Володимир Базилевський: «Велика література — духовна за своєю суттю…»

Поет, критик і публіцист Володимир Базилевський народився 14 серпня 1937 року в селищі Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області. Закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І. Мечникова (1962). Член Спілки письменників України (з 1972). Автор поетичних книг «Поклик простору» (1977), «Допоки музика звучить» (1982), «Чуття землі небесне» (1983), «Труди і дні» (1984), «Вибране» (1987), «Колодязь» (1988), «Вертеп» (1992), «Вокзальна площа» (1995), «Украдене небо» (1999), «Віварій» (2004), «Кінець навігації» (2004), «Крик зайця» (2004), «Читання попелу» (2007) та книг критичної прози «І зав’язь дум, і вільний лет пера» (1990), «Лук Одіссеїв» (2005), «Холодний душ історії» (2008). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996, за книгу «Вертеп»), літературних премій ім. П. Тичини (1990, за книгу «Колодязь»), В. Свідзінського (2004, за видані однією книгою поетичні збірки «Віварій» і «Кінець навігації»), Є. Плужника (2006, за книгу «Крик зайця»).

– Володимире Олександровичу, які з функцій мистецтва Ви вважаєте найважливішими? І від чого сьогодні залежить їхня реалізація?
– Найважливіша функція мистецтва – бути мистецтвом. Функціональність його залежить від економічної й культурної ситуації в Україні.

– Чи державна «вторинність» не призведе остаточно до вторинності культурної?
– Призведе. Хоча спонтанні сплески можливі за відсутності державності. І вони були. Один із них стався на рубежі XVII і XVIII століть. Явище, що його євразієць М. Трубецькой назвав українізацією російської культури. У Москві закріпилася українська проповідницька традиція. Російська драматична література живилася українською шкільною драмою. Україна стала кузнею культурних кадрів для Росії. У столиці метрополії звучала українська мова, якийсь час домінувала навіть українська вимова. Феномен Гоголя – то й відлуння тих процесів. Але завершилися вони, як відомо, нічим. Ми не скористалися своєю культурною перевагою і швидко її втратили. Зловісну роль зіграв доглибнопсихічний чинник. «…нікому було привчити українців пишатися своєю славою» (Драгоманов). Він, цей чинник, дається взнаки й тепер, що механічно прирікає на перебування в чорному тілі, зокрема — й на культурний провінціалізм…

– Візок, який їде своїми колесами, кращий за розібраний на гвинтики мерседес: нехай зі скрипом, але ним можна кудись заїхати, тоді як мерседес до того часу заіржавіє. Як на Вашу думку, Україна еволюціонує у свій, нехай доволі специфічний спосіб чи іржавіє просто неба?
– І візок, і мерседес неможливі без коліс. Про це забувають палкі прихильники швидкої їзди. Між іншим, у візка свої переваги: ландшафт звідти постає в подробицях, невидимих із мерседесу. Трагізм у тому, що візок на крутих поворотах перекидався, і доки його ставили на колеса і так-сяк лагодили, мудріші й спритніші виривалися вперед. Пересівши з візка в мерседес, намагаємося надолужити втрачене, дорівнятися до тих, хто попереду, але так і лишаємося в аутсайдерах, бо передові вже на наступному виткові шляху, ми ж скочуємося до механічних повторів ними пройденого. Нас ніби запрограмовано на позадництво й епігонство.

Це дуже добре проглядається в літературі з її тенденціями до переорієнтації.

Якщо думка про колеса як базову цінність, не навідуватиме їздових і водіїв, то отримаємо еволюцію занепаду. Зрештою, візок і мерседес – тільки засоби пересування. Важливо, якої якості крам у візку й мерседесі…

– А може, все те, що з нами відбувається, є новою нормою існування, до якої не звикне старше покоління, котре пам’ятає принаймні обіцяне і начебто соціалістичне майбутнє, тоді як для молодшого покоління, якому нічого суттєвого не обіцялося, нове і нерідко потворне існування від народження стало каноном. Можливо, маємо справу з тією дійсністю, на глобальний поступ якої не можемо вплинути?
– Нова норма існування як утвердження потворного – прямий доказ варваризації, тобто підміни вже досягнутих вищих форм життя – нижчими. А це означає, що людство (як біологічний вид) деградує.

