Юрій Рудницький. Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації. – Львів: Піраміда, 2008
Цю книгу мав би написати історик. Однак написав журналіст.
Чому?
Хоча б тому, що в нас домінують козакофільські стереотипи. І – не доведи Господи – зачепити славних козаченьків, а тим паче – реабілітувати їхнього ворога. Це, вважайте, національна зрада. Тому професійні історики воліють бути подалі від таких тем. Навіщо їм зайвий клопіт? Краще досліджувати «актуальні» теми, наприклад, про «козацьку революцію». Це і корисніше (в плані особистісному), і патріотично (на широкий загал).
Тому книгу про «грозу козаків» князя Ярему Вишневецького написав журналіст. Адже що з тих журналюг візьмеш? Їм тільки сенсації подавай.
Над своєю книгою Рудницький трудився довго – років із вісім. Опрацював різну літературу, зокрема й деякі першоджерела. Однак брак історичної освіти дається взнаки. Не завжди добре автор орієнтується в історичному контексті, часто на одному рівні в нього виявляються джерела та їх інтерпретації, не кажучи вже про повну відсутність посилань (хоча в тексті чимало цитат), «варварське» оформлення списку використаної літератури, деякі неточності в написанні імен, географічних назв тощо. Це псує враження від загалом непоганої книги. Однак автор завбачливо «страхує» себе. Каже: я ж не історик, а жанр книги визначає як «есеїстичну розвідку». Що це таке, кожен сам може домислити. Як на мене, то рецензована книга – це така собі науково-популярна публіцистика.
Загалом же книга нагадує наукову монографію. Є вступ із характеристикою історіографії питання, виклад матеріалу непогано структуровано, укінці подано післямову з відповідними висновками, є покажчик імен та географічних назв.
Автор відносно непогано викладає біографію Яреми Вишневецького, якого в Польщі сприймають як національного героя, а у нас – як «зрадника», «ворога українського народу». Щоправда, біографічний матеріал подано не стільки в хронологічному плані, скільки тематичному. Особливу увагу звернено на господарську діяльність князя, його відносини із козаками, боротьбу за розширення свого домену й, звичайно, на війну проти козацтва під час Хмельниччини.
Звісно, це не оригінальне дослідження. Автор у більшості випадків переповідає те, що про Ярему вже писали українські й польські автори. Однак цінність книги вже у тому, що вперше в Україні опубліковано спеціальну розвідку про Ярему Вишневецького. Раніше ми мали фрагментарні згадки про цього діяча в науковій та науково-популярній літературі. Були, правда, спроби представити цілісний портрет князя в художній літературі (роман І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» — але твір цей відверто тенденційний).
Ю. Рудницький ставить перед собою амбітне завдання – реабілітувати в очах українців князя Ярему. Щоправда, зробити це після того, що про нього понаписували в нашій науковій, науково-популярній та художній літературі, дуже нелегко. І те, що автор ризикнув це зробити, вже заслуговує на увагу.
У своїй «егоїстичній розвідці» Ю. Рудницький дає набагато об’єктивнішу картину історичних подій в Україні другої чверті ХУІІ ст., ніж в ура-патріотичних писаннях наших істориків (про художні твори на історичну тематику волію мовчати). А висновки, до яких доходить автор, справді цікаві. Ось один із них: «Історична установка голоти «мир халупам – війна палацам» народилася не в якобінській Франції. За 140 років до Французької революції на «кресах» Речі Посполитої ця установка втілилася з усією кривавою реальністю. Як наслідок, елемент хлопства виявився, на жаль, досить істотним, якщо не домінуючим, в націогенезі українців. Тим-то, мабуть, і можна пояснити, що сучасна Україна так болісно позбавляється спадщини комуністичного минулого і комуністичної ідеології з її гіпертрофованим до збочення культом «простого народу», «народних мас» – одне слово, культом натовпу, чи то пак соціуму, що поглинає особистість, не рахуючись із нею, і прагне нівелювати її до середнього рівня».
Автор закликає не ідеалізувати козацтво, а звернути увагу на українську аристократію. Зокрема, на Ярему Вишневецького як на одного з кращих її репрезентантів. Ось тільки чи знайде цей заклик розуміння в українському суспільстві, як і спроба реабілітації князя Яреми?
Ну і ну, та ж рецензія більше стьоб, ніж комплімент - це справжній приклад такого жанру. Робота про історію без належного апарату відсилань! Я вже не говорю про саму тематику. Давайте зараз спробуємо відкрутити тему Хрущова - у нас добре вийде. Це ж аналогія, тільки треба сказати, що хлопства (селянства) в генах українців було більше, тому... вибачайте.
