«Не ходіть, діти…»

Знайомство зі зразком «альтернативної прози, замішаної на абсурді, реалізмі і ядучому сарказмові» пропонує анотація тим, хто зазирне до недавньої книжки молодого письменника Олексія Жупанського з-під Києва.

Обкладинка від початку налаштовує горизонт сподівань потенційного читача на елементи хоррору, на які ми безперечно натрапимо, та зловісна людиноподібна фігурка є не так ілюстрацією-залякуванням, як візуалізацією одного з наскрізних мотивів цього напрочуд безфабульного роману. Назва у формі речення з яскраво вираженим суб’єктом висловлювання і сама по собі виглядає досить незвично. Сугестивний ефект, очевидно, має підсилитися представленням її на обкладинці (перше й останнє слово виділені червоним як, імовірно, ключові) та в колонтитулах: скорочення до ПДМПД увиразнює роль звукового ряду. Маємо справу з випадком, коли видавниче оформлення тексту є прямим продовженням авторського задуму, а не додатковою інтерпретацією на шляху від автора до читача. І формально цей витвір, щодо якого Олексій Жупанський постає і автором, і видавцем, виглядає річчю досить цілісною (хоча й не довершено досконалою з огляду на те, що якийсь шмат тексту під час макетування цілком постмодерно зник).

Після ознайомлення з текстом якогось подібного відчуття цілісності не виникає. Якби не жанрове визначення та обіцянка анотації, що «шляхи життя героїв сплітаються у тісний клубок», мені б і на думку не спало перші півтори сотні сторінок сприймати інакше, як чотири окремі оповідання з густими автоінтертекстуальними зв’язками. Непозначеного суб’єкта, ставлення якого до елементів соціального довкілля варіюється лише між ненавистю й презирством; журналіста Юра, який на безлюдній залізничній платформі спілкується з витворами уяви художника, котрого має намір інтерв’ювати (абсурдистський хронотоп!); дівчинку, фізично вдосконалену останніми технічними досягненнями вмерлої цивілізації (посткатастрофійний хронотоп); хлопця з усюдисущого Заводу, де він день-у-день розкопує і закидає нікому не потрібну канаву (антиутопійний хронотоп) усіх її нічого не поєднує в їхніх цілковито відмінних світах, окрім хіба постійних згадок про таємничого і містичного Його, до якого першими прийдуть (варіант: уже прийшли) діти.

Антиутопійність деяких фрагментів роману є радше формальною ознакою, ніж сутнісною, тобто – йдеться про чергове відтворення форми, а не про апеляцію до суті метажанру антиутопії чи репліку в діалозі утопістів та антиутопістів. Адже немає справжнього занепокоєння долею цивілізації за візією мертвого міста, що дійшло до такого результату внаслідок непереборних і фатальних рис людської природи, чи Заводу, що є скрізь, де життя його мешканців раціоналізовано до такої міри, щоб не виникло жодної думки про можливість іншого життя і прагнення свободи, і, зрештою, є достоту безглуздим. Більше того, такі катастрофічні перетворення є тим, чого й прагне «деміург» Жупанського у своїй тотальній ненависті до людей. Настанову ж самого автора відчитати не вдається. Алюзії на антиутопії досить, як на мене, неглибокі: зокрема, цифра «1984» стає символом, на який автор покладається більше, ніж дає для того підстав його текст збагачується «посиланням» на антиутопію Оруела. Згадується також «новий дивний світ», що запанує в разі тотального обмеження прагнень до свободи і створення «суспільства виродків». Відбувається майже обов’язкова для жанру дискусія щодо сутності свободи й щастя, правда, «операціоналізація понять» у ній поступається іншим давно вже написаним зразкам жанру.

У п’ятому розділі стає суттєво цікавіше. Тут нарешті знаходимо ключі до тлумачення попередніх, адже натрапляємо на Автора, з постмодерно-шизофренічних візій, снів, нав’язливих фобій, спогадів про дитинство якого і виростають так чи інакше сюжети без початку й кінця. Фабули як такої тут майже немає (пересування героя електричкою з передмістя на роботу й назад дуже незначним чином характеризує зміст художнього тексту, адже «вставні елементи» тут важать набагато більше), але не цим інтригує нас автор. Цікаво простежити, з яких повсякденних вражень вибудовуються попередні візії та переконання, і як герой поступово усвідомлює свою містичну спроможність: вигадане ним чи «вгадане» стає правдою.

Ось тільки треба справжнього ідеального читача з ідеальним безсонням, щоб дочитати до моменту, коли ми отримуємо надію на пояснення, що ж «це все» означало. Навіть якщо перших 150 сторінок і є витвором хворої свідомості асоціального типа Тараса – очевидно, що читач не мусить страждати від безграмотності героїв твору, тому й залишається дуже мало шансів на сприйняття написаного як формалістської забавки, гри з черговим витворенням зразків жанру посткатастрофійної робінзонади чи антиутопії заради самої форми… А можливість прочитувати текст як репліку у віддавньому полілозі на вічну тему сенсу людського існування заперечує надто вже «частковий випадок» перетворення героя у всемогутнього давнього бога, що і знищує цивілізацію, подальше буття якої не має, на його погляд, сенсу. Обридження ж головного героя способом життя сучасного йому суспільства має надто вже тотальний характер, щоб стати джерелом для перегляду читачами суспільних практик: отже, і ця мета, яку можна собі уявити, не реалізується.

Ясність щодо того, що ж автор хотів сказати, спонтанно з’являється і так само швидко зникає, а розуміння, «що автор цим мав на увазі й навіщо я це читав», погодьтеся, є вагомим елементом рецепції, навіть коли йдеться про такий фрагментарний і експериментальний постмодерний твір, який Олексій Жупанський, здається, мав на меті створити.