Роман Петра Кралюка «Римейк» — на перехресті думок
- 11 Бер 2009 18:29
- 1,498
- 16 коментарів
Петро Кралюк. Римейк. – Луцьк : Твердиня, 2009
Ярослав Поліщук. Фантасмаразми з Гоголем
Лише кілька місяців відділяє нас від ювілею видатного земляка, письменника світової слави Миколи Гоголя. Не треба бути пророком, аби завважити: Україна й цей ювілей «програє» північним сусідам, які вміють утверджувати й рекламувати свої національні цінності. Ми ж – лише вчимося, причому вчимося, як свідчить актуальний досвід, здебільшого бездарно. Тому-то на підготовку ювілейних заходів в Україні черговий раз забракне коштів, або їх організують таким чином, що знову буде соромно за гопашно-шароварний рівень нашого публічного патріотизму. І що тут удієш? Хоч плач, хоч скач, сорому не уникнути. Автор роману «Рімейк», недавно опублікованого в часописі «Київська Русь», ніби на випередження подій, уже вигадав власну версію гоголівського ювілею. Найсумніше, що вона – з усією нещадною й цинічною ґротесковістю – не є цілковитим вимислом. Як і в попередніх романах, Кралюк нерідко педалює політично-профанні аспекти сучасних вкраїнських реалій, полюбляє приперчити своє слово кпинами над усім, що викликає алергічне несприйняття й попахує маразмом. За задумом автора, сам твір поєднує два пласти культурної притомності: з одного боку, це гоголівська поетика, з органічною для неї схильністю до фантазії, вигадки, гри, а з іншого, сучасний стан своєрідної культурної амнезії українства, коли пережовуються заяложені та спрофановані стереотипи і гостро бракує яскравих, креативних ідей.
Сюжетна основа візії Петра Кралюка вибудовується навколо уявного відзначення ювілею Миколи Гоголя у провінційній психіатричній лікарні. Ця інтермедія розігрується за законами позверхньої правдоподібності: ювілейних заходів від персоналу психіатрички вимагає відповідний циркуляр облдержадміністрації, а пізніше їх контролює особисто заступник голови з гуманітарних питань цього владного органу. Далі ж, за звичною практикою, мобілізуються відповідні сили: божевільному Едічці доручають написати роман «Гетьман», а його опікун, молодий лікар-психіатр Левко (він же виступає оповідачем та головним героєм твору) має цей процес контролювати. Додається й випадковий талан: до закритого закладу, який міститься в занедбаному замковому комплексі, приїздить знімальна група з Росії на чолі з режисером Баторіним, і серед цієї історичної натури вона здійснює чергову екранізацію «Тараса Бульби». Завдання ускладнюється ще й тим, що в ході його виконання із обласного центру надходить чергове розпорядження, яким зобов’язують відзначити також ювілей «українсько-шведського союзу». Відтак до гоголівської теми додається мазепинська. Зайве казати, що авторові того й треба: обидві теми обросли масою легенд, анекдотів, мотивів, алюзій у літературі й культурі, а це ж і є той щедрий живильний ґрунт, на якому він пророщує власні травестації історичних сюжетів. Міксуючи фантасмагорії й стереотипи, анекдоти й маразматичні пересуди, автор витесує власну романну брилу, якою прагне бавити та епатувати читача.
Власне кажучи, героєм роману Петра Кралюка не є ані історія (в її вершинних та драматичних виявах, які саме припадають на епоху XVIII-XIX століть), ані окремі її представники, як міг би сподіватися читач, себто першою чергою Микола Гоголь та Іван Мазепа. Героєм, як і в Гоголевих творах, стає сміх, всезагальна гра, кпина, ґротеск. Цей сміх, ніби іржа, роз’їдає все, до чого доторкнеться, спричинює розпад поважних смислів та заміну їх порожніми й профанними дзеньками-бреньками. Поле для авторового стьобу досить-таки широке: він обігрує не лише сюжети та епізоди «Тараса Бульби», а й біографію Миколи Гоголя, також його петербурзьких сучасників – Александра Пушкіна, Тараса Шевченка, Віллі Штернберґа тощо, чи паризьких знайомих, як-от Богдан Залєський. Подібним маніпуляціям піддана й історія гетьмана Мазепи, зокрема його любовний романс з Мотрею Кочубеївною. Одне слово, автор цілеспрямовано позбавляє ці поважні історичні наративи високого стилю й переводить у регістр низького, пародійного, сміховинного. Він перетворює історію в кітчуватий анекдот, не стомлюючись при цьому снувати алюзії до політичних чи культурних реалій сучасної України з її недорікуватим малоросійством та міцними рудиментами колоніального рабства. Тому-то персонажі нерідко говорять хрестоматійними фразами зі своїх творів, обігрують патріотичну риторику, насміхаються з приписуваних їм історією ролей пророків та лідерів. Гоголь постає неврастенічною істотою, залежною від демонічного впливу Пушкіна, а Мазепа – старим збоченцем-маразматиком, що розчулюється вже самим виглядом своїх коханок та пише їм сентиментальні послання.
