Анатолій Макаров (1939 р.н.) - літературознавець і культуролог, блискучий знавець «київської старовини». Він є автором книг «Розмаїття тенденцій» (1969), «Світ образу» (1977), «П’ять етюдів: Підсвідомість і мистецтво» (1989), «Світло українського бароко» (1994), «Малая енциклопедия киевской старины» (2002) та «Киевская старина в лицах. ХІХ век» (2005). Щойно Анатолій Миколайович подав до видавництва нову свою працю - «Київська ностальгія». Далі читайте розмову з А. Макаровим про його книги і не тільки про них.
- Анатолію Миколайовичу, Ви понад тридцять років (у 1960-1980-х) займалися літературною критикою. А потім – як відрізало. Чому?
- Дехто перестав писати, бо за критику перестали платити гонорари. Хоча критика – така ж праця, як і всяка інша робота, і в неї треба багато вкладати. Це ще коли людина викладає в університеті, має зарплату, тоді можна писати. Але справа не тільки в гонорарах. Я зрозумів, що критика живе два-три дні. А далі... «Чіплятися» до людей з розмовою, про яку всі забули, - для чого?
- Але ж це може означати, що в критиці взагалі немає сенсу...
- Квіти приносять на базар також, на один день, потім вони в’януть... Функції змінюються. Я від критики відходив повільно, якийсь час писав для газет, книжки ж перестав видавати. А потім, уже під час «перебудови», почав працювати над більш грунтовними, як мені здавалося, речами. Був злам епох, різко змінилися уявлення про справжнє і фіктивне в літературі. Мушу зізнатися, що в радянський час у мене виробилася звичка «озиратися» через плече: а чи треба? а чи піде в люди те, що ти пишеш? Мені це муляло. Тепер я в цьому сенсі ні про що не думаю і «озираюся» тільки на свою відповідальність.
Я за походженням росіянин і міг би займатися російською літературою. Але вважаю себе українським письменником і пишу про літературу українську, бо вона мені видалася справжньою. І в цьому я не помилився, якщо мати на увазі, наприклад, покоління моїх ровесників. Вони мучилися, але залишалися людьми й писали те, що вважали за потрібне. Було «іншомовлення», метафоризм, гра смислами - все для того, аби залишитися самим собою. Загальнокультурної кризи тоді не було, не те що тепер, коли потоншав культурний пласт, класиків почали обпльовувати. Запанувало торгашество, яке призвело до деформації цінностей і в літературі.
- Ваші книжки - «Світ образу», «П’ять етюдів» - свідчили, що Вам тіснувато в рамках літературної критики. Вас постійно «тягло» кудись убік: то в живопис (пам’ятаю вашу розвідку «Марія Примаченко – співавтор Михайла Стельмаха»), то в філософію, то в психологію... Комбінація знань давала нові можливості. Один із розділів у книжці «П’ять етюдів» мав підзаголовок «Із секретів поетичної творчості Лесі Українки». Звичайно, це ремінісценція з Івана Франка. То було свідоме повернення до Франкової «рецептивної поетики»? І взагалі: якими були внутрішні спонуки такої «багатовекторності»?
- Можна сказати, що я дилетант за своєю природою (у герценівському значенні слова). У мене завжди була культурологічна жилка. А культурологія – це синтез наук, вона включає в себе фольклор, етнографію, літературу, історію... Мені цікаво було простежувати, як певна ідея виявляла себе в архітектурі, музиці, живописі...
Трактат І. Франка «Із секретів поетичної творчості» мені страшенно сподобався, хоча, з іншого боку, він мене часом дратував. Бо Франко, як завжди, «розкидистий», суперечливий. Одночасне існування різних думок – це для нього характерне.
У кожному разі, Іван Франко дав імпульс. А потім мені відкрилися дослідження російських психологів про сновидіння, про роботу мозку. Ученим вдалося добре вивчити засинання, стадію швидкого й повільного снів. А в засинаннях відкрили галюцинації. Мене здивувало, що стадії засинання за своєю психічною природою, перебігом, дуже схожі на поетичну творчість. Особливо цікавою для вивчення виявилася поезія Лесі Українки, її марення, сни... Пізніше мої спостереження підтвердилися текстологічними студіями Лариси Мірошниченко, яка працювала з рукописами Лесі Українки.
Або Шевченко. Прибув після заслання до Астрахані й закохався в артистку Піунову. Піунова була актрисою-невдахою, яка через те шукала якоїсь опори. Шевченко ж був модним, його скрізь приймали, кликали до Петербурга. Сам Тарас Григорович відчував фальшивість свого роману з Піуновою, і сни йому підказували, що нічого доброго з того не вийде. Сни він записував у щоденник. Треба сказати, що Шевченко вірив у сни. Свого часу він дружив із київським професором Петром Авсеньєвим, який спеціально вивчав «нічну» психологію. Шевченко частенько зазирав у сонник. І сновидіння підказало йому неприємну розв’язку за 23 дні до того, як вона стала реальною.
Так що у своїй книжці «П’ять етюдів» я якраз намагався дослідити подібні сюжети, що стосувалися підсвідомості і творчості. Але книжка вийшла 1989 року, коли нікому це вже не було потрібно...
- Оксана Забужко у своєму недавньому дослідженні про Лесю Українку посилається на ваші «П’ять етюдів»...
- Так? Я книжку Забужко не читав...
- Повернемося до Ваших книг. Після літературної критики і студій над проблемою підсвідомості у процесі творчості Ви раптом «подалися» в ХVІІ століття, в добу бароко. Чи не київська архітертура тут відіграла свою роль?
