Антон Санченко. Весілля з Європою. – Київ: Факт, 2008
Нова книга Антона Санченка «Весілля з Європою» заявлена як історія народу, написана через історію родини. У світовій літературі вже існує чимало родинних історій – згадати хоча б «Сагу про Форсайтів» Дж. Ґолсуорсі, а з українських, звичайно, безсмертну «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуя-Левицького чи новітню історію «НепрОстих» Т. Прохаcька або «Таємницю» Ю. Андруховича. Проте тільки С. Рушді у романі «Опівнічні діти» трактує історію як родинно або особистісно геноцидну. Антон Санченко своєю чергою з’ясовує: історія його роду є актом не меншої вселенської трагедії, аніж геноцид вірмен 1914 року, Варшавське гетто чи Бабин Яр.
Композиція й жанр роману «Весілля з Європою» типово постмодерні. Погодьтеся, складно претендувати на епічність, коли роман складається із окремих оповідань із розірваною хронологією і явними анахронізмами, в яких постійно зникає головна сюжетна лінія, яка повинна увінчатися щасливим заміжжям тітоньки автобіографічного оповідача із поетичним іменем Тамара (скорочений варіант Тома – навпаки – антипоетичний) з німцем із НДР Дітером наприкінці 70-их. Геппі-енд (хай у цьому місці Антон Санченко й скривиться, але я принципово не напишу «хеппі») у цьому романі подвійний, бо щасливе подружжя народжує у Києві сина, який не тільки примирює своїх дідів, запеклих ворогів часів Другої світової. Це чудесне дитя примирює із собою також Україну, бо на весіллі присутня уся близька й далека рідня від Галичини й до Луганська і від українсько-білоруського пограниччя до Одеси. Це чудесне дитя також, як можна припустити, звістує щасливе європейське майбутнє нашій геополітично безталанній землі.
Роман-придибашка або роман-пригода обертається довкола родини Чуприн, які заснували у Херсонських степах і Чупринівку, і Стару Чупринівку і пра-Чупринівку. Генеалогія піонерів, як свідчить сам Антон Санченко, завжди сумнівна, після батька піонери мають за пращура відразу Адама. З цієї причини автор не заглиблюється у власну генеалогію. Навпаки, як свідчить генеалогічний додаток до роману, автор поширює її до тієї межі, коли в родинному колі опиняється вже не тільки апостол і місіонер Андрій Первозванний, що провістив Києву велику будучність, чи будитель нації і просто поет Шевченко, а й найбільші тирани ХХ століття — Гітлер і Джуґашвілі Йосип Віссаріонович. Пафос романіста, – за яким усі ми відповідальні за історію, тому причини усіх історичних поразок варто шукати передусім у собі, а не в найближчих сусідах, – безсумнівно, благородний. Не викликає спротиву й висновок прозаїка про типових українців: «Я заслуговую на свою долю, й на свою владу, й на свій бублик. Я нащадок тих, що вижили в голодомор». Створюючи метафоричний образ українця із дулею, яку той постійно крутив і продовжує крутити у кишені будь-якій, навіть рідній владі, романіст, на мою думку, влучає в десятку. Антон Санченко, хай і за біблійним зразком, але обмежується у своїй родинній історії лише ХХ століттям, показуючи, як усі війни, включно із російсько-японською, голодомори й різноманітні постанови і плани Комуністичної партії вкупі із науково-технічним прогресом впливали на родинну долю Чуприн.
Загалом, роман «Весілля з Європою» приносить не тільки задоволення й насолоду від читання. Цей роман приємно дивує. По-перше, вражає така ж летюча, як і летючий Голландець, іронія Антона Санченка, а також його якісний гумор, в якому майже сліду не лишилося від українського провінціалізму й хохляцької непритомності. Саме з цієї причини я не розумію, чому Антон Санченко наголошує свою спорідненість із Тарапунькою і Штепселем. Передбачаю, моя теза викличе заперечення, але я вважаю, що в українській літературі із гумором завжди було сутужно. Тепер, коли українські письменники свідомо запрограмували себе на сміх хай і крізь сльози (наприклад, В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв’янський, Ю. Андрухович, С. Жадан), ситуація із гумором дещо поліпшилася. Одначе генеалогія гумору й іронії Антона Санченка передбачає й інші імена: Сервантес, Микола Гоголь, спочатку Швейк, а вже потім Ярослав Гашек, Курт Воннегут, і, звичайно, Чехов хоча б тому, що він, як і наш автор, називався Антоном. Серед родичів автобіографічного оповідача натрапляємо також на перекладача Миколу Лукаша. Антон Санченко переказує реальну придибашку, яка трапилася із Лукашем і є показовою в питанні українізації. Згідно із версією автобіографічного оповідача, стоячи в одній із типових для щасливої совєтської дійсності черг, Микола Лукаш на прохання двох дамочок, що не розуміли української мови, адекватно переклав «на чєлавєчєський язик» фразу «Добродійки, куди ви так поспішаєте?» («Куда прьотєсь, бляді?»). Повертаючись до природи гумору Антона Санченка, зазначу лише, що часто ситуації в його книжці перетворюються на трагікомічні. Наприклад, цілком комічно звучить спостереження про те, що насправді автобіографічному оповідачеві довелося знати лише одну людину, яка дочитала «Улісса» Джойса до кінця. Цією людиною, за щасливим збігом обставин, був, зрозуміло, викладач зарубіжної літератури. Проте цілком трагічним є потрактування ним історії російського перекладу цього твору: кожен із п’яти перекладачів «Улісса» опинявся в ГУЛАГу, відтак цей твір Джойса перетворився на таку собі перепустку до сталінської в’язниці.