На рівні героїв вирізняються кілька груп, що репрезентують відповідні пласти композиції, адже роман не є цілісним і складається з колажу принаймні кількох віртуальних текстів. У межах сучасного сюжету-обрамлення діють особи, що представляють персонал та пацієнтів психіатричної лікарні. Щоправда, ці постаті – своєрідно транспоновані типажі з повістей Гоголя – Рудик, Оксана, Вакуленко. До речі, прийом клонування героїв класики знаний читачеві вже з попередніх творів Петра Кралюка, як-от „Діоптра”. Більш колоритними й повноцінними постають герої історичної оповіді – Гоголь та його оточення з Шевченком включно (авторову фантазію зовсім не стримує факт, що письменники, очевидно, не зустрічалися за життя, як і багато чого іншого, зокрема дати й події, зафіксовані в документах доби), Бульба зі своїми синами Остапом і Тарасом, які раптом опиняються в добі Івана Мазепи, ще й перетинаються у своїх пригодах зі шляхами гетьмана. За логікою травестії, саме Андрій стає джурою ясновельможного, супроводжує його, стаючи посередником у любовних романсах, а наприкінці твору забезпечує щасливе завершення всього цього сюжету: в типово національному стилі, тобто в ідилії сімейного життя на далекому степовому хуторі.
Найцікавіше в романі Петра Кралюка – це багатство літературних ремінісценцій та алюзій, до яких цей текст апелює. Тут і сюжетні схеми Гоголевих творів – передусім, «Ночі перед Різдвом» і «Тараса Бульби» з наскрізною історією про батька-козака та двох синів-антиподів. Можна б іще завважити тіні «Мертвих душ» та «Ревізора», але вони менш помітні. Тут-таки й пафос Шевченкових оцінок – козаків, москалів чи німців. І дух народної думи, яку майстерно стилізує автор, і пародіювання Байронової поеми «Мазепа», що виопуклює стереотип гетьмана-коханця. Обізнаність автора в перипетіях біографій історичних осіб висока, що й дозволяє йому довільно «перезавантажувати» ці біографії, перетворюючи їх у бурлескно-цинічні сюжети з двома типами людських аномалій, перенесеними тут на постаті видатних інтелектуалів, – вони або пристрасні пияки, або ж легковажні донжуани-спокусники. Усе це творить, правда, якусь несамовиту суміш, проте таку непритомність автор маскує як марення психічно хворої людини. Тобто, шиє читача в дурні, але робить це вправно, ховаючись за маскою лікаря-психіатра, що читає опуси свого пацієнта. Переконливості цій позиції додають цитати зі знаменитої праці Мішеля Фуко «Історія безумства в класичну епоху», що прикрашають маргінеси публікації.
Формально роман виглядає як «текст у тексті». За цим принципом він укладений. Зовнішня сюжетна канва досить скромна й окреслена пунктирно. Її складає річна медична практика молодого психіатра, в рамцях якої й розгортаються неймовірні пригоди з ювілеєм Гоголя та писанням замовного роману шизофреніком Едічкою. Ця фабульна рамка твору виразно схематична: годі сподіватися, що автор окреслить характери персонажів, вони стереотипні й ходульні, навіть говорять майже однаковою мовою, ніби близнюки (у цьому випадку мова є слабким місцем і часом дратує засмальцьованими штампами-трюїзмами). Краще зі вставними текстами, що складають роман Едічки «Гетьман»: тут апробовано різні жанрові форми (оповідання, драма, епістола, барокова декламація чи діаріуш), та й мову піддано різним стилізаційним ефектам, що робить її еластичною та свіжою. Відчувається, що автор більш певно себе почуває в історичних екскурсах: йому не бракує не тільки знання реалій давніх епох, а й засобів стилізації мовлення. Тож коли зненацька в стилізовані монологи персонажів вкрапляються сучасні сленгові вислови («секс», «гей», «фетишист»), ґростеск виглядає ефектнішим. Врешті, якщо йшлося про те, щоб підкреслити абсурдність візій хворої людини, то результат наяву. Гірше з тим, що у світі Кралюкових персонажів абсурд не має чітко означених меж, він розливається навсібіч і загрожує затопити ті острівці здорового глузду, які ще трапляються в гротесковому ландшафті.
Взагалі, снуючи квазіісторичні оповіді, Кралюк почувається впевнено: він і матеріал добре знає (включно з перипетіями життєписів видатних діячів та особливостями певних епох), і власна фантазія довільно той матеріал перекодовує. А от у сценах, у зображенні автор значно поступається: тут він і непереконливий, і незрідка безпорадний. Бо навіть зображуючи вдячний, яскравий матеріал, обходиться скупим, поквапливим конспектом, як-от у сценах зйомок у замку-лікарні російського фільму, любовних інтриг психушки чи спільного новорічного застілля в сусідів.
І найважливіше, що непокоїть у романі Петра Кралюка: чи не перегинає автор палицю у своїй тотальній дегероїзації і профанації історії? Звісно, насміхатися можна з усього. Проте іноді оскарження сміхом має незворотний характер. Так, бурлеск не є доречним, коли йдеться про дві речі – честь і смерть. Принаймні, це ще в «Перелицьованій Енеїді» батька Котляревського можна спостерегти: ці обидві теми виразно вислизали з-під пера коміка й оберталися супроти нього, перетворюючи добродушні кпини на злі, ядучі, цинічні й відразливі ескапади. Подібне бачимо й у Кралюка. Почуття міри зраджує авторові, коли він одним миром маже всіх національних героїв, виставляючи їх тупими й підступними, ласими до горілки й чужих молодиць. Бурлескним сміхом регочеться він і над патріотичними почуттями, і над особистою гідністю. Не важливо, чи йдеться про чужих, як-от одіозно-карикатурно зображені Пушкін чи Бєлінський, чи про своїх, як-от підстаркуватий дурисвіт Мазепа чи гультіпака й московський запроданець Тарас Бульба. Надто пласко виходить, коли такі складні й суперечливі постаті зводяться до наївних вертепних масок, а мотиви їхніх чинів – так само до двох уже згаданих гріхів: то вони в шалі перелюбу забувають про «общеє добро в упадку», то у випарах сивухи. Виходить, нічого святого для цих персонажів не існує. Що ж тоді вже говорити про решту наших земляків, коли такими постають власне представники еліти? Спадає на ум Гоголеве: «Нудно в цьому світі, панове». Бо коли все багатство людської психіки зредукувати до двох традиційних мотивів сексу та алкоголю, то надто вже одноманітним і передбачуваним стає художній світ роману П. Кралюка. Між іншим, бурлеск Котляревського значно багатший та вигадливіший. Не кажемо вже про гаму сатиричних прийомів Гоголя. А наш автор таки до них апелює раз у раз, навіть самою назвою роману – «Рімейк» (здається, не найбільш вдалою).
