«На лицо ужасная, добрая внутри» – нова антологія репресованої прози

Нещодавно одна моя знайома – людина, повністю належна до російської мови та культури, яка з української літератури знає лише окремі «шкільні» уривки – зацікавилася розповідями про літературу 1920-30 років. І спитала, що б їй такого почитати, якусь антологію, чи що, аби склати загальне уявлення про Червоний ренесанс і вже добрати собі для нормального читання тих авторів, котрі сподобаються.

Що я мав їй відповісти? Власне, я був не один; з нами ще кілька людей, обізнаних на вітчизняній літературі ХХ століття. Спільними зусиллями було названо з багатьма застереженнями лиш одну таку загальну антологію – «Розстріляне відродження» Ю. Лавріненка. Це не враховуючи таких екзотів, як ніредьгазький «Український футуризм», бо його й не знайдеш практично ніде, і до того ж , він має чіткі стильові обмеження.

Отже, на тлі виразного прогресу з перевиданням окремих тогочасних письменників, нам і далі не вистачає антологій цього найдраматичнішого періоду української літератури. Шкода, що моєї російськомовної знайомої не було поруч наступного дня, коли в одній з книгарень я натрапив саме на одну з тих книжок, що можна було б їй порекомендувати. Янголи-охоронці книжкового ринку ніби почули мої роздуми й надихнули донецьке видавництво «БАО» видрукувати антологію «Розстріляне відродження. Шедеври української репресованої прози».

Зовсім не груба книжка в твердій палітурці, укладена С. Заготовою, звісно, не претендує на те, щоб дати уявлення про всю літературу двадцятих-тридцятих. А проте вона доволі різноманітно й змістовно презентує таку її частину, як мала проза (пригадаймо, до речі, нещодавню грандіозну «фактівську» антологію малої прози – чим не тенденція?). У «Шедеврах…»   тексти дев’ятьох авторів. Це – Михайло Івченко, Майк Йогансен, Григорій Косинка, Гнат Михайличенко, Валер’ян Підмогильний, Олекса Слісаренко, Людмила Старицька-Черняхівська, Дмитро Тась та Микола Хвильовий. Напевно, тільки двох із них можна назвати безумовно передбачуваними – Хвильового та Підмогильного, решта ж якщо й не цілковитий ексклюзив, то принаймні несподівано й цікаво зібралися разом та витворюють цікавий, а головне розмаїтий контекст, на дуже різний смак. Значна частина авторів у нинішній рецепції літератури ХХ століття (рецепції, що прагне відсікти «колаборантські» зразки – часто не за письмом, а радше за життєвою поведінкою автора, – але ще не зовсім відкрила для себе «заборонені» масиви) є мало не новими відкриттями.

Наприклад, Дмитро Тась, представник нині майже невідомої чернігівської літературної родини Могилянських (із кола Коцюбинських, Вербицьких, Вороних, Тичини та інших). Його оповідання «Сад» є цікавим зразком затишного рефлексійного мемуарно-родинного письма, яке, однак, не розчиняється в потоці роздумів, а зберігає рельєфність і сюжет. Зовсім незвично бачити під таким текстом дату «1928». Або Гнат Михайличенко. Постать, знана більше своєю особистою долею, аніж творчістю. Легко можна натрапити на згадку про те, що його розстріляли російські білогвардійці (у чиїх лавах, між іншим, служив дехто з учасників вищезгаданого «чернігівського гуртка», або ж їхні родичі). Значно важче прочитати тексти Михайличенка. У «Шедеврах…» є його «Маленька Докійка», не без іронії позначена самим Михайличенком як «різдвяна новела». Це класичний сюр із корінням романтичної химерності: кохана ліричного героя перетворюється одночасно в декількох жінок і дівчат різного віку. «Вони» доводять героя до самогубства. Та все це – не в похмурому ключі, а з якоюсь мальовничо хворобливою піднесеністю.

Нечастий «гість» для українського читача й Олекса Слісаренко, який устиг пометатися між символізмом, футуризмом, конструктивізмом і соцреалізмом. Два з представлених в антології трьох текстів – взірці одного з пропагованих авангардистами типів прози: підкреслено схематичного й парадоксально-сюжетного оповідання. Неочікувана краса таких творів саме в їхній простій наполегливій умовності, яка обертається монументальним абсурдом.

Ще один автор, який може комусь видатися «новим» – Михайло Івченко. Злам суспільства часів революції він описав спокійно і з ефектними деталями – ніби намалював простий і гарний краєвид із річкою та деревами. Цікаві оповідання Валер’яна Підмогильного дозволять не зациклюватись на його «Місті». А з його оповідання «В епідемічному бараці», можна припустити, певною мірою виросла «Санаторійна зона» Миколи Хвильового. Сам Хвильовий (а також Майк Йогансен і Григорій Косинка) представлений в антології своїми хрестоматійними творами, доволі поширеними навіть в Україні.

Дещо випадає зі стилю збірки та віку авторів Людмила Старицька-Черняхівська. Її оповідання й мініатюри сповнені рвучкого і не дуже стрункого та структуризованого пафосу а-ля «хатянський модернізм», елементарних, зате урочистих алегорій, і дуже сумнівно співвідносяться із загальною назвою книги, а саме — з урочистим терміном «шедевр». Утім, як не надто часто публіковані твори вони варті уваги.

Головних недоліків у цієї антології два (якщо не брати до уваги суперечливу назву). По-перше, брак біографічних даних про авторів. Адже про них є що розповісти, — хоч фахівцям, хоч «широкому загалу шанувальників українського слова», як зазначено в анотації. Бодай півсторінки. Другий недолік – концепція оформлення книги. Якщо з обкладинкою та її свічками ще можна якось погодитися, то ілюстрації до самих текстів виглядають провокативно. Чоловіки та жінки у відчайдушних позах перед іконами, заламані руки, драматично нахилені церкви, сумні розстріли – і все якось дивовижно убого промальовано, в кращих традиціях профанаційного «народництва», саме того, проти котрого боролися чи не всі автори збірки. Людина, яка не знає, що Гната Михайличенка варто прочитати, незважаючи на ілюстрації, може просто побоятися купити оформлену в такий спосіб книжку. А прихильник нацреалістичного пафосу, приваблений такими ілюстраціями, буде розчарований «словесними викрутасами» авторів, їхньою непрозорістю та «модернізьмом».

Та все ж ці тактичні недоліки мало важать порівняно з тим фактом, що нерозбещений український читач отримав змогу познайомитися з цими переважно маловідомими творами. Та ще й накладом у п’ятнадцять тисяч примірників.