По-друге, у романі «Весілля з Європою» приємно дивує ерудиція автора, його широкі знання з історії, літератури, мовознавства і навіть математики, а також його спостережливість, яка у свою чергу свідчить про гострий розум. Я раділа, читаючи, як романіст порівнює українців із єгипетськими коптами та фелахами, коли він досліджує тюрські запозичення в українській мові чи висуває прецікаву теорію про типологічні збіги між другою частиною роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» із романом Маркеса «Сто років самотності». Я вже мовчу про опис героїчних спроб тітоньки Тамари обрахувати всі можливі n в теоремі Ферма за допомогою електронної обчислювальної машини, не поламавши при цьому жодного зуба й не втративши жодного ока, які їй, зрозуміло, були потрібні для майбутнього й так палко омріяного весільного фото.
Чи не найбільше оповідача хвилює правописна революція часів 90-их, коли замість «аеропорту» в українській мові почали вживати слово «летовище», замість «вертольотів» — «гелікоптери», а на місці Хемінгуея з’явився Гемінґвей. Досить часто у тексті згадується й вилучена у 30-ті роки «г із дашком». Із таким ходом думки важко погодитися хоча б із тієї причини, що самі росіяни, за якими й ми почали уживати «х» замість «г», не виробили точних принципів їх уживання. Наприклад, пишеться Гітлер, Гімлер, Геринг, а поряд чомусь Хоннекер і Хельсинки. Українська мова наслідує таке алогічне написання, ілюструючи цим українсько-російську примусову спорідненість. Іноді цей принцип перетворюється на звичайнісінький курйоз. Наприклад, Ганну Сухоцьку, колишню польську прем’єрку, українські ЗМІ охрестили якоюсь незрозумілою Ханною. Якщо вже ми так носимося зі своїм слов’янством, то Ханна тут явно ні до чого. Так само хорвати ніяк не могли впізнати свою футбольну команду «Гайдук» (Загреб), яку наші доблесні журналісти брутально обізвали «Хайдуком». Загалом, усі правописні питання, так мені здається, можна було б залагодити найпростішим способом, перейшовши на латинку. У комп’ютерні часи це дуже зручно й логічно, особливо якщо зважити на той факт, що українська мова чудово передається латинкою.
У кінці роману автор грайливо долучив до тексту «Книгу скарг і пропозицій читачів». Я натрапила в ній на деякі неточності: Пилип Орлик, скіжімо, не був останнім українським гетьманом. Останнім значиться Кирило Розумовський, за часів якого було на короткий час відновлено гетьманат. Мені імпонує, що Антон Санченко відмовився перекладати із лексикону новоязу слово «стройотряд», але чому в такому разі він переклав «заградотряд» як загін загородження? Щодо національної ідентичності декого з родичів автобіографічного оповідача, то я не впевнена, що Патони за походженням французи, – здається, вони німці. Тадей Рильський насправді був спольщеним українцем, який, як і митрополит Андрей Шептицький, повернувся до своєї національності. А Микола Амосов на схилку віку визнавав себе вепсом. Сподіваюся, мої пропозиції будуть враховані автором і його вірною подругою, друкарською машинкою Ерікою, якій у романі присвячені чи не найнатхненніші сторінки.
Прочитавши цю невелику книжечку, я згадала пророцтво В’ячеслава Медведя, який в одному з інтерв’ю стверджував, що майбутнє української літератури гряде з півдня. Той таємничий український південь так довго й затято мовчав, що появу Антона Санченка можна потрактувати і містично, і логічно. Не боюся повторитися: Антоне, пишіть іще, і пречистая, святая Муза не покине Вас.
Кожен, хто знає англ. м., напише "геппі". Обмеження запозичених слів із подвоєннями у суч. укр. мові невмотивоване. Хто сказав, що у слові барокко друге "к" зайве? Антон Санченко не в захваті від так званого діаспорного варіанту укр. мови і Голоскевича. Чимало наших співгромадян, наприклад, не сприймають мови каналу СТБ, який "коверкає чудесний український язик". Мені складно уявити, як можна примирити у цьому питанні різні точки зору. Саме тому я й пропоную третій варіант — перейти на латинську графіку. // відповісти »
Роксано, дякую за відгук. З нього добре зрозуміло, що саме правописні перипетії, які ви чомусь називаєте правописною революцією, хвилюють Вас найбільше. Ви марно так беззастережно ставите знак рівності між автором та його ліричним героєм. Я не кривитимуся і відкритий до будь яких думок, якщо опонент робить те в свою чергу.
