Чи можна писати романи про неприємних українок?
- 23 Чер 2014 11:14
- 1,036
- 8 коментарів
Cофія Мамчич
Коли до моїх рук потрапила «Коротка історія тракторів по-українськи» Марини Левицької, я ще не знала, що мала б відчувати образу через приниження рідного народу. Про це розповів google уже після прочитання. Здивованій мені довелося глибоко замислитися.
Очевидно, що ганьбити українців має в першу чергу колоритна Валентина, що вчепилася у нещасного дідуся з діаспори. Скориставшись із його мрії допомогти хоч чимось скривдженим співвітчизникам, вона прагне отримати за його рахунок омріяні капіталістичні блага, зовсім не маючи ні розуму, ні смаку відрізнити хороше від поганого, не дякуючи і не віддячуючи. Вульгарна, зла і дурна жіночка, безумовно, – персонаж огидний, і будь-яка нація намагалася б від неї відкараскатися.
Дмитро Дроздовський, опираючись ще на російський переклад роману, написав, що книга патологічно брехлива. Можна, звісно, ображатися, що Валентину показали світові, але хто може заперечувати, що вона реальна?
СРСР розпався, несподівано можна побачити світ. Захід виявився майже Марсом – одяг, їжа, техніка здаються раєм, що несподівано відкрив ворота, навіть інтелігенція часом втрачає голову. І в цьому раю живуть люди, які так люблять Україну, що готові допомагати повставати з колін, протягувати руку допомоги і навчати європейськості будь-кого. Хто ж у першу чергу побіжить у розкриті обійми? Звісно, шахраї, що запримітили легку наживу. Чи всі українці в той час були Валентинами? Звісно, ні, але більшість Валентин намагалися потрапити за кордон і взяти від життя максимум, утворивши там небезпечну концентрацію найнепривабливіших представників нашого народу.
На їхньому тлі, на жаль, губляться історії наших співвітчизниць, що принесли у нові для них країни тільки найкраще. До речі, схожу ситуацію зараз спостерігаємо вже у межах України. З’являється багато історій про невдячних біженців, які ображають тих, хто їм допомагає. Негативні історії одразу отримують розголос і праведне обурення, а про позитивні приклади ніхто не буде говорити і писати, адже так і має бути.
У результаті діаспора, яка до 1990-их устигла народити собі світлий образ мучеників-українців, що прагнуть постати з колін, співаючи фольклорних пісень і вишиваючи рушники, зіткнулася… з Валентиною. І шахрайка у першу чергу стала навіть не нашим соромом, а величезною травмою для діаспори. Чи повинні ми заборонити діаспорі писати про свою травму?
В оригіналі персонажі розмовляють англо-українським суржиком. В російському перекладі (до того ж, не дуже хорошому) на таку мову накладається ще один шар зневаги – російський – котрий традиційно дратує нас значно більше, ніж зневага англійця чи француза. Тепер ми маємо дуже добрий український переклад Негребецького, після прочитання якого й близько не виникає подібного дискомфорту. Відчуваючи огиду до Валентини, вже не забуваєш, що «постраждала» сторона в романі – теж українці. Микола, якому дістається найбільше – це навіть не вирослі в Британії його дочки, це українець, що сформувався як особистість на Батьківщині. Коли вболіваєш за Миколу – вболіваєш не проти українки, а за доброго і беззахисного українця.
Це книга про те, як діаспоряни зіткнулися з негарною стороною України. Що нам робити з такою жіночкою? Визнати, що їх тоді на Захід помчало дуже багато, зітхнути, що у нас, як і в кожного народу, є не дуже хороші представники. І далі показувати світу все хороше, що у нас є. Останні півроку нам це вдавалося.
Так вийшло, що я тільки-но закінчила читати цю книжку. Як на мене, вона є унікальною в своєму роді.. Згодьтесь, не так часто можна зіштовхнутися з романом на тему “неприємних українок”. Ми всі не святі, і Валентини теж мали місце бути.
