Тютюнників.
Григір Тютюнник писав правдиво, тому і зараз читається, на відміну від багатьох сучасних…
Дякую за теплу й правдиву статтю. Це я, молодший син Василь, мешкаю закордоном, і попертатись до спаплюденої країни не маю жодного бажання. Там і так викосили майже всю мою фамілію, а колишня дружина втекла, як вона сказала, із шишкою з СБУ/КДБ, прихопивши усі гроші та коштовности. Знайти могилу Григора Тютюнника легко, коли знати, де лежить режисер Леонід Биков. Тепер коло батька усе продали під могили сучасних бандитів, і там стало менше бруду, асфальт. Ми з матір’ю туди часто ходили, щось рвали/садили, прибирали. Старший син Мишко (це він лишивсь у батьковій квартирі, що за півгодини од Байкового) туди й не потикавсь: його завжди цікавили лише гроші, автомобілі та жінки. Шилівську хату вони з мамою продали десь у 1987 році. Дуже раділи, що через моє “малолітство” не платили державі якусь там подать. Отже, якщо коротко, твсе, як у людей: їх зіпсувало квартирне питання. А виїхати з України (тоді країни рад) я хотів дуже давно, от того часу, як побачив комуністичну Німеччину і там уперше закохавшись. Усе це сало стосується літератури, але я за правду. Хоча ні література, ні правда нікому тепер не потрібні. Як гворить один кіногерой, “риночная экономика, — палка о двух концах”… Буквально вчора на Колядах ми тут гворили: — скинуть бандюгу Януковича, Україна міцно стане на шлях Верховенства Права і демократії, то багато Українців (навіть народжених тут, за океаном) готові туди їхати і жити.
Василю, хто з Вашої родини є спадкоємцем творчості батька? Я хочу перекласти його твори на англійську, й мені потрібен дозвіл на видання. Чи не могли б Ви допомогти?
P.S. Moya adresa es:
Ой, Василю, ще не їдьте жити, бо життя Вам не буде. як і всім нормальним людям. Спочатку зробіть докторантуру, або майте забезпечених пів мільйона долярів, тоді може якийсь час дасьте раду траскати з себе опозиціонера, інакше зїдять, закопають і сліду ніхто не знайде. поки януковича, Табачника, азарова не засадять років на 15 доти нормальним українцям тут нема чого робити.
Дякую, я добре ситуацію. Ще не одвик цікавитись Україною. Та й чи одвикну…
Тоді кілька слів спеціально для Вас. Мені розповідав, що був свідком зустрічі Григора і Григорія мій старший приятель Марян Мандебура. Він був серйозним етнографом і трохи пияком. Мав трьох жінрк – одній записав машину, другій гвартиру, а з третьою мав сина. Скінчив сумно. Лишився сам і помер, тим часом, коли його син від останнього шлюбу десь повіявся. У нього була величезна бібліотека з унікальними книгами і автографами Тютюнників, Олени Кульчицької, Івана Франка. Коли я сказав, що все це пропадає і запросив до порятунку Степана Павлюка, академіка НАН України, Романа Кіся, Івана Сварника та інших, виявилося, що вони не можуть нічого зробити, бо правонаступництво усього належало безпутньому спадкоємцю. Усе це він десь розпродав, а решту спалив.
Читаючи написане “Василем Тютюнником” (якщо то він насправді) ,як гріх, з”являється думка: добре,що Григір Михайлович не дожив то цієї ганьби, цього яничарства.. Прости Господи,людей,які не знають,що творять! Знаю,як Він гордився своїми синами(малими).
Дуже зворушлива стаття і коментарі. Залишилося спитати : а хто ж скидатиме Януковича?
Звісно, я. Мені нема чого ховатись. Але я не дам більше нищить мій рід. Одружусь тут знов, як Бог дасть, заведу дітей і дам їм своє прізвище. Про яничарство розказуйте на Володимирській, 33, доньці Ліни Костенко Пахльовській (якщо зможете, звичайно, достукатись до Італії). Ридать і плакать з усима там я не буду, бо не хочу й не можу. Чому ми така деперсивна нація я не знаю і знати не хочу. Треба діло робить, жить на повні груди, а не тихонька спиватись з горя. Ми сплатили усі свої борги совку сторицею. А лягати разом з усима у братську могилу, куди “вівців” ведуть Путін і Янукович, для мене неприйнятно. До побачення.
Кожен вибирає свою долю і ніхто не має права судити – ніхто! Тільки власне сумління.
Стосовно Януковича і Путіна – дамо раду і з переду, і з заду! Копняків не пошкодуємо.
Я ось живу в Україні – тим і щасливий. Тютюнників шаную – мали душу і вона їм боліла!
То ви, пане sarmat, вважаєте яничарством іміграцію? Канадські, австралійські, бразильські українці (де тільки немає нашого цвіту!) – яничари, а сармати-окупанти України це вже корінне населення – так можна розуміти?
Знаєте, українцем можна і треба бути не за пропискою, а душею і де саме зберігти цю українську душу, де зберігти українськість для відродження, хай вирішуть люди за своїм сумлінням. Відповідатимемо всі перед Богом за свої, а не чужі діла.
Василя знаю по іміграції і кажу вам, що Україна не буде соромитися такого свого сина. Щастя, нащадків і Божої ласки на новій землі!
Боже! Навіть жаль тратити на цей “бред” слова. Живіть на Україні! Не дуріть себе та інших – яничар – зрадник! - однозначно.
“…нормальним українцям тут нема чого робити”
Спасіба вам, дядьку, від нас, мільйонів ненармальних і самашедших за неізмєнную заботу. Как нам тут жить, це вам, канєшно, з погріба видніше (як казав мій покійний товариш).
П.С. У Василеві ніякого яничарства не побачив. Є гнів, є злість, – і ці почуття зрозуміти можна. Він ще повернеться в Україну, коли тут минеться доба татаро-донецького ярма (переживали ми й не таке…)
Dlya Maryna: Daruyte, zaraz ne mayu kyrylytsi. Vidpovidno do Zakonu “Pro Avtorske pravo i sumischni prava”, spadkoemtsyamy e my troe: mama Lyudmyla, brat Mykhailo i ya. Oryginal (svidotsva) lezhyt u Kyevi. Zi svogo boku garantuyu zgodu usih trioh.
Даруйте,пане Василю!(коли це справжня людини). Я вже більше витратив коштів,щоб не забувався Григір,ніж Ви, котрий щось базікає про якісь права. Ганьба Вам! Григір із такими б …