Ефект лінзи

Одновимірність — одна з найстрашніших проблем і культурних орієнтацій, що постала в ХХ ст. особливо актуальною. Після Маркузе в західноєвропейській філософії відбувся перегляд антропологічної моделі людини в контексті світоглядних і цивілізаційних змін. Людина нині перебуває на перетині магістралей різних культур, різних часових поясів. Але особливо чітко постає питання про одновимірність тоді, коли йдеться про культуру та її предмети. Кожна культура не може існувати окремо, як не можуть існувати осібно й культурно-історичні спільноти, адже лише в перетіканні ідей може постати щось абсолютно цікаве. Врешті, кожна культура сприймається зовні та зсередини інакше. І погляд зовнішнього спостерігача інколи виявляється набагато важливішим.

Чому?

Річ у тому, що саме погляд в окуляр іншої культури може показати, чому одні твори національного літературного канону можуть мати естетичну цінність для представників іншого способу мислення. Кожен твір у своєму сприйнятті перетворюється на конкретизацію, як писав Р. Інгарден. І вже ця конкретизація є естетичним явищем. Але якою є конкретизація, скажімо, вірша Павла Тичини в американському світогляді? Михайля Семенка чи Ірини Жиленко?

Між іншим, такі експерименти, як не дивно, були проведені… далеко від України. В Нью-Йорку, де існує експериментальний театр «Ля МаМа» (режисер-засновник — Еллен Стюарт) і де працює мистецька група «Яра», для театральних вистав якої створюють переклади англійською мовою українських творів Вірляна Ткач та Ванда Фиппс.

2008 року у львівському видавництві «Срібне слово» досить малим накладом (500 примірників), але у вишуканому дизайнерському оформленні побачила світ антологія української літератури в англомовних перекладах та в театральних дійствах мистецької групи «Яра». Яку мету ставила перед собою упорядник цієї антології Ольга Лучук? Насамперед, почну з того, що ця антологія постає як історія появи перекладів української літератури на експериментальному кону Нью-Йорка, а тому за основний критерій відбору було покладено саме хронологію появи перекладів та їх рецепцію американською публікою. Отже, за кожним перекладом зафіксовано певну виставу.

Загалом, антологія «В іншому світлі» — така собі приватна колекція перекладів, що з’явилися на американському континенті з легкої руки театральної режисерки, поетеси й перекладача Вірляни Ткач (хоча у вступному слові сама вона себе позиціонує передовсім як режисера) та американської поетеси, перекладача, літературознавця Ванди Фиппс. Фактично, вперше в Україні ми маємо спробу впорядкованих у формі окремої книжки перекладів української поезії, представленої на американському континенті. Треба сказати, що в добу посиленого міжкультурного діалогу й водночас метастазів постколоніальної залежності такі праці є вкрай актуальними, адже, з одного боку, вказують на те, що українська літератури в перекладах постає сегментом американського мультиполярного культурного процесу, а з іншого, видання вказує на цілковиту самостійність української літератури, яка постає як естетичний феномен. Читач може помітити, що представлене в книжці — це та основа української літератури, яка не постраждала від совєтської вівісекції, але навпаки, вказує на самобутність українського літературного процесу.

Рецензоване видання має три частини: «У світлі» (охоплює переклади з вистави «Світло зі Сходу»), «Поезія в дії» (містить переклади з української літератури, що були використані в театральних майстернях під час літніх шкіл у Гарвардському університеті, а також у інших поетичних дійствах «Яри»), «У пущу і в минуле» (представляє переклад драми-феєрії «Лісова пісня» та зразків народної творчості). Також варто зазначити, що в цій антології всі переклади подано в повному обсязі, хоча на сцені їх іноді використовували у скороченому варіанті. Крім самих текстів, читач може знайти багато важливої інформації про перекладачів та авторів, позаяк антологію оздоблено бібліографічними довідками та покажчиками (зокрема й покажчиком дійств та подій, дуже цікавим для українського читача цієї книжки). Все це засвідчує високу культуру видання, професійність упорядника, підхід до книжки як до естетичного явища, що має утвердити діалог між українською та американською культурами.