Так ось. Правопис - це закон. Дура лекс сед лекс. Якщо не помиляюся, зараз є чинним правопис 1991 року з деякими поправками 1994. Проект правопису 1999 року, в якому пропонувалися лЮбі вам зміни, не прийнято й найближчим часом прийнято, вочевидь, не буде.
Все, виконувати закон, навіть якщо він поганий з нашої точки зору. Бо на практиці все закінчується абсолютною анархією, коли різні редактори весь час інакше правлять один і той же текст, бо орієнтуються не на правопис, а на своє відчуття мови.
Я цього наївся до несхочу, ще коли працював технічним перекладачем і найбільші складнощі в мене чомусь виникали не з англійськими текстами, а з українськими. І мова йшла не про художні твори, в яких припустимі певні махновські наскоки на норми, а про технічні, де все має трактуватися однозначно. Бо літаки падатимуть і ковбасою труїтимуться.
Ви, як я зрозумів, вітаєте повернення в мову архаїчних летовищ на заміну інтернаціональним аеропортам. І, в той же час, уже й переходити латинку збираєтесь. Це дві діаметрально протилежні тенденції. Визначтеся, яка саме вам ближча :)
Показово, що навіть два прибічники Геппі-ендів у цій гілці дописів не дійшли згоди щодо того, як це слід записати.
У французів та комісія мабуть працює, а не засідає без жодного результату на виході, як наша правописна комісія. Так ми взагалі без новотворів залишимося. // відповісти »
Я, Антоне, проти вичищеного радянського (Білодідівського)варіанту української мови, а також проти суржика. Слово "летовище" теж латинкою можна записати. А гелікоптер на відміну від вертольота — інтернаціоналізм. Так що Ви теж визначайтеся:)Я, до речі, правопису дотримуюся, проте він дуже вже обережненький, як зрештою й решта українських реформ. Ваш роман мені було радісно читати й кирилицею. Якщо наступний напишете латинкою, я його теж прочитаю. // відповісти »
Пані Роксано, правопис має відбивати узус, а не навпаки. А коли навпаки - це більшовизм, до якого Ви несвідомо і закликаєте. Особливо з латинкою.. // відповісти »
Боже, яка експресія! Прозаїку,Вам співчутливий критик нароздавала похвал авансом і, напевне, даремне це зробила. Але ж як вона могла вгадати, з ким має справу? Ідіть працюйте, невідомо, що з Вас вийде завтра. Звідси висновок, пані Роксано:заради добра літератури і авторів краще писати вимогливіше, аніж розчулюватися.З Вашого ж відгуку видно, що в тому романі чорт голову скрутить, але автор уже ходить, ногами землі не дістає. Що з цієї "надії" вийде далі? З цими авторами, як з дітьми, треба бути ого яким Макаренком! // відповісти »
Абсолютно поділяю Вашу авторитетну думку, пане Ляпін. Треба йти і працювати.
А напишіть-но мені зразок відгуку автора на дуже прихильну, поблажливу і компліментарну рецензію, такий щоб влаштовував в першу чергу пана Ляпіна. Я скопіпащу і буду надалі використовувати у спілкуванні з Вами. // відповісти »
Пане Антоне, не розмовляйте зі смаженими щурами Тома Соєра. Декому з них дзуськи написати свій приклад будь-чого. Долучуся до рецензійних схвалень: роман зачаровує. І як прикро, що нині мало яка "Еріка" цілуватиме пальці та фмркатиме, як Россінант. // відповісти »
Роксано, а чи не здається Вам часом, що в боротьбі зі спадщиною академіка Білодіда ми впадаємо в інші крайнощі? Тобто підсвідомо обмежуємо вживання спільної з російською мовою лексики? Це теж збіднення мови, лише з іншим знаком.
Щодо суржика, то мені здається, що він зараз знайшов своє застосування у низькому стилі мовлення, наприклад в інтернеті. Половина українського ЖЖ писано суржиком. Ніякої "албанської мови" нам вигадувати не довелося, знайшлася вже готова :) // відповісти »
Те, що не сказане у рецензії, має бути сказане у додатку. Для того, щоб українська історія і українці справді змінилися, треба мати якомога менше спільного з російською лексикою. Я не думаю, що слово "летовище" архаїчне. У такому разі поляки і чехи архаїчні, бо перші вживають слово "lotnisko", а другі "letiste". В останньому слові, на жаль, не можу поставити гачеків. Слово "гвинтокрил" нічим не гірше від "вертоліт", але в недолугих українців "гвинтокрил" викликає сміх. А суржик — це наслідок нашої повної душевної дезорієнтації. Я бажаю Вам і собі, а також усім читачам "літакценту" душевної рівноваги. // відповісти »
Ну, добре позиції зрозумілі. Далі розвивати недоречно, мабуть. Обмежуся лише ще одним спостереженням. Тюркські запозичення ми чомусь сприймаємо спокійно, а російські чи польські - емоційно.
