Той, чия душа «край Скіфії» стояла…

Книга Бориса Мозолевського «Поезії» – найповніше видання поетичної спадщини Мозолевського, який згас у віці 57 років (1936-1993), устигши залишити яскравий слід в археологічній науці. У культурній пам’яті українців його ім’я асоціюється передусім із відкриттям скіфської пекторалі, проте зовсім не хотілося б, щоб слава археолога (зокрема, його велика удача 1971 року, коли перед Борисом Мозолевським та його друзями розкрилися скарби Товстої Могили) заступила яскраву особистість Мозолевського-поета.

Зрештою, все це було в його житті абсолютно тісно переплетено: розкопки в степах Дніпропетровщини, світ Скіфії, вірші, що нерідко приходили саме в експедиціях і читалися друзям біля багаття… Мені навіть видається, що була якась вища справедливість у тому, що відшукав пектораль саме поет, ведений своєю особливою інтуїцією і одержимою вірою.

Cкіфам пощастило на Бориса Мозолевського. Розкопуючи кургани, він не тільки зробив сенсаційні відкриття, а й «воскресив», оживив, олюднив їхній світ пером митця. Той, хто захоче в цьому пересвідчитися, нехай прочитає його диво-книгу «Скіфський степ» (2005 року «Темпора» перевидала її в чудесному поліграфічному виконанні, з безліччю фотоілюстрацій, які унаочнюють те, про що йдеться в оповіді Б.Мозолевського). Надійним провідником у Скіфію є й численні вірші Бориса Мозолевського. (Археолог і поет, поєднавшись в одній особі, можуть успішно доповнювати один одного; історія української поезії таке знає).

Десь на зорі горбачовської перебудови мені випало познайомитися з Борисом Миколайовичем. У Кіровограді якраз відбувалася велика наукова конференція, присвячена пам’яті О.І.Тереножкіна, вчителя Мозолевського. Проте філологи все ж зуміли «викрасти» Мозолевського в істориків: поета запросили на зустріч зі студентами, потім – на кафедру української літератури. Мені запам’яталася його відкритість: такі люди притягують до себе від першої хвилини.

Запам’яталися й вірші, які читав Борис Мозолевський. Тепер я їх легко відшукав у «темпорівському» томику: «На могилі Івана Сірка» та «Химерія». Перший із них починається уявною розмовою зі славетним отаманом, чий спокій було потривожено наприкінці 1960-х, коли води Каховського моря дісталися до поховання Сірка, після чого прах отамана знайшов «притулок» біля села Капулівка в кургані доби бронзи. Череп Сірка тоді віддали в Москву для антропологічного дослідження, натомість до нової могили крадькома поклали інший череп. «Як подейкують, – турецький», – додавав в історично-довідковому пролозі до вірша Б.Мозолевський.

«Розмова» з отаманом, який лежить у могилі «з чужою головою», переростає у пронизаний романтичним мотивом туги за колишньою славою роздум про жах національного безпам’ятства та його носіїв, «гнилих онуків» і «бусурманів», а у фіналі вірша – у хвалу Запорожжю та «викликання» надії на те, що воскресіння історичної пам’яті й гордості українців – неминуче.

Що ж до вірша «Химерія», то це не така вже й рідкісна в Бориса Мозолевського фантасмагорія, просякнута сатиричним духом (творчим стимулом міг слугувати Шевченків «Сон»). Прийом сну використано й тут: реальній «бабі Гапці» привиджується таємний «з’їзд» скіфських баб десь «у байраці під Кіровоградом», хоча насправді то зібралися провінційні партократи, яких налякала горбачовська перебудова, що звалилася на них, як сніг на голову. До ГКЧП і розпаду СРСР залишалося ще кілька років, – а «химерний» вірш Мозолевського уже тоді «прогнозував», що все це – чергова «відлига» і запеклий опір їй із боку політичних консерваторів – так просто не закінчиться…

Укладачі збірки «Поезії» відмовилися від хронологічного принципу, віддавши перевагу групуванню творів за ключовими мотивами, тому читач не зможе скласти уявлення про еволюцію Мозолевського-поета. Йому, читачеві, запропоновано побачити різні грані одного кристала – і, згідно із задумом видавців, не важливо, яким був цей кристал у різні періоди свого «виростання».
Розуміючи таку логіку, все ж не втримаюся, щоб не порадити тим, кого цікавитиме саме шлях поета, його динаміка, звернутися до ґрунтовної статті Івана Дзюби «Скіфський степ під небом України (Борис Мозолевський)», надрукованої свого часу на сторінках журналу «Дніпро», а тепер включеної критиком до його тритомника (див.: Дзюба І. З криниці літ. У трьох томах. – Т.1. – К., 2006. – СС. 486-506).