Проте хочу поставити й інше запитання: наскільки ті уламки українського літературного континенту, представлені на іншому континенті, релевантні до розуміння українського літературного процесу в усій повноті? Наскільки вони можуть схарактеризувати українську літературу (стиль, тенденції розвитку, особливості поетики, ідейність, специфіку художнього мислення тощо) для американського глядача (адже переважно йдеться про вистави, хоча, певно, що ці тексти існують і самостійно). Важливо також звернути увагу й на самі переклади з точки зору їх адекватності до оригіналу. Третя проблема, яка постає з антології (упорядкованих текстів): про українську літературу промовляють саме ті тексти, які вже було опрацьовано за цей час і, відповідно, подано як американському глядачеві, так і до цієї антології? Наскільки вибір імен і текстів кореспондує з реальною літературною ситуацією? І якщо деякі періоди постають у формі «недомовлених лакун», то яким є світло української літератури у світлі американському? Як писала відомий теоретик літератури Ґаятрі Співак у монографії (що має близьку назву і до рецензованої антології О. Лучук) «В інших світах»: «У нашому бажанні дати дефініції речам ми шукаємо першоджерел, витоків. Кожен такий початок, що нам начебто вдається встановити, відсилає нас назад, до чогось, що було «до», але водночас містить у собі можливість чогось, що буде «після». Іншими словами, існує слід чогось іншого в начебто самоочевидному та самодостатньому початку…». У такому разі, яким є слід української поезії ХХ-ХХІ ст. у світлі американського культурного простору?

Відповідаючи на поставлені запитання, варто відразу вказати на той факт, що ця антологія містить переклади, потрібні для експериментальних вистав. Отже, переклади Шевченка, Тичини, Свідзінського, Андруховича, Римарука, Неборака — це не просто переклади з української мови, а джерело для художньої інсценізації. І, як можна уявити з поданих у виданні ілюстрацій, постановки іноді видаються фантасмагоричними, одне слово, — експериментальними. В дійстві художнє слово доповнюється візуальними засобами, які впливають на глядача; слово, перекладене англійською, убране в інші шати, доповнюється й тими додатковими деталями, які роблять поетичний текст драматичним. А це, як відомо, два різні роди мистецтва.

На перший погляд, важко збагнути, як можна показати на сцені вірш Тичини «Осінь» або «Порожнеча». Можна припустити, що режисерське рішення має бути нестандартним. Певно, що в когось такий підхід до художнього тексту викличе заперечення, мовляв, навіщо так «переінакшувати» текст, адже це, врешті, може бути вже й не Тичина зовсім? Звичайно, з класикою працювати завжди небезпечно, адже в ній уже все виміряно, там немає лакун, натомість кожне слово і порожнеча навколо нього перебувають у гармонії. Але в цьому є небезпека: результат може бути або повним провалом, або тріумфом. І все ж таки, як зауважує в передмові Ольга Лучук, Вірляна Ткач найбільше вибирає для експерименту сучасну поезію. Серед класиків у цій антології небагато імен: Тарас Шевченко, Леся Українка, Павло Тичина, Володимир Свідзінський, Василь Стефаник… А зовсім поряд — Антонія Цвіт, Вікторія Стах, Віктор Неборак, Марія Ревакович… Палітра розмаїта — але таке відчуття виникає завжди тоді, коли за принцип відбору взято не стильові характеристики.

Щодо якості художнього перекладу англійською мовою, то вона також різна. Мене абсолютно не задовольняє переклад поезії Тараса Шевченка (як і переклад творів Богдана Ігоря Антонича — в антології подано саме таке написання імені поета, що, певно, відповідає тому, що сам Антонич писав своє ім’я не через дефіс), в якому порушено основні закони еквіритмічності, порушено мелос і не передано специфіки поетичного мовлення; але я можу зрозуміти, чому переклад з’явився саме в такій формі, адже мета Вірляни Ткач — не в тому, щоб зробити якнайточніший переклад, а лише підготувати матеріал для художнього втілення в містеріальному дійстві. У такому разі, не можу порадити цю антологію як таку, що є яскравим взірцем перекладів української літератури (переважно поезії) англійською мовою в США. Скажімо, британська перекладачка Віра Річ кілька десятиліть працювала над перекладом вірша Шевченка «Заповіт». Або ж у Європі незабаром побачить світ переклад «Сонячних кларнетів» Павла Тичини, над якими довгий час працював британський перекладач Стівен Комарницький. Для мене досить небезпечним є той пасаж у передньому слові упорядника, де йдеться про те, що «переклади, здійснені Вірляною і Вандою, друкуються в літературно-мистецькій періодиці та в антологійних виданнях. І хоча Вірляна Ткач стверджує (в цитованому листі до мене (тобто Ольги Лучук. — Д.Д.), що їх мета — виступи, і вона ніколи не має досить часу, щоб розсилати переклади в різні видавництва, проте за час існування мистецької групи «Яра» друком було подано доволі багато перекладів». Скажімо, поданий у антології переклад Шевченка «І небо невмите, і заспані хвилі…» аж ніяк не додає художньо-естетичної вартості Антології.

Тарас ШЕВЧЕНКО

* * *
І небо невмите, і заспані хвилі;
І понад берегом геть-геть,
Неначе п’яний, очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.