Між тим, за хвильовою теорією мов Шмідта усі ці запозичення природні, це всеодно, що на закони Ньютона ображатися чи намагатися їх законодавчо закріпити :)
Дякую за рецензію, можливо я дійсно мав це зробити якось більш винахідливо, але щось не спадає на думку, що саме має писати автор рецензентові в таких випадках.
Тюрські запозичення — це переважно назви різних екзотичних плодів чи одягу. Польських запозичень в укр. м. не так вже й багато, переважно через польську ми запозичували німецькі слова, напр., назви інструментів, тобто технологічні назви. А у випадку російської ми запозичили переважно новояз, а разом із новоязом і погляд на світ. Пошлюся на теорію О. Потебні. М. Лукаш у своїх перекладах вживав величезну кількість архаїзмів і маловживаних слів. Для нього радянський штапм був ненависним, а радянський правопис цей штамп узаконював і нав’язував.Радянський правопис не дуже заважав Лукашу й Мисику бути талановитим літераторам, але він заважає пересічним українцям, які не наділені мовним чуттям, мало читають, бо не мають часу, але хочуть бути культурними людьми і дбають про власну культуру мови. Сучасний укр. правопис консервує радянські штампи. Навіщо, скажіть, було впроваджувати "г з дашком", якщо із цією буквою пишеться лише десяток слів? Навіть у власних назвах, напр., польських прізвищах ми зараз не маємо права писати "г з дашком", хоча воно там необхідне. Це ж стосується і великої кількості загальних назв, переважно запозичень. Правопис насправді — річ дуже важлива. Бо якщо мова — душа народу, то правопис — це правила функціонування цієї душі і її самобутності. // відповісти »
Польських запозичень в українській мові море - кілька тисяч. просто ніхто їх вже не сприймає як польські, напр.: місто, ліжко, кохання...
Через галицький варіант літ мови напочатку 20 ст. ми запозичили в літ. мову тисячі полонізмів. Зараз іде нова потужна хвиля запозичення польських мовних моделей: таксівка, автівка...
а головним чином дієслівних форм, особливо доконаного виду, їх сотні і їх не встигають фіксувати словники. Я це знаю професійно, бо цим займаюся. // відповісти »
Мені пропозиція п.Харчук "на латинку" найближча по духу. Але до укр. тіла і язика пристає варіант транслітераційний. І взагалі має бути елементарна пошана до іноземних мов: відтворювати слід так, щоб оригінал залишався впізнаваним. // відповісти »
Ті ж поляки залишають сучасні власні назви без змін, але в них це орфографічна традиція і латинська графіка цьому сприяє. А в нас переважає транскрипція, а не транслітерація. Хоча транслітерація теж використовується, хоча не так часто. Але незнання транскрипції веде до того, що у нас перекладачі пишуть Гіллє на відомого польського письменника Павла Хюлле. У жодному разі не можна Гюлле як і Герберт. Звуки H і Г принципо різні за місцем утворення і вимовою. Мова вимагає серйозних професійних знань, а не я так уважаю... // відповісти »
Цитата: "Мова вимагає серйозних професійних знань, а не я так уважаю..."
Запитання: Шановн. А.І., оця Ваша заява базується на чомусь серйозному і професійному, чи це Ви так уважаєте? Я запитую, бо мені Мова особисто сказала, що вона вимагає жартівливих аматорських знань... // відповісти »
до Олеся Б.
так на серйозному й професійному. письменник може бавитись, а мовознавець мусить аналізувати. Наші письменники в усьому аматори, а потім дивуються, що їх мало хто читає.От Стронговський теж написав, що немає уніфікованого правопису. Якщо так думати, то й правил вуличного руху немає і таблиці множення. Бо на все можна мати думку... // відповісти »
до А.І.
Гаразд, відкладемо на хвилю письменницькі забавки і спробуємо проаналізувати як "мовознавець мусить":
1) якщо, як Ви наполягаєте, "Мова вимагає серйозних професійних знань, а не я так уважаю..." - то чи це значить, що -
а) існують "несерйозні непрофесійні знання"?
б) мова може "вимагати" чи взагалі щось "робити"?
в) особи, які мають "серйозні професійні знання" не можуть /не повинні нічого "вважати" (тобто, їм зась мати власні думки?)
