До «нашої історії» – з іронією

Погодьтеся, надто вже кітчевою є історична тематика в українській ситуації. Історія наша страшна та болюча, тому й описувати її слід відповідним стилем – без натяку на іронію. Олесь Бережний у своєму «Червоному борщі» (К., 2007) чи не першим із сучасних авторів подивився на українську історію з посмішкою, й ось тепер, через сорок років після написання, нарешті долучилася до такого погляду й «Хроніка міста Ярополя» Юрія Щербака. Зробивши акцент на «нашій історії», автор влучив у самісіньке яблучко, з одного боку, вкотре давши широкому читачеві його улюблену пісеньку, з іншого – представивши цю історію в незвичному «фантастично-гротескному» вимірі. У міру іронічна, часом не в міру пафосна, однак майстерно виписана містифікація «нашої історії» цілком гідна заповнити нестачу іронії в навколоісторичних темах.

Утім, одразу попереджу: сприймати «Хроніку…» всерйоз – значить зіпсувати собі насолоду від тексту. Аби вловити його смак, неодмінно слід бути читачем іронічним і трішки – філологом. Скажімо, можна сприйняти книжку за чисту монету – з її химерною бароковою стилістикою, значущими для історії України іменами (як-от Ярослав Гамалія) й невигаданими «життєвими» історіями (приміром, професора Миколи Холодного чи художниці Марії Приймаченко)… А можна читати її крізь призму іронії – тоді й стилістика, і подеколи недоречний пафос знайдуть своє місце, неабияк потішивши читача. Зрештою, сам текст противиться серйозному ставленню. По-перше, автор скрізь розкидав ключики до прочитання, й ці ключики натякають, що не все в «Хроніках» так просто, як здається. По-друге, на дописування, переписування й огранку тексту автор мав цілих сорок років! Логічно, що як тільки змінилися акценти, одразу ж у текст неминуче вкралася іронія. Тим паче, що вже самим натяком на містифікацію автор забороняє будь-яку не-іронічну рецепцію.

«Хроніка міста Ярополя» – текст, стилізований під «сказання», хоча образ «літописця» і його мова дають підстави вважати «Хроніку…» травестією. Питання тільки в тому, навіщо травестувати такий «благородний» і високий жанр? Можливо, стиль автора є першою вказівкою на іронію? Хтозна. Зрештою, звідки ми взяли, що в повісті йдеться саме про історію України, а не міста Ярополя, як стверджує заголовок? Із однієї-єдиної дати «створення рукопису». Звичайно ж, саме цей значущий день «літописець» поставив зовсім нещодавно, та й неспроста: «Року 2006, місяця серпня дня 24-го». Цим він прирівняв День незалежності України до Дня увіковічення міста Ярополя, цілком прозоро натякнувши на те, що вигаданий «метрополіс» Яропіль слід відчитувати як сконденсовану модель України. Недаремно й «хроніки» Ярополя подеколи нагадуть «вибране» з підручника історії України «від найдавніших часів до сьогодення», переплетене з відвертим вимислом і навіть науковою фантастикою. Тут вам і турецькі полони, і невільницькі плачі, і алюзії на знайомих козаків (є такий собі Ярослав Гамалія, герой-боксер із чарівною кров’ю) – ціла торба алюзій і літературознавчих клубочків (розплутувати які не годиться в рецензії), а також, звісно, – міжтекстові зв’язки. Саркастичні читачі теж матимуть чим поживитися: історія Ярополя викликає ті ж самі асоціації, що й згадка про Трипілля й намагання деяких українських істориків всіляко відсунути появу цивілізації на теренах України якнайглибше в минуле. Якраз до ІІ-ІІІ тис. до н.е. «літописець» і відсунув час відліку «нашої історії». Ба, навіть сама форма повісті свідчить на користь «трипільської теорії»: «Хроніка…» писалася не за зразком барокових текстів Величка, Самовидця й Граб’янки, а радше з середньовічних київських літописів і патериків – «Повістей врем’яних літ» (до речі, тексту, який великою мірою містифікував історію русичів), а також «Києво-Печерського патерика» (цього разу – тексту, що «канонізує» непростих людей). Однак і тут автор іронізує: статую «відомої на весь світ» богині Ніке Яропільської, яка й дає підстави говорити про «яропільський варіант трипільської теорії», відкопали під час пошуків… самогонного апарату!

Утім, іронія Ю.Щербака толерантна до особистої трагедії, натомість переходить у нещадний сарказм, коли йдеться про людську підлість і лицемірство. У такому разі іронічна мова змінюється притчевою. Скажімо, є такий собі чотиристарічний Лаврін Червінка, найстаріша людина планети й за сумісництвом – донощик зі стажем. Мораль очевидна: брехливі, безпринципні люди житимуть вічно, але вони – лиш «червінка», кривавий понос суспільства (саме таке значення має прізвище донощика Лавріна). Або ж випадок з іншого «сказання», що ілюструє безсилля магії та фальші перед справжнім людським горем. На цирковій виставі в повоєнному Ярополі чародій Альфред Макаронів (ще один чародій із німецьким іменем) дарує зневіреним людям «мильні бульбашки» мрій, які дають людям примарне щастя й можливість бодай на час сеансу забути про свої нещастя. Однак посеред сеансу один із головних персонажів повісті, круглий сирота Ярослав Гамалія мимоволі руйнує ілюзію, перериваючи сеанс: він хоче справжньої, а не «мильнобульбашкової» мами. У «бульбашках» радянські цензори свого часу побачили загрозливу метафору комунізму. Натомість мені увесь сеанс видається прозорим місточком до «Майстра і Маргарити» М.Булгакова. Тим паче, що в бракові інтертекстуальності «Хроніку…» аж ніяк не запідозриш: окрім Булгакова й Нестора Літописця, за бажання можна відшукати й Ґ.Ґарсіа Маркеса, і Ю.Яновського… Головне – мати жагу до пошуків!

Єдине, що досі ріже очі в цьому виданні, – обкладинка. Поєднання слова «хроніка» й фоліовської серії «Українська література», в якій дотепер видавали «шкільних класиків», м’яко кажучи, не сприяють ні великому інтересові до книжки, ні її швидкому прочитанню. Однак це й на краще: книжка Юрія Щербака варта того, аби її читати по-філологічному – повільно й вдумливо, і бодай спробувати поглянути на «нашу історію» як на трагікомедію.