Звісно, ситуація з «текстом у тексті», себто віртуальним романом «Гетьман», із якого походять брутально-кітчеві оцінки та характеристики героїв, двозначна. І це автор може брати на щит, відмежовуючись від цього тексту як від твору нібито божевільного пацієнта спецлікарні. Усе це так, згода. Проте видаючи «на гора» текст причинного, слід бути свідомим, що він входить в інший дискурс і буде оцінюватися за законами «нормального» світу. Про це, власне, добре говорив той-таки Фуко. Автор, ховаючись за маску божевільного й розгортаючи його уявну маячню як своєрідну візію історії, що претендує на абсолютний наратив, тим самим зневажає читача. Провокація заходить надто далеко, поза ті межі, де – смішно. А це вже ризикована затія (згадаймо, що й Гоголь свого часу зайшов задалеко й гірко спокутував сю вину). Стає гірко й образливо, що нам нав’язують третьосортний кітч як щось оригінальне. Скажете, розслабитися й сміятися з автором, забувши про всяке моралізаторство? Можна і так, але тоді лукавитимемо перед собою, забуваючи, що сміх – справа серйозна. Надто ж, коли насміхаються з честі й гідності. Несмаком попахують і кпини над дуеллю та смертю Олександра Пушкіна, і над розкаянням та депресією Миколи Гоголя, і над поразкою та вигнанням Мазепи…
Маємо враження, що на багатому культурному матеріалі (ми вже згадували, що обігрується тут принаймні кілька популярних тем) автор витанцьовує буйного гопака, іноді не озираючись на те, що товчеться по кістках. Роман містить чимало влучних алюзій – від алегорії психлікарні як стану суспільства (втім, тут П. Кралюк не оригінальний, один з український політсайтів уже кілька років поспіль експлуатує такий бренд – www.durdom.in.ua) до тотального невігластва, яке блискуче висміяне в кількох епізодах твору, от хоч би в сцені зйомок фільму «Тарас Бульба». Автор невтомний у вигадуванні власних версій історичних подій та біографій, заплітаючи їх в інтриги нових сенсів. Але в його бурлеску є щось руйнівне й відразливе, що нерідко псує ціле враження. Роман-провокація кпить не лише зі світу, в якому діють персонажі, а й із того, з чого не випадає сміятися, не будучи самогубцем. Таким чином, роман Кралюка висміює самого себе. Така собі гірка гримаса Гоголевого шляху – від нещадної сатири до мовчазного пуанту, коли починаєш усвідомлювати незворотність мовленого слова, його фатальну владу над собою. Сплав здорової фантазії з невиліковно хворим маразмом, що ставить під сумнів вартість усього заходу.
Сергій Дзюба. Чарівне скельце для національно свідомих… Дебілів
Є в нашій чернігівській дурці таке собі «стражне відділення», де примусово лікуються люди, котрі скоїли злочини, але визнані неосудними через психічні хвороби. До свят там влаштовують цілком професійні концерти (пацієнти віртуозно грають на гітарах та співають, є тут і шанувальники поезії й театру). У палатах – чисто й квітів багато. Навіть екзотичні гранати ростуть. Хворі зворушливо доглядають за рослинами та акваріумними рибками.
Хтось, вийшовши на свободу, мріє стати садівником (він зарубав сокирою сина), інший щодня займається йогою, палко вболіває за футболістів київського «Динамо» та читає Канта й Шопенгауера (свого часу мало не задушив сусідку, переплутавши її з відьмою). Один стверджує, що телепатично спілкується з Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко. Інший вважає себе власником чотирьох кораблів Чорноморського флоту. Є тут і добродій, який каже, що сховав на болоті мішок із золотом і віддасть свій скарб тому, хто випустить його на волю…
Я в «стражне» принагідно заходжу – провідую його мешканців та готую журналістські матеріали. Назавжди запам’ятав фразу привітного, гостинного юнака Альоші (зарізав матір): «Вам – добре, ви сьогодні ввечері будете вдома, вранці підете на роботу… А ми, як на підводному човні, ніколи не спливаємо».
Всесвітньо відомий письменник Пауло Коельо ще до своєї успішної літературної кар’єри та багатства двічі примусово лікувався у психіатричній лікарні. Він переконаний, що кожна найнещасніша людина має шанс знайти себе у цьому житті. Власне, є реальна історія про те, як видатний художник Леонардо да Вінчі, створюючи свою «Таємну вечерю», намалював з одного натурника і Христа, і Юду. «Бог та Диявол живуть в кожному з нас і змагаються за нас щомиті», – каже Коельо.