Дуже цікаво було читати про життя емігрантів, адже ми знаємо, що з України масово від’їжджали на пошук кращого життя. Однак не всі знають, як “краще життя” давалося шукачам. Сподіваюсь, що ця книга набуде розголосу завдяки українському перекладу і деякі потенційні Валентини і звичайні люди, що прагнуть щастя з-за кордону. ще декілька разів подумають про переїзд перед тим, як здійснити цей “план”.
Тема “українські жінки” потребує вивчення, розширення, навіть ще більшого заглиблення. Півстоліття тому Класик написав пророцтво, тоді вірш друкувався без назви. Порушена Поетом тема вічна, подаю поезію зі злободенною назвою
СЕПАРАТИСТКА НА ТЕРИКОНІ
На стрімкому копрі
віддалась ти мені.
Серед білого дня
у суботу.
І дивився на нас
весь Донбас,
весь Донбас,
перервавши роботу.
(припинивши стріляти – у редакції під час АТО на Донбасі)
ЛЮБОВ ВРЯТУЄ СВІТ ! ! !
Російськомовний переклад був зроблений непрофесійно. Він конструював добре відомий стереотип про українця-дурника, який не має своєї мови. Попри суржикізацію, яка мала висхідних темп в Україні, не варто її абсолютизувати. Тому для росіян такий переклад – забавка, мовляв, укотре посміємося над тупим хохлом. Це мені не сподобалося. Не йшлося, як уже хтось гарно написав на Літакценті, про сам текст Левицької, а лише про російський переклад. Але погляди Левицької про те, що саме так говорили в її регіоні, м”яко кажучи дивні. Ми у “Всесвіті” готуємо спогади родича Віталя Кейса, професора-емерита зі США, де той показує, як усе починалося на Донбасі, як імперія русифікувала той регіон – насильницьки і брутально. Як українськомовний Донбас став російськомовним через імперську колоніальну політику.
Клин клином вишибається. Щоб Донбасу повернути україномовство процес дерусифікації потребує імперської колоніальної політики, цього разу від Великої Української Імперії. Сміятися не варто. Реготати також. А краще замислитися, чи не ліпше буде відпустити “данбаскій рускій народ” на всі чотири сторони. Й поставити стіну Коломойського на кордоні з ДНР і ЛНР? Годі інфікувати в країні залишки України.
“Русскій народ” варто весь відпустити – з усієї України. Якщо народ не визнає право іншої нації на свою інакшість, а прагне захопити її, бо без неї, бач, не вимальовується якась ідеологічна імперська концепція, то давай, да свіданья.
Пане Дроздовський, ви так завжди лякаєте, чи лише, коли сидите на дивані з ноутбуком, а вхідні двері надійно зачинені? Ви якийсь екстреміст з Правого сектору, якщо судити по гнівним словам, а на фото юнак, навіть симпатичний, деяким чином. “Данбаскій рускій народ” – це популяція не схожа на “русскій народ”. Популяцію ментальних потвор виводили селекціонери ще з часів першого заселення каторжанами і відбувшими строки покарання особливо небезпечними злочинцями. Що таке спадковість, ви, певно знаєте. А згаданий вами “русскій народ”, як, до речі, і єврейський народ – не є войовничими антиподами українців. Навіть деякі представники щосили працюють на українську ідею, чомусь удаючи з себе етнічних українців (навіщо?), чи не так, пане Дроздовський?
І в мене на всі випадки життя є страшна візитка Яроша :)
Читайте уважніше – ішлося про той “народ”, який зневажає Україну та українців і який не може змиритися з Україною як самостійним суб”єктом історії в ХХІ ст.
Видно, людина тямуща. “Русского народа” Вікіпедія :”Птица семейства дроздовых отряда воробьинообразных, прекрасный певец”. Надсолоджуймось співом пана Дроздовського. Браво!