У сутінках Содому

Едгар Дега. Спартанські дівчата викликають на змагання юнаків

Едгар Дега. Спартанські дівчата викликають на змагання юнаків

Від редакції. Вихід антології «120 сторінок Содому» спричинився до кількох гучних скандалів. «ЛітАкцент» відреагував на ї появу рецензією Марти Варикаші (див. Queer pro quo, або За межами бінарної гендерної дихотомії). А тим часом, маємо думку Петра Іванишина, який, власне, відгукнувся не так на «120 сторінок Содому», як на поширення тенденції, що її він називає «пропагування гомосексуалізму», в т. ч. — й через квір-літературу. Аргументи П. Іванишина варті того, щоб бути почутими. Як і аргументи його опонентів, що, очевидно, не забаряться. «ЛітАкцент», як завжди, сприятиме тому, щоб «високі сторони» почули один одного.

У дивному й часто незрозумілому світі ми живемо. Світі дуже гуманістичному, але чомусь переважно нелюдяному. Світі дуже поліконфесійному, але чомусь переважно безбожному.Світі дуже толерантному, але чомусь переважно не стосовно традиційних національних та християнських вартощів. Світі глобального поширення лібералістичної демократії, де чомусь окрема людина і цілі народи позбавлені свободи. Воістину, праві були ті поети і філософи, які окреслювали епоху Нового часу, як “час ночі світу”. Таки сутеніє, якщо поглянути не на яскраві здобутки цивілізаційного, науково-технічного прогресу, а зазирнути у буттєві глибини, у сфери культури, духовності, людяності…

Прямим і промовистим свідченням поглиблення “ночі світу” після другої світової війни стало масове утвердження й розповсюдження неоліберальних “загальнолюдських” ідеї та практик, споріднених між собою (вестернізації, мультикультуралізму, атеїзму, сексуальної революції, неофемінізму, глобалізації, постмодернізму, апатридства, порнографізму, “радикальної демократії”, “воєнного гуманізму” та ін.), зокрема й так званої “культури геїв і лесбійок”. Із здобуттям Україною незалежності, не без політичного тиску з боку Євросоюзу і США, пропагування гомосексуалізму стало відчутним і в нашій країні. Спеціалізовані видання, клуби, організації, тусівки, вечірки, дискотеки, псевдохудожня творчість, телепередачі, гей-паради, квір-зорієнтована мода, різні шоу, публічне і горде визнання у своїй нетрадиційній орієнтації передусім успішних людей – усе це сприяє утвердженню в суспільній свідомості сучасного покоління українців думки про те, що гей-лесбійство треба не просто ігнорувати чи толерувати, а й навіть шанувати як певну культурну, естетичну та “демократичну” цінність, і як статеву норму також. Але це тільки початок. Руслан Кухарчук, лідер руху “Любов проти гомосексуалізму”, часто застерігає від агресивності та підступності квір-спільноти, яка, і це підтверджує ситуація в низці західних країн, нав’язує іншим людям “справжній гомо-диктат”.

Що ж, новітню – постмодерну – західну цивілізацію часто ототожнюють із космополітичним Вавилоном чи глобалістичною Вавилонською вежею, але, мабуть, не була б недоречною й асоціація тут із біблійними Содом та Гоморрою. Зараз гомосексуалізм для багатьох став, якщо не чеснотою, то принаймні нормальним явищем (тобто нормальною “психосексуальною орієнтацією”, ознакою “сексуального здоров’я”, однією з природних форм статевого акту тощо). Чи так воно насправді?

З погляду психології, гомосексуалізм – це в абсолютній більшості випадків набута (а не вроджена) форма душевного захворювання, різновид перверсії (поруч із садизмом, мазохізмом, педофілією, фетишизмом тощо). Йдеться про статеве збочення, “протиприродний статевий потяг до осіб своєї статі”. Хоча гомосексуальну аномалію можуть спричинити хвороби головного мозку, наркоманія, деякі види отруєнь тощо, а можливо, й генетичні патології, найбільшу роль відіграють все ж зовнішні фактори – виховання, соціальне оточення, вплив сім’ї, друзів, ЗМІ, літератури, фільмів, комп’ютерних ігор, інтернету тощо. Фахівці (наприклад, Д.Шпірер, Л.Джілберт, Дж.Ніколсі та ін.) твердять, що не випадає говорити про природність гомосексуалізму, що це набутий фактор, спричинений насамперед неправильним батьківським вихованням (чи відсутністю такого).