2) підозрюю, що Ваші письменники НЕ "в усьому аматори";
3) не тільки Ваші письменники дивуються, що в Україні мало читають україномовної літератури;
4) Ви процитували вислів стронґовського неповно і вибірково, бо зігнорували важливе доповнення про "уніфікованого, який би влаштовував всіх";
5) хоч і маю певні застереження щодо Вашої аналогії правил правопису з правилами дорожнього руху, знаходжу в тому неабиякий сенс, а відтак пропоную порівнювати також рівень поваги і дотримання тих і тих правил, чи взагалі будь-яких правил в Україні, з иншими цивілізованими країнами, де ставлення до мови чи руху, чи взагалі питання дотриманнання будь-яких правил, є усталеним упродовж довшого часу і не викликає таких суперечок, яку ми маємо тут;
6) насамкінець, Ви вважаєте, що "на все можна мати думку" є чимось поганим? і чи те, про що Ви тут сперечаєтесь не є результатом Ваших власних думок? тоді цікаво чия це думка, якщо не Ваша?
Щиро,
Олесь Б :) // відповісти »
Уніфікований - той, на який би погоджувалис як не всі, то переважна більшість тих, хто цим правописом користується.
Введіть видачу прав на користування мовою, тоді всі сидітимуть і вчитимуть один-єдиний правопис. // відповісти »
Дивно все таки влаштовано інтернет. Обидва правописних анархісти, яких я згадував незлим тихим словом, коли писав свій великий і нудний пост, вже відмітилися в цьому топіку :) // відповісти »
це називається "суб'єктивна точка зору". до всього, дуже специфічна: я, для прикладу, вважаю пропоноване вами ставлення до проєкту правопису '99 справжньою анархією: те, що ми маємо, як офіційну річ сьогодні, є надто неузгодженим, щоби назвати спробу внести в нього логіку анархізмом. спосіб критики за допомогою приведення слів, які "не влаштовують, бо вони [смішні; застарілі; до них не звикли, щось у них не те; инші ж так писали, і стали великими, то чого вже]" - це просто поза полем усякого розважливого розгляду.
коли ви кажете про те, що нема узгоджених позицій навіть серед противників діючого правопису, то це, ясна річ, зовсім не так: у них масса спільного щодо хиб дійсного варіянту, вони мають різночитання деяких положень(що не дивно, оскільки поки в стані тих, хто критикує, хто пропонує зміни), але розуміння того, що те, що маємо - недобре, і причин того, чому недобре - це спільне.
не розумію вашого прикладу щодо технічних документів: ясна річ, у випадку офіційних документів чи технічних описів має бути дотриманою поточна норма, якою б недоброю вона не була. тут питання не до "анархістів", що хочуть позбавитися тої самої анархії із безкраїм морем винятків, а до тих, хто на конкретній посаді ці ж документи і пише. // відповісти »
Ось не треба тільки все сприймати на свій рахунок, пане Андрію. Я мав на увазі всього лише двох укрсучписів, що відмітилися в цій темі, які пишуть свою нєтлєнку за правилами 1928 року, або за ще якимись, мені невідомими.
Жодних натяків на жодних філологів. Хоча, погодьтеся, могли б уже й філологи дійти згоди по всіх дикусійних питаннях за такий довгий час. А ми ще дивуємося, що депутати домовитися не можуть. // відповісти »
та я не про особисте, надто не на особистий рахунок. навіть у якости філолога я не можу це сприйняти на власний рахунок, бо не є ніяким філологом.
я відреагував на "правописних анархісти", оскільки маю, як можу судити, відмінну від вашої точку зору щодо цього. ото і всього(:
"погодьтеся, могли б уже й філологи дійти згоди по всіх дикусійних питаннях за такий довгий час" - згоден. це справді дивно. могли б. // відповісти »
до Олеся Б.
звичайно, у будь-якій галузі існують непрфесійні знання чи уявлення. Наприклад, Ю. Винничук прозакладався мені влітку 3 пляшки кон'яку з приводу чуваської мови, яку він щиро вважав фіно-угорською, а не тюркською. Отже, можна мати хибне уявлення, а не знання.Хоча він мав з цього приводу власну думку, це нічого спільного немає зі знаннями. Цебто, думка може бути сформована на основі знань, а може уявлень.Другий приклад,один видавець, щиро мене переконував, що в Німеччині держава закуповує 1000 примірників кожної книжки. І жодні докази (типу, що в мене в Німеччині 2004 року вийшла книжка і її держава не закуповувала навіть 20 примірників, як і решту книжок моїх друзів і знайомих)його не переконували. Так і з мовою. Ми маємо офіційний правопис (недосконалий, я видав 3 орфографічних словники і знаю його недоліків море), але саме його вивчають у школах і вишах, саме ним видаються за рідкісним винятком тисячі книжок. В інших країнах теж правописи не ідеальні, але ніхто не руйнує норми, так як це роблять у нас. Ми не можемо вертатися у 19 ст., коли мало не кожний письменник писав на власний розсуд, бо не було укр. кафедр в університетах і академії наук. І неможливо нав'язати правопис, який суперечить узусу. Інша справа лексичні норми, тут можливості змін величезні.Тільки українська лексикографія не дає собі з ними ради. // відповісти »
до А.І.