В укладанні книги, крім працівників «Темпори», брала участь і дружина Бориса Миколайовича Віра Мозолевська, і саме завдяки їй видання доповнилося тими віршами, які до збірок не потрапляли. А їх (збірок) за життя поета було не так і багато, причому три перші – «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967), «Зарево» (1971) – цілком складалися з російськомовних віршів. Наприкінці ж 1960-х у його творчості стався «мовний переворот»: Борис Мозолевський почав писати рідною мовою. Усі наступні поезії творилися в стихії мови української, себто материнської. Цей момент сам поет вважав вельми принциповим, про що свідчить його сповідь «Шлях до себе», написана колись для виступу на радіо.

У ній Б.Мозолевський згадує про своє нетривале навчання в Одеській спецшколі Військово-повітряних сил, з якою довелося розпрощатися у зв’язку з великим скороченням тодішньої Радянської армії (серед «однокашників» Мозолевського, до слова кажучи, був і Георгій Добровольський, майбутній космонавт). Отож, у 20-літньому віці юнак пішов на поклик своєї музи, ще не знаючи, що на нього чекають 13 років роботи в кочегарці; що пошук сенсу бутя приведе його на історико-філософський факультет Київського університету, а потреба поетичного правдомовства озиватиметься такими віршами, за які можна було з кочегарки «перебратися» в Мордовію. «Він у всьому полемічний, він «тремтить» над чистотою своєї правди», – писав Іван Дзюба про раннього Бориса Мозолевського, відзначаючи, що його ліриці притаманний «грозовий романтизм».

В етюді «Шлях до себе» Б.Мозолевський про те своє балансування між волею й неволею згадував так: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, … збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. … Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. … Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».

Історія молодого поета, який знайшов політичний притулок в археології, таким чином, завершилася щасливо. Звідтоді, з 1971 р., золота скіфська пектораль зберігається в Музеї історичних коштовностей України, де ім’я Бориса Мозолевського екскурсоводи згадують щодня.

Що ж до його поезії, то в наш розхристаний час, коли, як казав незабутній Терентій Пузир, «Котляревський без надобності», видавці до неї довго не поверталися, аж поки не з’явився ось цей томик Б.Мозолевського під назвою «Поезії».

Перший його розділ склали вірші, в яких поет «розмовляє» з Україною, роздумуючи над її долею. Це болісний роздум, оскільки осердям його є тема яничарства, а також виборювання ліричним героєм природного права на патріотичні почування, на українськість. Характерними в цьому сенсі є «антияничарська» «Балада про рідну пісню», а також послання «Євгену Євтушенку». Український поет відкриває в ньому російському поетові непросту специфіку українського патріотизму, даючи зрозуміти «співрозмовнику», що образ його Росії не буде повним, якщо забути про її (Росії) живучий імперський «рефлекс» («Бо Росія – не тільки//Пушкін, Разін і ти…»).

Втім, із такою ж, якщо не разючішою, прямотою Б.Мозолевський говорить і про вади української національної вдачі, передусім – про дивовижну здатність до гризні й «стинання оселедців» один одному заради булави, про байдужість до рідної мови і продажну вислужливість перед ворогом (див. вірш «Смерть Івана Сірка»). Інколи настрої поета стають похмурими, адже йдеться про драму зникання українського в Україні («Цвітуть багряно і рожево…», «Чорнобривці», «Укро вкраїнцям на Україні»).

Важлива частина поетичного доробку Б.Мозолевського – його «археологічні» вірші. Є в них щось чаклунське! Це враження спричинене тим, що ліричний герой викликає з тисячолітньої минувшини видіння – і перед нами постають картини життя скіфів. Уявіть собі археолога, який місяцями розкопує кургани, причому – він наділений талантом бачити за свідченнями матеріальної культури живі людські лики, домальовувати історії і драми, що розгорталися в степах понад двадцять століть тому. Так з’являються сюжетні вірші – на зразок «Майосари», ще одного видіння, в якому на «кін» виведено дівчину-скіф’янку, чиє життя приноситься в жертву під час похорону царя.

Борис Мозолевський. 1960-ті роки

«Археологів, які накопали чимало золота, є досить багато, – проте мало кому з них пощастило народитися поетом», – сказав мені після презентації збірника Б.Мозолевського професор Леонід Залізняк. І він має рацію: фахівця-археолога цікавить передусім «історична інформація», що її «повідомляють» матеріальні рештки, – а Бориса Мозолевського хвилювало ще й «незбагненне світло людського духу», що долинало до нього з далечі віків, бентежачи уяву. І тоді він писав «Ірій», «поему у витворах скіфського золотарства», в якій намагався створити словесний художній еквівалент тих мистецьких виробів, що поставали з курганних глибин.

Це його, Мозолевського, поетичний супровід до археологічних знахідок. Медуза Горгона, Бог Папай, молода кокетлива рабиня, яка шукає в степу тюльпани, старий слуга, зображений на чаші в ту мить, коли він розмовляє з гускою, Богиня кохання Аргімпаса, яка пустила стрілу в серце скіфа-воїна, – всі вони «повиходили з імли», ожили, олюднилися під пером Бориса Мозолевського, ставши трохи схожими … на нас.

