Андрій Любка: «Візантійщина досі тяжіє над нами»

Андрій Любка – український письменник, родом із Закарпаття. Учасник багатьох українських та міжнародних культурних заходів в Берліні, Москві, Варшаві, Києві, Празі, Стамбулі, Кракові, Інсбруку, Ляйпціґу, Львові, Одесі, Харкові, Дармштадті та ін.

- Читачі доволі неоднозначно сприйняли назву вашової найновішої книги «Спати з жінками». Проте пригадую, що ви робили опитування, у якому кожен охочий міг проголосувати за варіянт назви. Нову збірку ви назвали саме так, бо за неї проголосували, чи це все одно був ваш особистий вибір?
- За неї проголосували, а ми пообіцяли, що буде та назва, яку оберуть. Важко сказати, що це виключно читачі вибрали. Я запропонував 5 назв, які мені особливо подобалися, а як саме назвати книгу – мені було байдуже. Іншим варіантом, який розглядався, була «Смерть і ще тисяча приводів для любові». Власне, перший текст у збірці саме так і називається.

- Ви якось сказали про те, що досить довго вважали для себе, що справжній поет має померти молодим. Ви досі вважаєте, що для геніальності старість не пасує?
- У старості є такий плюс, що вона часто супроводжується мудрістю. Якщо дивитися на Маркеса чи Маріо Варгаса Льосу, то вони ваше твердження заперечують, оскільки їм притаманний певний шарм. Зараз я навіть не знаю, як вони виглядали молодими. Просто всі мої тоді улюблені поети, про яких я читав, мені здавалося, що вони всі швидко горіли. Ця молода смерть означала, що вони дуже яскраво виблискували, заявляли про себе і згорали.

- Ви говорили, що пишете роман. Чи вважаєте цей жанр перспективним у настільки  просунутому технічно ХХІ столітті?
- Власне, я теж вважаю, що великі жанри потроху занепадають. Якщо поглянути на «Спати з жінками», то, окрім всього іншого, кидається в очі  розмір есеїв. Раніше вони були довшими, але ХХІ століття внесло свої корективи. Зараз такі тексти займають приблизно 3,5-5 тис знаків, бо у такому вигляді їх краще і більше читають. Можливо, зовсім скоро колонка, у звичайному для нас вигляді, перестане існувати, а розвинеться або деградує в один абзац-висловлювання. Влучної цитати стане достатньо.

- Ви писали про те, що Варшава для вас – це місто, де ви написали свій перший і досі неопублікований роман. Він має шанси врешті побачити світ?   – Це було у 2010-му. Я написав роман «Рідність», який досі неопублікований з тієї простої причини, що він мені якось не дуже подобається. Мені здається, над ним треба ще попрацювати. Я не готовий нині видавати його під власним прізвищем.
- Як ви відбираєте для себе літературу для читання? За порадою друзів, колег чи це відбувається спонтанно?
- У мене є купа прогалин в освіті, які треба заповнити. Тому ще є must-read. Зараз дуже багато читаю сербською мовою, оскільки закінчую балканістику, відповідно, працюю з мовою. Дуже цікаво читати сербською Буковскі.

- Ви вірите у «магію за аналогією»?
- У пророцтва? Ну, насправді не сильно вірю. У мене є вірш про це жартівливий, «кажуть,що слова збуваються…». У глобальному сенсі – так, можна щось передбачити. Але часто ці передбачення є нічим іншим, як  просто вловлюванням духу епохи. Я реаліст, я в такі речі не вірю.

- В одному з есеїв ви згадуєте про цілком непередбачуваний автостоп до Відня. Ви взагалі часто подорожуєте автостопом?
- Річ у тім, що  автостоп передбачає не стільки саму подорож, автостоп передбачає несподіванку. Описаний автостоп до Відня зовсім не класичний. Автостоп не може бути до якогось пункту призначення, його прекрасність якраз і полягає в тому, що не знаєш, куди саме доїдеш. У цьому фішка. Автостоп до Відня – це своєрідне добирання до Відня. Ось це найцікавіше, а не сам destination.