- Для мене Київ – це справді бароко. Золоті бані Лаври, візерунки, ліпнина... Бароко – епоха геніїв. У філософії, математиці, хірургії, живописі... А в Україні були розкішна поезія й чудова архітектура. Важко знайти щось краще за український п’ятикутний храм. І ще: коли я брався за книгу «Світло українського бароко», Валерій Шевчук з іще кількома подвижниками переклали сучасною мовою величезний корпус старої української поезії. Так що з’явилася моливість проаналізувати все це, «вдихнути» повітря бароко.
- У Шіллера є парадоксальна думка про те, що в часи суспільного безладу й занепаду культура нерідко переживає піднесення. Чи не те саме було в українському ХVІІ столітті: війни, Руїна – і доба бароко!?
- Ну, от ми й зайшли в культурологічну тему! Мені здається, парадоксальності тут немає. Ми ж повинні виходити з природи людини, в якій є світле і темне, добре і зле. Візьміть «Чуму» Камю. Коли почалася чума й люди почали мерти як мухи, – вони в час горя і страху зробилися уважнішими й добрішими одне до одного! Всі стали героями, піднявшись кожен над самим собою. А коли чума закінчилася, один з героїв Камю каже: «Ось тепер почнеться біда...»
Ситуація горя пробудила людяність, справжність. Може, я людина відстала (мені це й за віком належить!), але моя свідомість не може змиритися з тим, що в Європі в моді якісь там «блакитні», з’являються фільми про співжиття чоловіка, жінки і мавпи, про проблеми, які в них при цьому виникають. Існують поняття сатанізму, содома й гомори, біблійні істини... Якщо література порушує головні засади людської культури, морального здоров’я, - то нічого доброго я тут не бачу.
Але повернуся в ХVІІ століття. В Україні вже тоді виходили поетичні збірки з ілюстраціями!
- Лазар Баранович, про якого Ви не раз писали, - це ключова постать в українському ХVІІ столітті?
- Так, Чернігів тоді став конкурентом Києва в архітектурі, музиці, філософії, поезії, живописі, книговиданні. Київ же перетворився в одну з найпотужніших фортець Європи. Тут майже не було козаків. А козаки і церква були головними чинниками українського життя. Чернігівський архієпископ Лазар Баранович був пасіонарною особистістю, надзвичайно талановитою людиною. Довкола нього багато чого оберталося.
- У статті «Пророцтво Лазаря Барановича» Ви, по суті, написали про драму цієї людини. Адже Баранович вірив, що суспільство розвиватиметься в рамках духовних, християнських цінностей; тим часом же – гору взяла технологічна цивілізація, матеріальне переважило над духовним...
- Справді, то була драма Лазаря Барановича. Але й наша з вами – також. Шлях духовний виявився значно важчим, ніж шлях освоєння технічних знань. І виникли жахливі суперечності, які невідомо чим закінчаться для людства.
- Ваш теперішній погляд на книгу «Світло українського бароко». Якби її довелося писати тепер, Ви щось би змінили в ній, у своїх уявленнях про бароко?
- Моя любов незмінна. Можливо, додалося б більше гіркоти. Наприклад, у тій частині, де йдеться про того ж Лазаря Барановича. Крім того, я б, можливо, якось трохи по-іншому полемізував зі своїми попередниками, які писали про бароко. Більше віддав би їм знаків своєї поваги. Повага й тоді була зі мною, але виходило, що я залишав її за межами тексту, ніби щось само собою зрозуміле.
- «Світло українського бароко» - книжка з тих, які читаються студентами. І не тільки тому, що її рекомендують викладачі. Щось у ній є...
- Можливо, бажання істини, чогось високого, фантастичного. Я писав її з натхненням, а натхнення передається. Це як гра актора в театрі.
- Анатолію Миколайовичу, дві Ваші останні за часом книги про київську старовину – це мовби воскресіння ХІХ століття в його київській версії. Люди, звичаї, реалії, повсякдення... Вам комфортно у ХІХ столітті? Чим воно для Вас цікаве?
- Люди тоді мали релігійні почуття, дотримувалися звичаїв, кожен прошарок мав свою структуру побуту. Науковий прогрес теж був дуже відчутним. ХІХ вік почався з Наполеона, а закінчився автомобілями, дирижаблями, телефоном, залізничними коліями.... – фантастика! Зрештою, то був вік великої культури.
Мені хотілося показати особливе обличчя Києва. Ось хоч би український театр, який тут був страшенно популярним. Українська культура, загалом, у Києві має властивість асимілювати інші культури. Очевидно, вся справа в силі української стихії, культурному пафосі.
- А чи був у Вас перед очима (коли Ви писали свої книги) Лєсков із його «Печерськими антиками»?
- Ніколай Лєсков жив у Києві від 1849 року досить тривалий час, він тут формувався. Звичайно, його «Печерські антики» завжди були в мене, як Ви кажете, перед очима. Про Лєскова і Київ я пишу детально в новій своїй книзі - «Київська ностальгія». Вона вийде в тому ж видавництві «Довіра», тільки вже українською мовою.
- А як Вам прийшла ідея «малої енциклопедії», вибудованої за незвичним принципом? У ній є, наприклад, статті «Київський Афон» - і «Інститутки», «Лаврський хліб» - і «Рекреації», «Чиновник - тіло» - і «Гуслі»...
- Колись одне видавництво хотіло видати «Київський календар» з текстівками, які мав написати я. І тоді я зрозумів, що, по суті, нічого не знаю. Почав ритися в старих газетах, які поступово й відкрили моїм очам київську старовину.
- Колись мені потрапив на очі «роман-дисертація»: формально витримано ознаки дисертації, а фактично то був постмодерністський художній текст. Може, Ви стихійний постмодерніст?
- Боронь Боже!
- А до літературної критики Вас не тягне повернутися?