Не знаю, чи побував письменник і філософ Петро Кралюк бодай один раз у психлікарні, але я, читаючи його скандальний роман «Римейк», таке собі дежа вю відчував. Принаймні, тамтешні порядки описані доволі точно. Правда, автор поселив медиків та пацієнтів у колишньому середньовічному замку – ні елементарного комфорту, ні екзотичних привидів; зате тихо, мов у монастирі – сиди собі, милуйся давніми руїнами, насолоджуйся спокоєм; і психи у нього – надто вже схожі на деяких депутатів Верховної Ради (реальні божевільні – все-таки значно розумніші, хитріші й талановитіші, а тому небезпечніші).
Власне, справа – не в психах. І не в постмодернізмі. Ну, доручив заступник губернатора Соломаха (кар’єрист, нездара та демагог – я таких стільки вже серед столичних і чернігівських чиновників набачився!) провести у божевільні заходи на честь ювілею Миколи Гоголя та українсько-шведського союзу. То й що? Хто не знає – цілком нормальна, навіть звична ситуація. Де ж, як не в дурці, вшановувати геніїв, своїх потенційних пацієнтів (там із задоволенням розкажуть вам про маніакально-депресивний психоз Миколи Васильовича і детально перелічать усі його фобії та збочення), і бучно святкувати військову кампанію, що надовго поставила хрест на нашій незалежності?
Отож головний лікар Рудик на прізвисько Рудий Панько доручає своїм підлеглим втілити «блискучу» ідею. І ось уже шиз Едічка, спокусившись Нобелівською премією, у творчому екстазі строчить «нетлінку» – чудернацький римейк гоголівського «Тараса Бульби», упхавши до нього, крім самого Миколи Васильовича, купу історичних персонажів. Таким чином Гоголь, Пушкін, Шевченко, Штернберг, Бєлінський і Кукольник разом із царем Олександром Першим опиняються в модному санкт-петербурзькому літературному салоні – «Домі Пріапа».
Причому колишній російський імператор залюбки розповідає, як інсценував власну смерть і вивів на Сенатську площу бідолашних декабристів, бо дуже закортіло йому ліберальних реформ. Розумієте, хотів, як краще, а вийшло, як завжди… Поганий цар! Тепер валандається імперією в одежині простого мужика, а щоб по-справжньому не померти від нудьги, інколи підслуховує задушевні бесіди п’яненьких класиків…
Власне, наш Шевченко – козарлюга хоч куди! Скільки б не хильнув оковитої – мудрий і тверезий. Ще й із москалів знущається (от Бєлінський – «тупий, як сибірський валянок») та повчає Штернберга, бо той – німець: «Цим німчукам тільки наші дівиці-молодиці на умі, – грозить пальцем убік друга Тарас. – Ти ж, Миколо (Гоголь – С.Д.), відаєш: у них за границею не баби, а страхоття якесь. Гірше вія. Сам у Шведчині бачив. Більше не поїду туди. Не хочу в ту хвалену-перехвалену Європу. Нехай туди Панько Куліш їде зі своєю Ганнусею Барвінчихою. Немає в краях європейських нічого доброго – ні радості, ні краси».
Микола Гоголь та Олександр Пушкін так щебечуть по-українському, що мимоволі заслухаєшся (ще б пак – поруч же сам батько Тарас сидить!). До того ж, Олександр Сергійович прикольно теревенить, як підступно підмовив Жоржика Дантеса влаштувати дуель, а потім спритно обдурив легковірного чужоземця. Тому все сталося навпаки: не француз застрелив видатного поета, а саме автор «Євгенія Онєгіна», мов справжній ворошиловський стрілець, дотепно покарав «кривдника» своєї Наталки. Що й казати, не Пушкін, а чортяка якийсь!
Ну, а далі ми дізнаємося про зовсім неймовірне: виявляється, цар Петро Перший – невдячне позашлюбне дитятко гетьмана Івана Мазепи; війська Меншикова увійшли до Батурина завдяки Тарасу Бульбі, а потім старого зрадника вбив його молодший син – Андрій; не з Мазепою, а саме з Андрієм Бульбою кохалася Мотря Кочубеївна і народила від нього дитину; а Остап Бульба, скориставшись братовим карабіном, вкоротив віку Карлу Дванадцятому…
Тим часом до психлікарні приїжджає російський режисер Баторін (який дуже любить сало й Україну, бо насправді його прізвище – Батурин, і він – родом із цих країв). Москалі знімають у дурці криваві сцени з майбутньої кінострічки про Тараса Бульбу. Увесь медперсонал та пацієнти (крім буйних) грають масовку, старанно промовляючи репліки. Адже кляті шовіністи, аби лише отримати дозвіл на своє кацапське кіно, пообіцяли придбати для божевільні новеньку автівку, а також нормальні простирадла й меблі…
Угледівши анотацію і погортавши похапцем книжку, дехто одразу зарахує Петра Кралюка до епігонів епатажного невігласа Олеся Бузини, якого не матюкав лише лінивий, а хтось навіть відлупцював. Однак я б не радив поспішати з тавром. Адже, прочитавши «Римейк» уважніше, вже не сумніваєшся – автор (освічений, інтелектуальний, інтелігентний) влаштував свідому провокацію.
В усякому разі, лікарі в дурці можуть спати спокійно – на Соловки їх за писання Едічки не зашлють. По-перше, часи – не ті. По-друге, він же – не простий літератор, а божевільний. Навіть довідку має… Ось як іронізує щодо цього у книзі Петро Кралюк:
«– Що це ти читаєш? – чую над вухом Вакуленка.