- Ви говорите про те, що ми як нація не вміємо пишатися своїм минулим. Як ви думаєте, як це можна виправити? Це залежить від кожного з нас чи держава теж повинна застосовувати якісь конкретні важелі впливу?
- Йдеться радше про те, що ми перестали любити себе в історичному просторі, свою історію, себе в тому сенсі,  щоб знати, наприклад, чим займався твій дідо, звідки він прийшов, чому оселився, скажімо, у Виноградові, як познайомився з бабусею. Ми повинні шанувати цю культуру, однак цього бракує. А про те, що держава мала би – то ясно, але держава в нас каліка.

- Ви підтримуєте думку, що Україні доцільно перейти на латинку, наслідуючи приклад Сербії і Чорногорії?
- Сербія ще не перейшла на латинку, вони переважно все таки користуються  кирилицею. На латинку з кирилиці повністю перейшла Румунія.  Це було продиктовано якимось певним бажанням інтегруватися, наблизитися більше до Заходу, опинитися по той бік. Мені здається, що православ’я, кирилиця відрізали нас від західного світу, цієї Європи, про яку ми зараз говоримо. Латинка нічим би не зашкодила, хоча ми не зможемо повністю і дуже швидко перейти на неї. Переходити можна, починаючи з маленьких кроків. Таким чином, більше відкриватися світу, самим змінюватися.

- Продовжуючи цю тему, в одному зі своїх віршів ви висловили думку, що «Бог покарав нас тричі – сходом, владою і абеткою». Тобто можна вважати, що ця амбівалентність українського суспільства, його свідомості, яку ми маємо зараз, передалася нам у спадок з нав’язаною культурою Візантії?
- Якщо дуже спрощено – так. Візантійщина досі тяжіє над нами, це певний стиль життя. Звідси у нас і культура корупції, бакшишу. Також  її спадок полягає в постійному пошуку твердої руки. Чому, наприклад, нам не подобалися Помаранчеві роки? Бо влада постійно сварилася і був розгул демократії. А насправді це нормально, так і має бути.

- Що для вас означає бути українцем?
- Мені українство асоціюється з добродіями і гречкосіями, які ходять зі своєю лопатою, підгортають картоплю, а потім ввечері сідають і п’ють своїх сто грам, нахвалюючи чорний хліб і сало. За часів Майдану український народ себе показав по-іншому – і як достатньо войовничий, і, що найголовніше, – достатньо організований. Це було велике відкриття. Для мене Майдан став чимось таким, коли я знову закохано подивився на свій народ. Я нарешті відчув, що є люди, яким не байдуже. Важко взагалі говорити, що є українськістю. Немає нічого середньостатистичного. Середньостатистична людина читає 0,7 книжки на рік, чи спить із жінками 24,3 рази на рік. А що оце за три десяті? Як можна на 0,3 переспати з жінкою?!

- Як ви ставитесь до змальованого Я. Грицаком феномену так званої «літературної України», коли політичний аналіз ведеться з перспективи літератури, а політичні категорії підміняються критеріями літератури і поезії?
- Як на мене, письменники розумніші за політологів. У них є серце і душа, а тому те, що вони говорять про політику, мені цікавіше, ніж те, що думають невідомо хто. Як правило, поети глибші, вони глибше відчувають. Еліот говорив про те, що поява модерної поезії спричинила Першу світову війну. З’явилася нова мова, новий принцип побудови речень, відповідно, світ навколо неможливо було описати новою мовою. Вона ламала цю світобудову навколо. Почалася зміна свідомості, а потім уже війна.

- Ви часто критикуєте нашу освіту. Згадуєте про те, що «в Ужгороді насправді нема університету» чи про ваші проблеми з закоренілим радянським літературознавством на кафедрі. Як цього позбутися, як викорінити совєтськість у сфері освіти?
- Треба вигнати хоча би 70 % студентів, бо, погодьтесь, це якось дивно, що в нас така відстала країна, а всі з вищою освітою, подекуди навіть із двома-трьома. От що таке, наприклад, ужгородський філфак? Це 5-річне стояння в черзі за дипломом. Це не освіта. Потрібно встановлювати більший конкурсний відбір. Кращі студенти змінюють освіту. Вони більше вимагають, вони дискутують із викладачами і тим самим породжують зміни.