Цитую: "звичайно, у будь-якій галузі існують непрфесійні знання чи уявлення."
Шановний А.І., продовжуючи запропонований Вами мовознавчий аналіз, мушу категорично заперечити. Поняття, яке Ви передали словом "знання" (у множині), за визначенням, не може характеризуватися ані як "несерйозні", ані "непрофесійні". Нмсд, знання можуть бути лише "поверхневими", тобто частковими і неповними, як напр. Ваша цитата стронґовського ;)
На підвердження цього, наведу цитату з тлумачного словника стосовно слова "знання" (у множині): "Сукупність відомостей з якої-небудь галузі, набутих у процесі навчання, дослідження і т.ін. Пізнання дійсності в окремих її проявах і в цілому. // Наука"
Уявлення - це вже инша справа, але про це не йшлося.
Щодо "руйнації норм", або згадуваної Антоном "правописної анархії" . Не бачу аби хтось таке тут пропонував. Нмсд, ідеться радше про свідомий вибір застосування таких норм, які більше пасують користувачеві.
Щиро,
Олесь Б :) // відповісти »
До речі, наведені Вами приклади щодо Винничука й "одного видавця" є чудовою ілюстрацією саме відсутности у них "знань" про: 1) чуваську мову; 2) стан книговидання в Німеччині. :) // відповісти »
До А. І. Я, звичайно, любитель. Одначе професіонал не повинен про "кохання", на яке, можливо, вплинуло пол. kochac, писати як про беззастережно пол. запозичення. Це ж стосується і слова "лежати". Варто зазирнути в етимологічний словник, щоб переконатися, яке химерне походження цього слова. Навіть прозоре запозичення із пол. "пан", напр., походить із давньоіранської. Гадаю, що порівняльне мовознавство так само відмовилося від теорії прямої впливології, як і порівняльне літературознавство. Іще хочу уточнити щодо радянського правопису і Лукаша. Ви не уявляєте собі, скільки енергії витрачав Лукаш на боротьбу з укр. радянськими редакторами. До речі, слово "придибашка", що його використовує Антон Санченко у жанровому окресленні свого роману, в 11 томному словнику відсутнє. Радянські редактори це слово, звичайно б, викреслили і залишили у кращому випадку слово "пригода". А, може, і його не залишили б, бо пригода — річ сумнівна. // відповісти »
"Ми не можемо вертатися у 19 ст., коли мало не кожний письменник писав на власний розсуд, бо не було укр. кафедр в університетах і академії наук. І неможливо нав'язати правопис, який суперечить узусу."
хіба десь ішлося про подібне? навпаки, йдеться про хаотичність дійсного стандарту в багатьох речах, мова саме про доведення правопису до вигляду насамперед логічного. в останньому пості ви навели докази з особистого досвіду про те, що люди без доказів доводили невірну думку. "можна мати хибне уявлення, а не знання". це якось корелюється із темою розмови? в кожного подібних прикладів маса. йдеться якраз про те, що у випадку, коли правопис надто непрородній, штучно змінений на догоду не більш ніж ідеології, то на певному відрізку часу це стає очевидним: письменники пишуть "не так", не через те, що погано вчили мову у школі, а якраз навпаки. і ще дещо додатково, мабуть, читали. робили висновки.
якщо би, згідно з поширеною думкою, поточний правопис був сучаним і відповідав би розвиткові мови - то не було б цієї дискусії, не було би предмету розмови. проблема якраз у тому, що під впливом часу правопис розвалюється, шви на ньому - заслабкі. тому є бажання зробити щось логічне, щось насправді міцне, щось, що приживеться і працюватиме на службі мови, а не держави, якої вже нема. // відповісти »
"Ми не можемо вертатися у 19 ст., коли мало не кожний письменник писав на власний розсуд, бо не було укр. кафедр в університетах і академії наук".
дозволю собі повернутися. зараз Є і АН, і українська має свої катедри у всіх укр. Вишах, але процес саме такий: письменникам не підходять діючі норми. простіше кажучи, їх надуманість занадто очевидна, щоби нею знехтувати. коли відсутність норм у 19 ст., про яку ви згадали, було усунуто, робилося це свідомо з метою знайти _позитивно_найкраще_рішення_, це були норми логічні. тогочасні. коли вже на те пішло, сьогодні йдеться якраз про випробування часом і практикою: проєкт '99 дозволяв паралельне використання, як подвійний захід щодо того чи иншого правила, бо воно могло або прижитися у зручному вигляді, або відкинути зручний для противнників змін арґумент щодо "складності сприйняття" тих самих змін користувачами - громадянами України. // відповісти »
Проєкт 1999 р. було створено істориками мови, а не практиками-лексикографами.