– Бестселер від Едічки.
– І як? – Шиза.
– Ти чогось іншого чекав?..
… Зустрічаюся з Едічкою.
– Ви мене висунули на Нобеля? – цікавиться він.
– Так, як член Нобелівського комітету.
– А інші члени? – запитує світоч постмодернізму.
– Є перші відгуки. Позитивні.
– Ви – моя надія.
– Буду старатись, – кажу пацієнту, щоб швидше відкараскатися».
Одного разу, шокований призначенням абсолютно бездарного, безнадійно тупого дилетанта на доволі високу в чернігівській ієрархії чиновницьку посаду, відверто сказав тому, хто це зробив:
– Як ви могли? Він же – дебіл!
– Знаю, – спокійно посміхнувся місцевий божок, – але це – наша людина. Він – національно свідомий дебіл!
А я чомусь вважав, що державними справами повинні займатися професіонали, а не кухарки, котрі, анічогісінько не петраючи в економіці, фінансах чи мистецтві, натомість розпатякують, як вони люблять неньку-Україну. Ось тільки нам від такої любові – одна шкода. Чи, може, хтось справді вірить у всю оту маячну про найдавнішу націю на планеті – українців, які, виявляється, мали першу цивілізовану державу, залишили нащадкам надскладні креслення сучасних космічних кораблів і побудували найвищі у світі піраміди, а ще створили першу писемність, Біблію та Інтернет?
Смішно? Проте Шарикови і Швондери, переконані у власній безкарності та вищості, нахабніють на очах. Жодного діла до пуття довести вони не можуть, зате купують собі автівки по півмільйона «зелених», зводять розкішні триповерхові «хатинки» в райських куточках і глибокодумно повчають нас із вами, як треба жити. А зазвичай, ще й цькують розумних, порядних людей. Власне, Україну лихоманить не від світової фінансової кризи. Її добивають національно свідомі дебіли. А спробуйте лише назвати ідіота ідіотом, і почуєте у відповідь: «Що ви, як можна? Він же – патріот!». Слухайте, а ми з вами тоді хто?
Петро Кралюк винайшов дивовижне скельце, поглянувши в яке, мимоволі згадуєш казочку про голого короля. Звісно, зазирнувши до такого люстерка і впізнавши себе, дехто вже щиро шкодує, що в незалежній Україні досі не з’явилися власні Соловки.
Заспокойтеся, панове ідіоти! Як можна ображатися на дзеркало?
Чергове спісаніє пана Кралюка, судячи з ажіотажного епатажу, обіцяє стати "програмним" твором авторської філософії. Ні, Петро Михайлович не схожий на традиційних українських "руйнівників дискурсу", які, пишучи не "аби шо", а "шо аби", відпускають слово у настільки вільний політ, що, чесно кажучи, хочеться заховатись у якийсь підвал, очікуючи раптового – безперечно, неприємного – падіння на голову. Проте найкраще всього заховатись у психлікарні – просто супер конструктивній дійсності. Саме туди хоче нас упекти пан Кралюк, включивши, між іншим, попередні літературні нутрощі. "Рімейк" вдало рятує від багатьох вад сучукрліту.
Читання пана Кралюка чимось нагадує середньовічні тексти. Нагадує чим? Захованою інтенцією. Недарма серед його творів "чільне місце" (хоча розподіляти призи має сам автор) знаходимо і постаті Нестора Літописця, і Мелетія Смотрицького (пан Кралюк навряд чи погодиться, але українське просвітництво схоже на пізнє середньовіччя – та й чи взагалі західноєвропейські "ери" мають аналог у нашій культурі?). За галасом псевдо-психів (занадто вже вони розумні!), дивакуватих прототипів і аж занадто піддаваних людським слабкостям літераторів бачимо якусь мету… Мету, яку автор намагається приховати, свідомо чи несвідомо, надсвідомо чи підсвідомо, але – мету.
Чи це – шарж на українські реалії? Чи крик душі – "Схаменіться, люди, бо лихо вам буде"? Екстравагантне іронізаторство "Рімейку" наштовхує на думки, і наштовхує однозначно. На уламках постмодернізму, який ще з кінця 90-х потроху відтягується з центру на периферію, автор вибудовує свій власний психлікарняний храм. Так, існує тисяча, ні, сто тисяч заперечень, але пана Кралюка не можна не сприймати всерйоз. Куди б не ховалися його герої, на яких нобелів не висувалися б, по яких кущах не скакали б – за усим цим щось є. Платонівську функцію мистецтва – катарсис, омріяне очищення – "Рімейк" виконав на усі сто. Тобто на 50 – решту лишимо на розсуд інших читачів. Але катарсис вимагає розширення обріїв. Теза не нова, так само, як ідея психлікарні. Проте найперша вимога, яку, здається мені, сучасні читачі висувають до автора – це, можливо, не стільки оригінальність, скільки, власне, самостійність, хоча твір пана Кралюка вклався в обидва нормативи, ба навіть перевищив. Товчемося по наших кістках, але одночасно й надаємо ролі нашим історичним постатям – такий діалектизм, така проблемність – чи не омріяне у нашій літературі? Відгуки критиків, які запідозрили автора у "єретичності", лише доводять значимість "Рімейку", цілком нової історії за участі старих знайомих. Очевидно, та прихована ідея запрацювала, і запрацювала не на жарт. Декому, зрозуміло, хочеться у всьому вбачати провокацію, але усі провокації завжди працюють на кон’юнктуру. Натомість за стилістично витриманим "Рімейком" проглядається заувальована перспективна думка, цілком, підкреслимо, ще раз, незалежна. Тому раджу просто вчитатись у твір, а не обмежувати себе переглядом анотацій та "гортання похапцем". І тоді привід провокацій – справжня релігія багатьох наших критиків – зникне. "Як роса на сонці…".