Переклад:
Taras SHEVCHENKO
The sky’s unwashed and the waves are sleepy,
And on the edges of the shore, way out there,
The rushes, as if drunk,
Sway without wind… Lord have mercy!
How long am I to languish here,
In this open prison,
On this useless sea?
No answer from
The grass that’s yellowed in the steppe.
It’s silent and bows as if alive.
It will not speak honestly…
And I’ve no one else to ask.

Але повертаючись до рецензованої книжки, можу сказати, що в перекладах сучасних авторів (О. Забужко, Ю. Андруховича, В. Неборака) хиб менше. І все ж таки ловлю себе на думці, що основна мета цієї книжки — не лише подати переклади, а й показати історію розвитку експериментального театру, який послуговується українськими текстами, роблячи їх придатними для американського глядача. У такому разі, це завдання можна вважати виконаним. Ольга Лучук цитує з листа В. Ткач: «Ми почали перекладати, бо нам було треба матеріалу щодо Тичини й Курбаса до вистави»,— так пояснювала Вірляна першопричину власного англомовного перекладання (лист Вірляни Ткач до мене від 4 червня 1999 року)».

Звичайно, можна дискутувати й навколо вибраних для перекладу імен і текстів. Як зазначає О. Лучук, «оскільки для творчої манери мистецької групи «Яра» властиве тісне переплетення тексту і дійства, Вірляна Ткач надзвичайно виважено добирає твори для перекладу. Якщо створюється вистава про Чорнобиль («Вибухи»), то й тексти добираються на цю тематику такі, що промовлятимуть для будь-якої аудиторії. Так виникли англомовні версії творів на чорнобильську тему Наталки Білоцерківець («Травень») і Оксани Забужко («Прип’ять. Натюрморт»)…». Але чомусь, говорячи про твори, обрані в контексті чорнобильської теми, режисерка обійшла вірші Ліни Костенко чи Івана Драча, які, безперечно, мали б сильний ефект. Знаю це, бо кілька років тому в Італії було проведено міжнародну конференцію з «Чорнобиля», на якій звучали ці тексти. В такому разі, логіка відбору текстів також залишається непроясненою.

Може подивувати і другорядність деяких літературних імен. Поняття «першорядний поет», «поет другої руки», «третьорядний поет» — досить умовні, як умовні сорти свіжої/несвіжої риби в романі Булгакова. Але погодьтеся: коли йдеться про формування образу України (ментальної репрезентації) через певний набір художніх текстів, то в такому разі треба бути вкрай обережним у доборі матеріалу. А коли до «канону» українських текстів, які потрапляють до американського чи й навіть українського глядача у США, належать такі імена, як Анька Середа, Неда Неждана, Лариса Недін, то їх важко вписати в коло авторів, чиї тексти є реально представленими в українському гуманітарному просторі. Визнаю, що цей критерій доволі суб’єктивний, і, можливо, що просто на очі режисерові трапилися тексти, варті уваги у США, але в такому разі, наскільки ці тексти є репрезентативними щодо України? Мені здається, якщо вже акцентуватися на інсценізації поетичного/прозового тексту, то для відбору потрібно брати насамперед справжніх поетів/прозаїків, вільних творців художньої естетики (тим більше, якщо за епіграф узято слова Е. Стюарт, де перше речення — «Поезія важлива»). У такому разі постаті шанованого українського літературознавця Юрія Коваліва й літературного критика, культуролога Миколи Рябчука трохи осібні. Важко визначити якусь системність у підборі матеріалів. Якщо ж асистемність — умисно вибраний критерій, тоді постає небезпека, що й українську літературу англомовний реципієнт може сприйняти хаотично, концентруючи увагу на другорядних явищах.

Але, незважаючи на це, антологія української літератури в англомовних перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фиппс «В іншому світлі» репрезентує цікавий доробок, який дві самовіддані жінки спромоглися здійснити на американському континенті. Можна уявити, що реалізація цього проекту стала можливою не без підтримки багатьох інших осіб, яких також згадує пані Вірляна. Хочеться вірити, що колись в Америці перекладання української літератури буде системним, але відрадно вже те, що фрагменти української літератури вже тепер знайшли свій шлях до Америки, навіть у такому цікавому експериментальному дійстві. Ця антологія — артефакт історії діалогу культур. Світло сонця, потрапляючи на лінзу, переломлюється. Український текст, потрапляючи у стихію англійської мови і, відповідно, думки, також переломлюється. Саме з цієї точки народжується інший погляд на літературу, важливий у контексті розуміння культури як відкритої системи, готової до поліфонічного полілогу.