- Якщо повернутися до проблеми совєтськості, то, що власне робити з термінами «совєтський» і «радянський»? Як їх вживати?
- У мене в книжці «совєтський» і «радянський» – два різні світи. Коли ми чуємо «совєтський», то одразу чути, що це не наше, а привозне, окупаційне. «Радянське» – навіть гарно звучить, бо це «радитися», «рада», у нас Верховна Рада. «Радянський» – то, власне, обман. Воно було прикладене, щоб обманювати людей, нібито це Українська Соціалістична Радянська Республіка , а насправді кожне слово з цих чотирьох – відверта брехня. Український клімат у слові «радянський» заспокоює увагу, присипляє, а слово «совєтський» одразу дає  відчути, що це чуже.

- Багато дослідників схильні вважати, що читач завжди більше вірить не так в історичний факт, як у пов’язаний із ним історичний міт. Цей міт часто формує література. Отож, наскільки літератор повинен брати на себе відповідальність за такий міт? І наскільки, на вашу думку, він є впливовим?
- Література є до певної міри засобом масової інформації, як кажуть поляки «masowego przekazu». Це певна платформа, яка об’єднує спільноту – інтелектуальну, художню тощо. Разом і спільно прочитані книжки є невидимим ланцюгом, що нас об’єднує. Коли йдеться про історію, важливі історичні події, то виникає потреба в хорошому романі. Я хотів би прочитати роман про УНР. Ми мало знаємо, що тоді відбувалося.

***
- Як ви ставитесь до того, що в Польщі, наприклад, на деяких палітурках вказують рекомендований для читання вік? Наскільки це потрібно?
- Це не повсюдна практика у Польщі, це радше таке ноу-хау. Мені воно здається зайвим, бо я не вважаю, що від книжок варто когось обмежувати, хай навіть із вікових причин. Позначка з віком переповзла на книжку з екрану телевізора, а це вже викликає певну огиду, погодьтеся.

- «Акварелі» – це ваш перший прозовий переклад? До того ви перекладали здебільшого поезію. Як вам дається такий досвід?
- Це перший прозовий переклад цілої книжки, але до того я вже кілька років перекладав якнайрізноманітніші статті й матеріали, тому нічого нового не було. Фішка в іншому – я нарешті знайшов настільки круту книжку, що не зміг втриматися, аби її не перекласти. І переклав.

- Чи є у вас свій рецепт уникнення усіх цих «lost in translation»?
- Є. Це повертання до фрази, метафори, ситуації ще і ще. Якщо мені здається, що перекладене речення не цілком точно – з усіма алюзіями й подвійними днами – передає суть оригіналу, то я виділяю його собі й опісля багато-багато разів до нього повертатимусь. Крім того, я працюю з редактором від Бога – Олександром Бойченком, у нього дуже тонке відчуття слова, він дуже ретельно проходить кожне речення, кожен нюанс.

-  У соцмережах ви, мабуть, уже всіх заінтригували інформацією про те, що вам запропонували вести ток-шоу. Якого плану це ток-шоу, ви вже погодилися на пропозицію?
- Тут немає якоїсь сенсації, у нас є два різновиди ток-шоу – істерично-соціальні, на яких обговорюють різні постановочні сімейні драми, і політичні, на яких чубляться ті, кого народ ненавидить. Мені запропонували вести політичне ток-шоу, але якогось нового формату – скажімо, без цього додатку «шоу», більш спокійне й інтелігентне, з вдумливішою розмовою. Наразі я відклав відповідь до осені, думатиму. Але захвату ця пропозиція у мене не викликала, чесно кажучи.

Розмовляла Анастасія Сидько