Уже не легковажна Пандора, а монстр цивілізації відкрив фатальну скриньку, ним же по зав’язку набиту плодами безконтрольного розуму, який переоцінив свої спроможності і не подумав про застережні механізми.

Але якщо на дні скриньки Пандори колись ще залишалася надія, то тепер вона щезла. Про це свідчить незворотність процесів, на які ми справді безсилі вплинути.

– Політичні, економічні та культурні проблеми мають шанс вирішитися ефективно, якщо інтелектуальний рівень населення буде зведено нанівець?
– Жодного шансу. Якщо інтелектуальний рівень населення буде зведений нанівець, на нас чекає первісний морок. Провал у тотальну ідіотію.

– Саша Чорний писав: «Я хочу немножко света для себя, пока я жив; От портного до поэта – всем понятен мой призыв». Поет не втішався тим, що «наши дети будут в Мекке, если нам не суждено» і не погоджувався чекати на щастя двісті років наче біблійний Мафусаїл, котрий жив 969 років… Чи варто жити надіями на те, що й наші діти колись потраплять до Мекки? І чи не принижують нас подібні сподівання?
– Принижують, бо в легальної і латентної режисури цієї вистави без антрактів – прямий розрахунок на інфантильність біомаси.

Моє покоління загодовували світлим майбутнім для дітей та онуків. Як загодовують сьогодні благами незалежності, що мала б обернутися на Ельдорадо, а обернулася на залежність у її найстрахітливішій модифікації.

Саша Чорний мав рацію. Життя одне. У діда таке ж право на свою частку благодаті як і в сина та онука. Міфологема про світле майбутнє без нас – із найжорстокіших. Вона дозволяє безоглядно маніпулювати схильною до наїву свідомістю.

– Свого часу Ви писали, що село, яке завжди підживлювало культуру, руйнується. Нині віддалені від інфраструктур села занепадають, зате міста нагадують гетто, в яких нас ніби навмисне зібрано, аби звільнити простір для нового – і хто знає, можливо, й кращого – хазяїна. Як Ви вважаєте, цей аспект новітньої історії може стати темою роздумів для українського письменника? За останні роки ми отримали чимало творів, в яких переосмислюється наше минуле. Але, можливо, сьогодні важливіше писати про насущні проблеми?
– Темою для роздумів письменника може бути все без винятку. Та щоб осмислити новітню історію, потрібна певна відстань у часі. Каламутні води її повинні відстоятися. Час має виконати функцію фотографа: проявити те, що з багатьох причин недосяжне для зору. Класичний приклад — «Війна і мир»: Л. Толстой прозрів те, чого не побачили навіть безпосередні учасники подій 1812 року.

Чи «важливіше писати по насущні проблеми»? Як відомо, добрий прозаїк, пишучи про минуле, пише й про сучасне. І навпаки. Це одна ланка. Минуле закорінене в нас. Залежимо від нього й тоді, коли про це не підозрюємо. Є доглибна пам’ять. Вона – в наших генах. Ми закодовані на майбутнє. Отже, й несемо ту інформацію, якою володіли предки. Вони керують нами за допомогою архетипів, обрядів, ритуалів, звичаїв. Томас Манн висловився з цього приводу так: ми думаємо, що думаємо ми, насправді ж – хтось думає за нас.

– Володимире Олександровичу, в тоталітарній системі за свій літературний твір письменник міг заплатити життям. Яка доля спіткала б автора подібного твору сьогодні, в часи інформаційних війн і дезінформації?
– Письменника у наш час убивають теж. Непомічанням. Він став непотрібним. Це, їй-право, страшніше за фізичне знищення. І трагедія ця більша, ніж трагедія окремого письменника. Волаємо про світову фінансову кризу і не бачимо кризи культури. А криза культури – це передусім криза людини як носія цінностей, що на наших очах втрачають притягальність. Ви музикант і знаєте про охолодження чи й втрату інтересу до класичної музики. Те ж саме відбувається і з літературною класикою.

Що таке комерціалізація літератури і відтік туди частини талановитої молоді? Це намагання сподобатися часу. Спроба компромісу з ним. Угода про співпрацю без підписів і гарантій, але з надією на швидку винагороду. Це – ескапізм із літератури на білялітературні сміттєзвалища, шлях до самознищення.