Цікаво, чи не замислювався автор "Рімейку" над росіянізацією своїх творів, тобто, простіше кажучи, їх перекладом на російську? Адже укророська тематика звучить у нього дуже й дуже часто – чому б інколи й не перепливти на інший берег? У "Рімейку" пан Кралюк залишив класичний для його творів "малий топос" Волині, чому б не вирушити ще далі? Так, "Рімейк", в силу стилістики, лексики, засобів гумору, врешті, троп, надто вже неперекладимий (і, серед іншого, тим унікальний) – але ефект, думаю, неодмінно віддячив би.
Імамові. Белетристика Кралюкова росіянам не потрібна, вона проста, як коліно. А там усе ж таки розуміються на художності. Інша справа, якби Кралюк (може, на пару з Рудницьким) сочинив якусь антиукраїнську публіцистику чи філософію, о, таке тамтешні політики відірвали би з руками! А румуни, може, переклали б для себе. За ними – нікарагуанці і т. д.
Світовий розголос можливий, але до "Римейка" треба додати ще якусь ганебу, науковоподібну.
Куме Йване, роззуйте очі! Почитайте ст. Поліщука на здорову голову, а не з бодька. На початку він якраз відхрещується від того, що Ви йому клеїте. Простіше за все звести справу до "ги-ги"! І не про те зовсім мова, що класики не сміялися. Є речі, над якими й Ви не будете сміятися, коли Вас допаднуть, еге ж. Чи не так? Самі здогадаєтеся чи назвати просто?..
Усьому поважному кумству: то назвіть ж, нарешті, речі, над якими так уже сильно не можна сміятися? Бо я сміюся над усім: і над життям, і над смертю, і над снігом, і над дощем, і над комедією, і над трагедією. Бо, "щоб не плакати, я сміялась". Тож хай собі волинський філософ преться з усього, з чого бажає. А хто йому може заборонити? Чого вчепились до людини? Може, у нього був депрес – тамошній університет же стоїть недалеко від облдурки. А там, кажуть очевидці, ну просто "яма в пеклі". А, може, там ми реальніші, ніж тут – в секондівських джинасах "тіпа з бутіка" чи "тітка вислала зі Штатів". З усім євроремонтом і проч., проч., проч. …
Хай живе сміх!
Ну вже Дзюба й видав, блєснул, шо називається… Не інтелектом, дак патосом, а таки чимось засліпити треба. Сергію Вікторовичу, до чого тут ваш мітинговий патос? Мова про художній твір. Ну не виходить у вас трансформувати досвід відвідування лікарні у с.Халявин на автівки й хатинки, ну що ж , не кожному дано, не журіться ви так.
А взагалі, дотримуйтесь жанрової дисципліни: рівняйсь, струнко!!!:))
Що з того, що українська демократія надто вже "не така". Її усією своєю потугою підсмалюють наші недоброзичливці, от вона й деколи корчиться. Можна цим дуже вразитися. Можна розчаруватися в Ющенкові. І що з того? Кожен з нас, якщо на те пішло, Президент України. Нема для нас іншого світу, ніж Україна. У Кралюка вочевидь є.
Дивацьки усе це виглядає. Таке враження , що на літакценті Рімейк-2 пишеться, правда як уже повтор »Повести о том, как поссорились Иван Иванович с Иваном Никифоровичем».
Адже раніше Поліщук ледь не осанну Кральюкові співав, вони і в одному ВИШі працюють, усе це на літакценті прочитати можна. Ось тепер маємо розгромну рецензію Поліщука на Кралюка, де превалює не холодний дискурс критичності, а розбурханий емоційний хаос. Чим це Іван Іванович с Івана Никифоровича дістали?
Тим, що в Рімейку-1 зображено божевільного професора, котрий уявляє себе великим літературознавцем? Поліщук, до речі, в своїй рецензії не згадує ні про цього персонажа, ні про вставний текст від професора, де в божевільне полотно літературно-критичного тексту вплетені психоаналітичні фантастомаразми. Чи не звідти така непритомність критики і позірна поверховість у сприйнятті твору? Потрібна психоаналітична підказка?
Питання, питання… Лише Гоголь безсмертний.
Да-да, рецензії на “Римейк“ Кралюка узгоджуються в одному. Що Автор здорово заховався за неперсоніфікованими стереотипами. Але наскільки вони не персоніфіковані? Історична персона є “інколи“ менш реальною аніж літературний герой. І навпаки, історичний герой є тлом світогляду, сформованим літературою.
Якщо ви читали “Римейк“, тоді, надіюсь, зрозумієте наступне. Йдеться про дві цілком живі істоти, а не персоніфіковані стереотипи. Хоч і не прописані на всю твєрскую, як інші дійові особи “Римейку“. Маю на увазі дитинку Графині (Графиня – це пацієнтка психдиспансеру і літературний персонаж третього плану) і ніби то дитина самого Івана Мазепи. Він же гетьман Малоросії, реальна історична особа першого плану.