До Андрія Деревенка
Людина, яка ніколи в житті не створювала словників, не може навіть уявити реальних проблем правописної нормалізації. Про деякі з них я писав у Поступі за грудень 2007 р. с. 24
http://postpostup.ua/arhivess/
Проблема кодифікації літературної мови є дуже складною. Наприклад, у лужицьких сербів у основу кодифікації у 19 ст. було покладено протестантські говірки, які тоді були домінуючими.Католицькі регіони складали 10 відсотків. Зараз вони складають 90 відсотків носіїв цієї мови. Усі вони як розмовний варіант використовують некодифіковані граматичні форми і зовсім іншу лексику. От мовознавці й не знають, що робити з нормою. У нас українська літературна мова початково сформувалася на базі слобожанських діалектів + метамова фольклору (поширений погляд про полтавсько-києвський діалект належить товаришу Сталіну). З кінця 19 пішла активно галицька лексика (див. відому книжку Ю. Шевельова Про роль Галичини). У 29 році був створений компромісний правописний варіант (на базі тогочасних галицьких мовних практик і східно-центральних. Дуже штучний правопис. Але в 20 він принаймі в передачі чужих слів відбивав реальний галицький узус (базований на польській традиції. І що тепер, повернути передвоєнний галицький узус, який і в Галичині вже інший? Проблема української літературної мови полягає в тому, що вона відбиває дві різні мовно-культурні традиції: російську й польську, східнословянську та західнословянську. Збільшувати далі західнословянську складову - це справді робити цю мову чужою для більшості українців на Сході. Є над чим замислитися. // відповісти »
дозволю собі не погодитися. я писав якраз про те, що у прєкті 99 передбачені дубльовані норми, щоби нічого не прийшло "нізвідки", аби була можливість "перейти".
далі, на правах "неукладача словників". я - мешканець Львова, де люди наче і говорять по-укр. постійно буваю у Києві. де люди говорять насправді по-різному, як ніби-українською, так і ніби-російською. у мене родина на Сумщині, де я гостюю майже щороку подовгу і періодично відпочиваю то на Азовському, то на Чорному морі. про що я? про те, що реально десь краще, десь гірше, але всюди більшість користується _своєю_власною_ мовою, тут письменники взагалі ні до чого. більшість росіян вчать мову на 3-4 із 5ти, часто на 2. у нас - цілком те саме. вони норми мови не використовують взагалі ніколи(: це не перебільшення, я у книжковому, що поряд зі мною, на поличках зі словниками читаю написи "чешська", "стоватська" тощо. волосся дибки. це не має стосунку ні до якого правопису, це каже, що як мінімум, поточний вже погано прижився, а виправляти треба якомога скоріше. тодішня, 29-го року комісія, містила більше "східняків", аніж "західняків", хто тепер заважає про це думати, щось із цим робити? західні норми поширені, бо власне люди, що живуть західніше Дніпра, частіше українською спілкуються вдома, от і все. бо вони практично використовуються. коли є мета зробити якісь инші норми такими ж - то певна річ не через переконання у стилі "більшувати далі західнословянську складову - це справді робити цю мову чужою для більшості українців на Сході". просто там взагалі нема мовних курсів! нема! де їм її вчити? для практики? у Китаї англійську вчили до Олімп. Пекіну, хай там як, хай комуністи чи ще хтось - але це ж вірно, зробити курси державної мови. мова має мати якусь підпору, якусь турботу держави, мінімальну - це буде позитивною підтримкою, коли люди вчитимуться безкоштовно, бо, коли вчишся, особливо у старшому віці, зазвичай пробуєш вивчене практично. ці відмовки на зразок "бо люди звикли" - це взагалі антинауковий і антипрактичний підхід а ля "голова в пісок". опиратися змінам - це стандарт. навіть коли зміни на краще. йдеться не стільки пр оте, що зміни "back to the future",йдеться про існування (знову це слово)позитивної дискусії, не про заперечення потреби змін, не відмовок на кшталт "не на часі"(і так завжди..), а обговорення проблеми, із практичними, "до виконання" результатами "у строк". я не кажу, що я знаю більше за вас, я кажу, що те, що я знаю, дає мені підстави казати, що відкладати нема куди і треба щось робити, а позиція перечікування - невірна в корені. перечікувати треба із готовими до втілення рішеннями, зі спільними точками дотику, а не з позицією "он вони нічого не знають, бо кажуть не те, що я хотів би почути із висоти свого досвіду", це неконструктивна поведінка у будь-якому разі, не варто чекати на пропагування мови, коли всі всіім задоволені. твердження про Лукаша, наведене вище - це взагалі нонсенс, його спроби модифікувати мову, і не лише лексично, власне засобами своїх перекладів, використовуючи мало- та широковживані форми зі всіх відомих йому джерел - чи не це є доказом на користь того, що він бачив, що не все "ОК"? він розумів норми значно краще за мене, але робив те, що вважав за потрібне, його за це теж по голівці не гладили. модифікувати дозволено було тільки в ногу із російською, і тільки в бік російської. якщо таким чином "наближувати мову" до сх. України - то це взагалі нонсенс.. принаймні, на мій погляд. // відповісти »
Я не проти правописних змін, я проти партизанщини. Правописна комісія повинна працювати регулярно і щоквартально розглядати і кодифікувати нові слова, які потім потраплятимуть до словників. Це ненормально, коли чинний правопис не співпадає з чинним орфографічним словником. Розбіжності сягають кількох тисяч слів. А ще низький загальний рівень орфографічної грамотності. От і читаємо: долару, Парижу, 124 банку тощо, химерну передачу чужомовних прізвищ. Ви подивіться, у скількох варіантах у нас в орфогрофічних словниках пишеться: гето, гетто, з г із хвостиком. А я ще люди, які його відмінюють за зразком польської. Проєкт 1999 не пропонує вирішення нагальних правописних проблем, там немає жодних рішень щодо родового відмінка ім. чол. роду,жодних змін в написанні слів через дефіс, повністю проігноровано проблеми пунктуації. І будь-який новий правопис передбачає, що його треба вивчити. Не можна з Правопису робиту політику: радянський не радянський. Правопис 1929 року такий самий радянський, як і наступні.