– Література і духовність: у якій пропорції, на Ваш погляд, мають бути ці поняття? Загострення літературного вектору в бік духовності є обов’язковим?
– Велика література духовна за своєю суттю. Те, що називають літературою, часто до неї не має жодного стосунку. М. Кундера, замислюючись над еволюцією роману, дійшов висновку, що значущі твори можуть з’явитися тільки в утробі історії свого жанру мистецтва і навіть… за участі цієї історії. І твердив, що безліч романів, названих романами, насправді ними не є.

Про зміщення акцентів у сучасному літпроцесі і про змішування літературних творів із продукцією книжкового ринку з називанням відомих авторів мав мужність сказати Є. Баран. Я гадав, що його стаття, яка була опублікована в «ЛУ», неодмінно викличе плідну дискусію, і – помилився. А проблема на часі. Оце Вам ще одне свідчення відсутності у наших пенатах «загострення літературного вектору в бік духовності».

– Заради досягнення меркантильних цілей, мистецтво часто використовують в утилітарний спосіб. Чи не замало говоримо про вартісне і чи не забагато уваги приділяємо псевдохудожньому?
– Ваше запитання – це й відповідь. Я тільки уточнив би, що про вартісне говоримо не замало, а вкрай рідко. А якщо й говоримо, то впадаємо в крайнощі: в іконопис або ж у потоптування.

– Яким Ви бачите сучасний літературний процес? Які з його переваг та недоліків є, на Вашу думку, найпринциповішими?
– Сучасний літературний процес – це ярмарок, де є все: і якісний товар, і ширпотреб, і численні імітації, зокрема й небезталанні.

Переваги? То передусім можливість говорити все, що заманеться. Та ця ж свобода, як з’ясувалося, ще й підступна пастка для нестійких умів і талантів. Вона може спричинитися – спричинилася – до відворотних негоцій. Розперезаний фізіологізм, груба тілесність, найогидніші форми патології, ті ж матюки, революційність яких від перевиробництва явно занепала, – то все не безвинні забави, а симптоми розпаду особистості. Аномалії в суспільстві аномалій з неминучою корозією душі.

Література стає складовою загального руйнівного механізму, який набирає обертів. Цей процес підтримується й заохочується грантами й відповідного ґатунку рейтингами. Кому це на руку, прозірливі знають.

– Чи існує в Україні елітарне мистецтво? За якими ознаками його можна розпізнати?
– У його чистому і послідовному вияві – не існує. Є окремі твори. Є індивідуальності як носії шляхетного начала. Але на тлі загальному вони одинаки-сироти. Винятки з правил.

У нас не витворилася стійка традиція елітарної поезії. Вона й не могла витворитися у нації, яка зрікається власної мови. Наші нинішні потуги на елітарність – намагання вискочити з шкури. Вони з домішками деструктиву й надриву. Як наслідок, найпоширеніша трагікомічна суміш – патриціанство з плебейством. Знову ж таки – відкупне нашій історії й ментальності.

Щодо ознак елітарності. Гадаю, найпромовистіша з них – наявність усе тієї ж місткої субстанції, яку називають духовністю.

– В статті «З ріки Геракліта», написаній ще у 1994 році, Ви говорите про те, що хронічною хворобою української критики є змішування великих і малих талантів. Ми зійшли з «мертвого» місця? І чого, на Ваш погляд, бракує, аби вилікуватися від короткозорості?
– Пречудове запитання. Скидається на те, що хвороба ця невиліковна. У нас відсутнє відчуття різнокаліберності. Причини дві – брак культури й естетична глухота.

– Донедавна інформація була справжнім дефіцитом, а цензура не тільки нищила чи затримувала на шляху до читача високохудожні тексти, але й фільтрувала спам. Заборонені твори української та світової класики йшли до свого читача повільно. Але їхня поодинока, довгоочікувана з’ява вчила ставитися до вартісного з любов’ю та уважністю. Сьогодні ж інформаційний бруд суне, наче з конвеєра, а жоден із зовнішніх фільтрів не працює. Як в такій ситуації не втратити почуття класичного, взірцевого?
– Не розлучатися з класичним за будь-якої погоди. Мати добру пам’ять: ми – тільки п’ятачок гігантського світового літмасиву.