Відомий психолог Нейл Вайтхед зазначає, що “життя мужчини-гомосексуаліста” “є психічним порушенням”, що “психічні проблеми дійсно пов’язані із гомосексуалізмом”. Як приклад він наводить велику (у три рази вищу, ніж в гетеросексуальних людей) схильність гомосексуалістів до актів суїциду. Причому тиск суспільства тут відграє незначну роль, бо така статистика характерна і для тих країн, скажімо, Нової Зеландії, де толерантність до гомосексуалізму навіть вища, ніж у США. З іншого боку, психологи вказують на схильність гомосексуалістів і до соціопатичної поведінки, і до безвідповідального проміскуїтету, що катастрофічно прискорює поширення епідемії ВІЛ-СНІДу. Цікавим і промовистим доказом на користь того, що гомосексуалізм належить таки не до вроджених, а набутих хвороб, можуть бути численні свідчення психологів (наприклад, Р.Спітцера, С.Джонса, М.Яргауса та ін.), про те, що гомосексуалізм піддається лікуванню, тобто нетрадиційну сексуальну орієнтацію можна змінити на традиційну.

Інша психологічна позиція – гомосексуалізм, мовляв, не є хворобою – ґрунтується на рішенні Американської психіатричної асоціації 1973 року. Однак ця позиція чомусь не схильна враховувати, що далеко не всі психологи визнали  рішення АПА науково обґрунтованим, що досі не спростованою є інформація про те, що чимало членів АПА самі були явними чи прихованими гомосексуалістами,  і що потребує детальнішого розгляду припущення, про політично-замовний характер цього рішення. Не випадково Стівен Епстайн у 1987 році вказував, що метою “геївської політики” є “повалення [існуючого] сексуального порядку”.

З погляду онтології, тобто філософії буття, гомосексуалізм стає прогнозованим виявом деструктивних процесів буттєпокинутості (чи обездуховлення): нігілізму, спустошення, знекоріненості тощо окремої людини і цілих народів. При цьому нігілізм витлумачують як процес знецінення вищих цінностей – ідеалів, принципів, норм, правил, цілей тощо – усього того, що встановлено над сущим. Таке знецінення, на думку філософа Мартіна Гайдеґґера, призводить зрештою і до втрати цінності й сенсу саме суще, а отже, й людину. Ключовою тезою нігілізму стає гасло: “Бог помер”. Саме від нього беруть початок інші нігілістичні гасла уже доби постмодерну, серед яких прочитаємо і про смерть традиційної статевої ідентичності.

Спустошення – виражається у процесі злотворення: у спустошенні людського буття, у покинутості життям, у перетворенні всього – світу, людини, землі – у пустелю. М.Гайдеґґер вказує, що спустошення випливає з людської гордині, з “волі до волі”, з гуманістичного бажання панувати над сущим, яке призводить до скочування людини у Ніщо, у небуття. Гомосексуалізм стає елементом цього смертетворчого процесу, стає фактором життєпокинутості, а отже, як твердить онтологічна філософія, неминуче стає злом.

В національному плані буття постає як опорна основа національного сущого, тобто як буття нації, як Батьківщина. Саме Батьківщина, на думку філософів, є тим ґрунтом, у якому “коріння людини”, коріння її екзистенції, існування. Французький філософ Сімона Вейль вказувала, що найважливішою потребою людської душі є “укоріненння” в націю, Батьківщину, національну державу, країну. Натомість протилежний антибуттєвий процес окреслюється нею як “знекорінення”. При чому “навіть без збройного завоювання влада грошей і економічне панування можуть нав’язувати чужорідний вплив і викликати хворобу позбавлення коріння”. Одним із виявів буттєвої хвороби знекорінення, під тиском західної “влади грошей”, і стає гомосексуалізм, який радикально заперечує усталений статевий аспект “національного середовища”.

З націологічної та соціологічної точок зору, гомосексуалізм постає одним із виявів маргіналізму (конкретніше – статевого маргіналізму), що має антинаціональну, антикультурну, антисоціальну природу. Маргінал завжди перебуває на межі різних, часто суперечливих чи несумісних, систем вартостей, різних культур, різних суспільних груп, що накладає посутній відбиток на межовий спосіб буття такої людини. Пасивні маргінали просто відкидають цінності й традиції тієї чи іншої націокультурної спільноти чи соціальної групи, натомість активні маргінали прагнуть за будь-яку ціну ще й утвердити власну систему норм та вартостей.

Якщо, з погляду онтологічної герменевтики, маргінал може бути окресленим як знекорінений, спустошений індивід, то з погляду націології – це людина без виразної національної ідентичності. На думку Романа Кіся, така людна “втрачає… сам стрижень своєї національної вдачі, а саме – втрачає певну сенсожиттєву спрямованість особистості”. Промовисто, що, за деякими статистичними даними та емпіричними спостереженнями, дуже часто гомосексуалізм як статевий маргіналізм пропагується передусім середовищами яскраво виражених національних маргіналів (русифікованих чи вестернізованих типів), які в українській культурній традиції окреслювалися завжди негативно: як малороси, хруні, манкурти, перевертні, яничари та ін.