Так само ожили й зображення на золотих платівках із кургану Куль-Оба; воскресли царі Пал та Нап, зображені на чаші із Гайманової Могили, заграли їх царські пристрасті, викликані взаємними «територіальними претензіями». Тільки поетам дано подібне диво воскресіння того, що, здавалося б, щезло назавжди!

Особливо вражають поезії, в яких звучать ГОЛОСИ скіфів: Мозолевський тут передає слово самим «мешканцям» курганів – і вони сповідаються перед нами, та ще й так, що часом у тих сповідях з’являються легко вгадувані алюзії на наші, українські, історичні пристрасті (найбільш яскравий приклад – вірш «Після бою»).

Публіцистичне начало ніколи не було чужим Б.Мозолевському; дає воно про себе знати і в його «археологічних» віршах. Я б назвав це відчуттям історичної вертикалі («від Палових побоїщ до ГУЛАГу»!), тобто – глибоким сприйняттям/переживанням суміші епох як цілісного, з несподіваними причиново-наслідковими зв’язками процесу. Саме завдяки такій здатності бачити далеке як близьке цілком органічно виглядають у «скіфських» віршах Б.Мозолевського народно-пісенні українські «вкраплення» («Весільна пісня», «Старий слуга», «Опія» та ін.).

Зі своєї історичної часової ніші скіфи Бориса Мозолевського, зрештою, переселяються у ВСЕЧАССЯ. В одному з віршів («Голос із Товстої Могили») Скіфію названо «рідною землею»: таким є закон цього поетичного хроносу. Скіфські Герри вписуються в історичну пам’ять і в долю степу (який давно став називатися українським) як ланка, фрагмент великого життєтривання. Ефект всечасся, неосяжного історичного простору залишає, зокрема, монолог скіфського царя у блискучому вірші «Герри» – поетичній класиці Бориса Мозолевського. «Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах, // І стугонять століття по мені…», – ці рядки належать до найбільш упізнаваних у доробку поета.

Ще одна група віршів, виділена укладачами, – політична лірика Б.Мозолевського. Найсильнішими подразниками, що спонукали його до публіцистичного прямомовлення, були передусім національне безпам’ятство, «приспаність» волі, а також гримаси «розвинутого соціалізму» – лицемірство, демагогія, зневага до людського життя й до елементарних свобод. Жаль, що вірші у збірці «Поезії» не датовано: хронологія дала б змогу краще уявити суспільно-політичний і психологічний контекст таких, скажімо, творів, як «На вулкані», – безпрецедентних за різкістю політичних інвектив, адресованих не тільки вождям, а й «середньому» партійному класу. Навряд чи писалися вони навздогін подіям. Судячи з напружено-відчайдушних інтонацій, поет перебував в епіцентрі смертельного ризику, але відкладати правду до кращих часів – то було не в його характері. Мозолевський – це максималізм, «вимучлива» совість, що постійно підштовхує до рішучих вчинків, «дон-кіхотська» відкритість…

Значну частину «темпорівської» збірки Б.Мозолевського складають його «мемуарні» поезії, навіяні спогадами про дитинство, низка чудесних віршів, адресованих дітям, а також інтимна лірика, зібрана в розділі «Любов моя, терпка моя відрадо». Схоже, що про кохання так тепер уже не пишуть: читаєш сучасних авторів – і доходиш печального висновку, що в світі поменшало ніжності. Ніжність же – це симпатія до іншого/іншої, яка нічого не чекає взамін, бо вона – альтруїстична за своєю суттю. Як у віршах Мозолевського. Їх атмосферу визначають чистота і святість, в т.ч. й тоді, коли домінує еротичний мотив. Кохання в інтимній ліриці поета – це взаєморозчинення двох, ясновидіння душ, божественне «наслання», солодкий полон…

Характерна інтонація таких віршів – елегійність, джерелом якої є «двоєдиність муки й щастя». У них поетизуються мить щастя, спонтанний вибух почуттів, святково-романтичне вбрання природи (найчастіше – степу, такого любого поетові). Щось є в цій поезії від романсів: вона проситься в пісні:
Ти в червонім – наче канна!
В білих айстрах скрипки плачуть.
Пролітають сиві птиці
Небом вічних кочувань.
Ти проходиш? – Зупинися!!!
Ще раз дай тебе побачить!
Я люблю тебе в червонім!
Не спиняйся – прощавай.

Так закінчується вірш «Портрет у червоному», оповитий світлою тугою за вічно манливою і невловимою, як сама безмежність, любов’ю. Він гідний найвибагливіших антологій інтимної лірики. Втім, як і добрий десяток інших поезій Бориса Мозолевського, в яких кохання постає у своєму духовно-плотському багатстві переживань та почувань.

І взагалі, поезія Мозолевського дихає справжністю. У ній відбилася болісна робота душі людини, для якої ідеальне не було абстракцією: вона вірила, що залишити цей світ хоч трохи кращим – бажано й можливо.