Щось у цих отприсках є більш правдиве, аніж сама Графиня та Мазепа, та й усіх інших персонажах. Чому? А тому, що після читання “Римейку“ хочеться таки дізнатися Чиї то діти? (Пане Кралюк, альо-о…)
Якщо брати надто “щиро“, то, отже, чиї “ми“ діти. Плід сексуального потягу пари божевільних чи маразматичного щирого українця і його коханки? Лапки можна ставити пообік кожного слова у попередньому реченні, зрештою, як і в словах наступних речень. Не варто тішитися, що в “Римейку“ про спадкоємця Мазепи все романтично ясно, адже дитина в Кочубеїхи не від гетьмана-фетишиста, а від його джури, Андрія Бульби; він же літературний герой Гоголя-Кралюка-Едічки, а не реальна особа. Так само не варто тішитися, що все ясно зі спадкоємністю і спадковістю дитинча Графині. Бо я так і не зрозумів, хто її запліднив, олігофрен Андрій чи знімальна група московського режисера, яка у психдиспансері знімала чергову версію “Тараса Бульби“? Ця загадка для мене кидає тінь на всіх нині живущих діток, які вчаться або ще вчитимуться читати. От прочитають вони “Римейк“ дяді Кралюка, а потім дяді Гоголя, інших дядь і тьоть, і що подумають про походження людини? Бог створив людину чи Микола Гоголь, доктор філософії чи пара суб’єктів у яких діагноз “психічно хворий“?
Це ж може стосуватися іншої “загадки“. Я про багатого дядечка. Про такого дядечка цілком серйозно говорять два головні герої “Римейку“. Божевільний Едічка, він же автор одного з внутрішніх текстів роману і Леонід, від чийого імені постулюється текст самого “Римейку“. В першого, Едічкіного, дядечка не віриться вже за самим походженням джерела відомостей. Хто повірить божевільному? Натомість читач мусить вірити, коли про спадок багатого дядечка – з алюзіями до Пушкіна і Онєгіна – безпардонно заявляє лікар, який спостерігає Едічку. Леонід себто. Певно, для роз’яснень буде навіть замало третього внутрішнього тексту “Римейку“, цитації самого Мішеля Фуко, який пояснює, що замкнений світ божевілля після середньовіччя скинув кайдани і опинився серед “нормального“ світу як рівний суб’єкт цивілізації.
Думаю, хтось просто бреше.
Або Едічка, або Леонід. Якщо останній, тоді він і є таємним запліднювачем Графині. Натяки у “Римейку“ про це прослизають у вигляді шолому, в якому до Графині ночами з’являється її лицар-звабник, а на ранок його знаходить якогось милого сам Леонід, у своєму кабінеті. Тільки про це згадує вельми-вельми побіжно. Не пам’ятає?
Про політику. Вже згадавши два внутрішні тексти, писанину Едічки та Фуко, варто тицьнути сюди кілька слів і про третій текст, а для “Римейку“ – найперший. Йдеться про есей Професора, божевільного друга Едічки. Есей про батьковбивство та синовбивство. Або батькоборчі та синоборчі культури цивілізації. Як на мене, то саме цей есей задає ритм фантазіям автора і усій книзі. Есей власне покликаний ніби підказати – чиї то діти, чиї ми діти, чи є діти. Саме есей Професора є надихаючим дишлом для музи автора. А муза у Петра Кралюка – історія.
Ця ж муза дає потенційно динамічний матеріал для гри в альтернативну історію. Візьмімо Полтавську битву, центральну і тому завуальовану тему, яку Едічка у своїх писаннях розігрує на межі фолу, між реальною подією та літературною вигадкою Байрона, Гоголя, Пушкіна. Коли час історичної події та самої історії викривляється. Не паплюжиться, а ніби заломлюється до нас, нині прісних українців, які ніби то люблять святкувати поразки. Власне, святкування в такому зрізі перетворюється на поборювання ворогів хоча б заочно. Берестецька битва, Крути, Полтава… далі продовжувати не варто. Якщо перші дві вже відомі своїми “широко“ щорічними святкуваннями, то Кралюкова муза підказує, що битва під Полтавою на нас ще чекає. Вже незабаром, у червні-липні 2009-го. Чи не станеться там реальних зіткнень між святкуванням перемоги москалів та поразкою мазепинців, сиріч “щирих“ українців. Хоча б у вигляді історичних ігрищ театрального вигляду. Якщо це буде тільки інсценізація для шароварів, трикуток та пукання холостими у своїх-чужих зрадників, то це погано. Бажано аби це вилилося у покладання квітів до Кобзаря 2001-го. Тоді хоч буде ясно, як це сприймає Хтось насправді, а не лише у вигляді пушкінсько-байронічного літературного маскараду.
Але це я вже загнався у газетні пророкування на кшталт тижневика “День“. Без серйозного кривляння сприймати “Римейк“ не зміг. Натомість, роман захоплююче потішний і музичний (корінь у слові “муза“). Можна стереотипи, типи й типажі переміняти тонами масок і костюмів, однак це не змінить того, що література досі грає у перекидного дурня і на руках у неї не більше 36 або 50 карт в чотирьох мастях, а на планеті усього три раси. Люди, свині і собаки. Якби не люди, то собаки нас би досі згризли.
Стаття Дзюми- це не рецензія на художній твір,швидше,політико-публіцистичне попурі.Зате Поліщук претендує на лаври екстра-критика,але його опус всього лише напівплагіат статті Оксани Плаксій"Страх сказати з"Київської Русі" .Дійсно ,сумно жити на цьому світі, панове.