А щодо неідеалізування козатства, так хто ж це робить, але вони якраз неідеальні цікавіші і захоплюючі. Книжку спробую дістати і прочитати, але як на мене, то це претензія на епатаж. // відповісти »
Юрій Рудницький написав хорошу книжку.Добре що Кралюк її прочитав. але навіщо вже так про тих бідолашних гісториків гістерично.Наталя Яковенко багато пише про українську шляхту, зокрема і про вишневецького.та й інші теж. Просто Кралюк відвертий полонофіл, а Рудницький // відповісти »
україноцентричний автор. от і вся ріжниця.проблема у тому що нема у суспільстві дискусії на історичні теми.ми створили український історичний клуб і щонеділі як діти до школи об 11.00 на ярвалу 9 проводимо істоичні дискусії у формі лекцій. уже відбулись такі лекції Юрія рудницького про Ярему Вишневецького, Леся качковського про перше хрещення русі при князеві Аскольду та Чому Україна випалаз орбіти заходу?, Олександра Палія на базі його книжки "Ключ до історії України", Костя Бондаренка про Рико ярого. в цю неділю Сергій Тряшин порівняє сталіна а гітлера. якщо пан кралюк вирішить ощасливити нас своєю лекцією будемо тільки раді. // відповісти »
Пане Петре, дякую за рецензію. Дуже ціную Вашу думку як фахівця і обов'язково врахую Ваші зауваження.
Тепер кілька слів по темі. Власне визначення книжки як "есеїстична розвідка" не зовсім моє. Точніше, зовсім не моє. Його, відкрию секрет, запропонувала Антоніна Цвид - перша літредакторка книжки. За її словами, треба було визначити жанр. Хоча, як на мене, це справді журналістське розслідування. З перервою, щоправда, в кілька століть.
Далі. Стосовно повної відсутності посилань. Власне я починав писати текст якраз із повною схемою посилань (з указанням хроніки, документа або твору, автора, видавництво, рік видання, сторінка тощо). У мене ця версія зберігається в комп'ютері. Однак під час підготовки видання до друку видавництво "Піраміда" висунуло вимогу: зробити науково-популярну версію. Я погодився. Хоча, аби виправдатися, зазначу все ж таки, що в тексті книги я згадую і хроніки, і документи, і твори, звідки я брав інформацію.
Можливо, мені справді вдалося би уникнути багатьох помилок, якби я вчасно прочитав книжку "Вступ до історії" Наталі Яковенко. Дуже корисна книга, причому, як на мене, не лише для майбутніх істориків, але й для журналістів, котрі пишуть на історичну тематику. На жаль, так сталося, що коли "Вступ до історії" вийшов з друку, моя книга вже була в продажу.
Є ще одна річ, про яку я шкодую. Книга була випущена без рецензії фахового історика. Хоча, слово честі, я звертався до деяких. Але всі вони посилалися на свою зайнятість. Отож довелося брати фахового читача, що називається, "в ближньому бою". І те, що за таких умов пан Петро Кралюк (до речі - проректор з наукової роботи Національного університету "Острозька академія") оцінив мій скромний твір як "загалом непогану" роботу, мене, чесно кажучи, тішить. Дуже хотів би, щоб і ця книжка (якщо вона перевидаватиметься), і наступні, які я ще сподіваюся написати, проходили через руки фахівців.
При всьому тому я цілком свідомий того, що коли вже зайшов на "чужу територію", тобто, в коло тієї проблематики, якою займаються фахові історики, то мусиш бути готовим до жорсткої критики з їхнього боку. І це нормально, і так має бути. Особливо коли врахувати те, що зараз "знавцем історії рідного краю" вважає себе хто завгодно. Досить зробити над собою зусилля і почитати те, що штампують Бєлінський, Плачинда, Петро Кононенко і їм подібні, аби просто по-людськи зрозуміти тих істориків, які негативно ставляться до "чужаків". Я, будучи професійним журналістом, до речі, поділяю занепокоєння істориків тим, що багато хто з нашої братії в гонитві за сенсаціями строчить сумнівні тексти. Хоча сам теж із підозрою ставлюся до тих, хто намагається "погуляти на моєму полі", вважаючи, нібито писати журнальні чи газетні статті дуже легко.
Щиро шкодую, що я не професійний історик. І це не перестраховка - мені справді шкода. Інакше багатьох помилок вдалося б уникнути.
Ярема Вишневецький дуже складна і неоднозначна фігура. історики мають робити свою працю чесно і продуктивно, але й україноцентрично. гідність нації -- дуже тонка річ, але й однозначна. Яковенко має гарну книжку "Паралельний світ", де показує мислення середньовічних міщан, князів, шляхти, воїнів. специфіка часу мислення дуже важлива. а нам треба національної гідності -- скільки Польща витрачає на свою науку, зокрема історичну, скільки витрачає на польський інститут, інвазію своєї культури, свого історичного мислення... а ми просимо ентузіастів, які ціною свого приватного добробуту присвячують себе історії. де хоч один український інститут, розрахований на інвазію української культури у світ, є у світі? жодного. тому треба привести в політику свіжу політичну кров -- украй україноцентричну і свідому свого національного покликання. а ти Петре, прикольний тип і талановитий письменник. // відповісти »
раджу панові охолонути і прочитати першоджерела --книжки пані Яковенко. ана чиї гранти вона живе і яке її дівоче прізвище полишмо зацофаним на цьому особам.
в неї добре письмо і україноцентричне мислення. це я висновую з її текстів. // відповісти »
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
А щодо неідеалізування козатства, так хто ж це робить, але вони якраз неідеальні цікавіші і захоплюючі. Книжку спробую дістати і прочитати, але як на мене, то це претензія на епатаж. // відповісти »