Є також проблема, про яку більшість письменників навіть не здогадуються. У нас вже існують біля 2 тис. нових термінологічних стандартів, які містять тисячі нових слів створені буквально за останні кілька років. Практично усі ці слова відсутні в словниках, хоча обовязкові для використання. Мова бурхливо розвивається без офіційного правописного супроводу. Мені легше ніж Вам. Я можу будь-яке слово вставити у свій словник і так впливати на носіїв. Але, на жаль, кардинально це справу не вирішує. Тому й позиція Санченка у мовних справах мені близька і зрозуміла.
Бо врешті від початку йшлося про його цікавий текст. // відповісти »
нарешті тут я бачу позиції, в яких погоджуюся із вами.
"Я не проти правописних змін, я проти партизанщини. Правописна комісія повинна працювати регулярно і щоквартально розглядати і кодифікувати нові слова, які потім потраплятимуть до словників." +100 балів від мене. хто заважає?
"Це ненормально, коли чинний правопис не співпадає з чинним орфографічним словником."+200.
"Мова бурхливо розвивається без офіційного правописного супроводу." і я про це.
про грамотність я теж казав - згоден. тут, я підозрюю, правописи ні до чого.
щодо радянськості, то я ж і кажу, те, що та чи инша норма радянська чи не радянська, нічого не значить, важить те, чим конкретна норма викликана і що вона дає мові. з цього погляду норми 1929го виглядають краще за решту. зрештою, із усіх норм, запропонованих 1999-го року, не всі були підтримані більшістю правописної комісії, але частина - таки була. щодо написання через дефіс: ви забули про правила написання "пів". щодо того, що потребує вирішення, тоді про що взагалі мова? якщо правописні зміни відбудуться природньо, власне прийме їх комісія, покликана це робити, то не буде отаких розмов.
справді, про текст Антона Санченка я не кажу нічого, а справді варто - в мене є ця книжка, і вона справді супер.(: // відповісти »
до А.І. маю єдине питання після цього всього. отже, за Вашою логікою українською мусить писатися Херберт замість Герберта?
надто "російський, сказати б, правопис пропонуєте. а як тоді передавати прізвища, які починаються в польській мові на "ch"? // відповісти »
в польській мові звуки CH та H реально вимовляються однаково, вони мають лише різне етимологічне походження. Тому на місці H писати українське Г - українізувати польські прізвища. Бо Г не є відповідником H. До чого тут російська? Український звук унікальний, він є лише в ураїнській мові. // відповісти »
Мабуть, Ви перевчилися, А.І. Яна Кохановського перекладають - "До Ганни" (назва фрашки). Має рацію Р.Харчук: "Прем"єр Польщі Ганна Сухоцька". Отак і треба розуміти й перекладати. // відповісти »
А поляки дуже слухають, як українці говорять? Вони усі мови, всі імена світу припасовують до своєї фонетики і граматики. А ми чого переживаємо? Видима історія, "Літопис Руський", каже нам, що поляни й поляки були одним етносом, поки останні не пішли на Віслу. Це справжні брати-слов"яни - на відміну від декого. До їхніх мовленнєвих видозмін ми повинні ставитися так само, як до різних говірок у сусідніх українських селах. Спокійно. Родичі є родичі. Перекладаючи польське на українську, тримаймо в полі уваги українські мовні якості і правила. Ми для СЕБЕ перекладаємо, а не для когось... Не закочуймо академічно очі там, де не треба. // відповісти »
Нижньонімецькі говірки й говірки Голландії дуже близькі. Німеччина - таки да - старовинна морська держава, що дала світу, наприклад, Ганзейський союз. Термінологія саме в часи Ганзи і складалася, голландці вийшли на сцену трохи пізніше й успадкували цей доробок. // відповісти »
виглядає на дискусію у стилі "сам дурак" і "а він перший почав". ні про книжку, ні про правопис, ні про що... про польську мову...
ага, гілка все змістовніша і змістовніша. // відповісти »
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