Особливо сподобалось у статті Я.Поліщука оте порівняння "цей сміх роз їдає, наче іржа"! Браво! Геніально!!! Зі сміху почалась українська література – Іван Котляревський роз їдав своїм сміхом усе, що бачив. Це, якщо шановний рецензент читав "Енеїду". Сміх присутній у кращих творах ХІХ і ХХ сторіччя, про сучасників я вже не згадую. Або й згадую: Жолдак, Винничук, Діброва, Є.Кононенко, Андрухович. Чи панові рецензентові ближчі опуси Любові Голоти, за які дають Шевченківську премію? Чи сопливі віршики Петра Перебийноса, або цьогорічного "шевченкіанта" Павла Гірника? Взагалі, складається враження, що Поліщук і йому подібні вміють гарно писати про Ольгу Кобилянську чи Сидора Воробкевича, де все вже ясно, і нічого нового не відкриєш. Коли ж заходиться про сучасну літературу, то їхнє мотто таке: я не знаю, ЯК МАЄ БУТИ ДОБРЕ, але я знаю, ЩО ЦЕ ПОГАНО. Яку ж літературу ви любите, пане Поліщук? Кого ви читаєте – не для рецензій, а для насолоди? Чи є автори, від яких вам стає приємно? Від яких відчуваєш отой справжній ЧИТАЦЬКИЙ КАЙФ? Та чи вам взагалі відоме це відчуття? Сумніваюсь…
У контексті виборів у Тернопільській області доречено ще раз перечитати "Фелісію" пана Кралюка. А "Рімейк" же іще ширший за змістом!
Лю-ю-ди-и-и! Об чім базар? Ви знову (вкотре!) наступаєте на вкорочені граблі! ТЕКСТИ – Гоголя, Шевченка, Кралюка, хай навіть Кралюкового Едічки, будь-які як такі – найперше треба ЧИТАТИ! І вже тоді – імпровізувати, зводячи рахунки один з одним, за їхніми мотивами. Інакше ми так ніколи й не зможемо витравити геть суціль оту бацилу совєцького бездумного ура-патріотизму. Галасуємо: "ми любимо нашого батька Тараса (Шевченка), готові за нього не тільки Бузині пику натовкти, а й, можливо, авторові "Римейка" чи будь-кому іншому, хто замахнеться на святе!" А реально: творів його не знаємо, не читаємо й, навпаки, випровоковуємо у навколишніх відразу до щонайменшого згадування його імені. Те ж саме можемо сказати про Гоголя, Пушкіна, тепер вже й бачу Кралюка (комусь, видно, тисне його корона доктора філософії помножена на авторську багатоіпостасність). А ви, панове негречні зубоскали, пробуйте-но дотягтися до заданої ним (звісно, для себе) перекладини, щоб поговорити на рівних, без заздрісно-уїдливих кпинів-розборок. Так, Кралюкові не повезло, бо – з когорти наших сучасників, його ще, на щастя, не зарахували до класиків. Але чи у кращому становищі згадувані више (не тільки мною) метри класичної літератури, яких хіба що й знаємо в обов*язковому порядку "вшановувати згори" й при обов*язковому вивченні за шкільною програмою тільки й пам*ятаємо за прізвищами-іменами й подекуди, напружуючи мізки, можемо ідентифікувати за одним-кількома творами (назвами, але не текстами – благо: є популярна на сьогодні забавка в розгадування сканвордів псевдоінтелктуалами і квазі-ерудитами, бо й того не знали би – не пам*ятали би)? Далі: важко зрозуміти Поліщука, легко наїхати на Дзюбу? Прочитайте "Римейк" від "титли до титли", і, може, дуже на те сподіваюся, і ВАМ проясниться. Бо іншакше оці посиденьки на форумі не що інше, як полоскання Ваших оскверненних язиків й випльовування отієї жовчно-брудної консистенції в обличчя одне одного. Тож будьте взаємно гуманні! І все в нас буде гаразд!..
Чого Ви дивуєтеся , пане Директоре? Римейк,як справедливо вважає Дзюба- це дзеркало для дебілів. Їх у нас багато,навіть забагато.Дивляться вони в те дзеркало і недобре їм робиться.Тому кіпіш і піднявся.
Хе-хе:))) Цікаво, а скільки пан Кралюк заплатив Дзюбі (і хто це взагалі цей “великий критик”?)? І на те, щоб нацькувати купу цих “експертів” в галузі української літератури, мабуть, теж довелося немалу копієчку вкласти:)))
Йой, Тараску, любиш ти, певне, грошики. Та тіко чи в них щастє, особливо коли ходить про діяння літерацькі
Трохи дивує, чому відвідувачі сайту зайнялися критикою відгуку Дзюби замість того, щоб ділитися враженнями про роман Кралюка. А книжка заслуговує на увагу, адже критикує те, від чого нам потрібно якнайшвидше відходити – стереотипність мислення і одноманітність сприйняття, хай навіть ніби-то у позитивних для нас явищах. Наприклад, всі стереотипно вважають козаків героями, а саме явище козацтва ледве не національним месіанством.
Ми ж перестаємо реально сприймати речі, критично читати літературу, йдемо за чужими емоціями. А “Римейк”, як би там не було, змушує думати, задавати запитання собі чи автору, він не нав’язує чиюсь думку, він просто запрошує до роздумів. Автор ніби грається з читачем, кидаючи йому абсурдні, на перший погляд, сюжети. Але будь-яка абсурдність може бути першим кроком до істини.