– Кожне з поколінь вибирає для реалізації творчих задумів найзручніший інструментарій. Проте існують загальні цінності, як існує єдина тема – людина зі своїм скінченним земним життям. І цю тему можна озвучити різними словами. Непорозуміння між літературними поколіннями – така проблема існує? Чи відчуження виникає лише тоді, коли тема інтерпретується на різних рівнях осмислення і таланту?
– Непорозуміння між літературними поколіннями – даність. Проблема ця передусім світоглядна. Кожне покоління – виразник реальності, яка зазнала певних змін. Змінюється реальність – змінюються і погляди на неї. На цьому ґрунті й виникають найчастіше розбіжності, відчуження і, як Ви кажете, «різні рівні осмислення». Втім, здається, психологічно точніше я висловився з цього приводу в одному з віршів.
А правді молодих із правдою похилих
ніколи не зійтись, як молодій траві
з травою, що всиха на кам’янистих схилах,
але літає в снах, і сни оті живі.

Бо в правді молодих земної більше правди
ніж горньої, яка навідує старих
в літаннях їх нічних, коли верховний Автор
возносить владно дух над прахом правд земних.

– Володимире Олександровичу, український читач знає Вас як поета, критика і публіциста. І, мабуть, портрет письменника Володимира Базилевського не буде достовірним, якщо не враховувати котрийсь із названих творчих виявів. Скажіть, будь ласка, чи існують для Вас художні образи та ідеї, котрі передбачають втілення виключно засобами віршованого або ж, навпаки, прозового слова? Чи те, про що можна сказати в поезіях, можна «без втрат» викласти в статтях або есеях?
– Тому й існує різножанровість, що кожен жанр має свої особливості і переваги. Сам вибір жанру залежить від душевного стану і налаштованості на той чи інший об’єкт. Та з усіх жанрів найуніверсальніший, і я про це казав не раз, поезія. Вона ж і найближча до того, що називають чистою правдою душі.

– У своїх творах Ви торкаєтеся важливих питань. Почуваєтесь почутим сьогодні?
– Був час, коли я почувався в іпостасі волаючого в пустелі. Один знаний критик, якого я шаную і з яким почуваю духовну спорідненість, назвав мене поетом без покоління. Це було для мене несподіванкою, але… сподіваною.

Згадуваний Мілан Кундера якось зауважив, що не сприймає самого слова покоління, бо є у ньому щось від стадності. Я завжди, хоч і не зовсім ясно, відчував свою окремішність. До мене чомусь тягнулися старші письменники, і я теж мав до них сантимент: привід для сумніву щодо універсальності бунінської формули – молоді пожирають стариків.

Складніші й ревнивіші були стосунки з відомими ровесниками. З молодими й зовсім складалося кепсько. Для декого з них я був і, либонь, лишився ретроградом, неоконсерватором, позаяк різко реагував на їхні лівацькі вивихи. Дехто з тих молодих уже з сивинкою чи й лисинкою.

Чесно кажучи, я майже зріднився зі своєю відрубністю, аж раптом якимось невідомим чином щось у задушливому повітрі епохи зрушилося і впродовж останніх років до мене озиваються як літератори в літах середніх, так і молоді – вже іншої генерації. Розумні, освічені, талановиті.

Я не схильний втішатися з цього приводу, життя фактично позаду, але приємно думати, що мені інколи вдавалося висловити правду, яка незалежна від віку.

– В одному з віршів Ви сказали: «Є лише поезія і музика, решта все не варте ні гроша». Збільшується з віком кількість сокровенних текстів, для яких цілком достатньо єдиного читача – їх автора?
– Збільшується. Але в них забагато гіркоти. Щоб не самоотруїтися, шукаю підтримки і виправдання у близького мені світоглядно Шопенгауера з його геніальним у своїй простоті розвінчуванням «системи оптимізму».

– Про що мрієте написати і про що мрієте взагалі?
– У моєму віці мріяти – розкіш. Мрії – для юних. Я ж намагаюся гнати цих екзотичних птахів, якщо вони зрідка навідуються, у напрямку місця їх гніздування – молодості. Хоча й не обтинаю крил.

– Якими є Ваші радість та муки творчості?
– Радість – радістю, муки – муками.

– Чи у внутрішньому просторі можна жити так, як цього прагне душа?
– Повнометражний комфорт тільки й можливий у внутрішньому просторі.

– Володимире Олександровичу, що би Ви побажали своєму читачеві?
– Зберегти душу від нечистот, що пруть із рваних каналізаційних труб гнилої епохи.

Розпитував Олександр Клименко