З естетичного та літературознавчого погляду, гомосексуалізм як письменство постає феноменом антимистецтва, конкретніше – антилітератури. Мистецтво – органічна частинка національної культури. Уже класичними стали визначення, наприклад, Макса Вебера про те, що культура – це сфера, що охоплює “всі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої”, чи Поля Рікера, який вбачав у ній “комплекс цінностей”, що конституюють народ як народ. Отже, література як невід’ємна складова мистецтва теж володіє загальнокультурною національно-духовною, духовнотворчою сутністю.

Як же ж варто назвати творчість, що, як література гомосексуальна (“гомоеротична естетика”, “квір-творчість” тощо, наприклад, яскраво виражені у порнографічних романах де Сада), виконує антидуховну, руйнівну стосовно тієї чи іншої національної культури функцію, утверджуючи як нормальні явно аморальні, нігілістичні, перверсійні ідеї та практики? Такий тип мистецтва чи письма виламується з-поза духовних меж культури й перетворюється у феномен антикультури. Антикультура ж – це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних, антигуманних. Це дозволяє говорити про гомосексуалістські (перверсійні) твори як про явища антимистецтва, антилітератури, міцно базовані на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму.

Мабуть, усвідомлюючи це, кілька постмодерних критиків (Г.Грабович, С.Павличко, Т.Гундорова, В.Агеєва та ін.) прагне легітимізувати квір-літературу в українському культурному просторі у досить дивний спосіб. Ідеться про нав’язування малонаукової, зате дуже лібералістичної, думки про те, що начебто низка українських класиків (Т.Шевченко, Леся Українка, О.Кобилянська та ін.) належали до гомосексуалістів.

Мабуть, найбільш давню й потужну традицію осмислення гомосексуалізму спостерігаємо у сфері релігії. Там він трактується однозначно як вельми тяжкий гріх. І Старий, і Новий Завіти (Буття, Левит, Второзаконня, Перше соборне послання апостола Петра, Перше послання до коринтян апостола Павла, Перше послання до Тимотея апостола Павла), і писання отців християнської Церкви та богословів рясніють недвозначними й суворими засудженнями гомосексуалізму (мужоложства). Тому, базуючись на багатовіковій традиції, християнський катехізис відносить содомський гріх до тих чотирьох гріхів, які “закликають до неба про помсту”. А оскільки замовчування будь-якого гріха є також гріхом, то не дивно, що й священнослужителі, і миряни, і Церква в цілому, делікатно трактуючи окремих гомосексуалістів (як і інших грішників), все ж твердо протиставляються політичним спробам утвердити содомію як норму сучасного суспільного життя.

Вельми послідовну позицію стосовно новітньої глорифікації гомосексуалізму займає Католицька Церква. Свідченням цьому можуть бути, наприклад, зауваження Конгрегації віровчення Святого Престолу, що стосуються проектів правової легалізації союзів між гомосексуальними особами “Про дозвіл одностатевих шлюбів”, укладених тодішнім префектом Конгрегації Йосифом Кардиналом Рацінґером (тепер – папа Бенедикт XVI) та підписаних папою Іваном Павлом ІІ 28 травня 2003 р. У них, серед іншого, можна прочитати, що узаконення співжиття гомосексуальних індивідів є “схваленням і узаконенням зла”, легалізація гомосексуальних союзів призводить до “девальвації шлюбу”, що “включення дітей в гомосексуальний союз через усиновлення, по суті, означає здійснення насильства над цими дітьми”, що певна увага до окремих гомосексуалістів, у жодному випадку не може призвести до схвалення гомосексуальної поведінки чи до легалізації гомосексуальних союзів”  тощо.

Схожу позицію можемо спостерегти і в інших традиційних релігіях, наприклад, у юдаїзмі. У Торі на окреслення гомосексуалізму вживається термін “мерзота” (“тоєва”), що Талмуд тлумачить як “відхилення від природного”. Бенціон Зільбер, міркуючи про гомосексуалізм як про гріх (“нахил до лихого”), а про гей-паради як утвердження “неправильного як норми”, вказував, що остаточне рішення про всесвітній потоп Господь прийняв, коли  “люди узаконили мужоложство”. Рабин Іммануель Якубовіч у 1968 р. зазначав, що єврейський закон “засуджує гомосексуальні стосунки не менше, ніж інші моральні порушення, що базуються на гедоністичній етиці”. У 1974 р. представник поміркованішої течії в юдаїзмі рабин Норман Ламм в “Енциклопедії юдаїзму”, закликаючи до більш толерантного ставлення стосовно окремих гомосексуалістів, все ж вважав гомосексуалізм збоченням (перверсією) і застерігав супроти терпимості стосовно гомосексуальності, оскільки це може призвести до більшої агресивності педофілів стосовно неповнолітніх.

Прикметно, що 15 травня 2007 року Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, куди входять представники різних християнських, мусульманських та юдейських конфесій, прийняла декларацію “Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів”. З іншого боку, вартують на увагу дослідження (наприклад, К.Вайт і Дж.Стейнберґа), у яких гомосексуалізм (та інші статеві збочення) пов’язується із сатанізмом та його кривавими культами. Тому викликають подив і занепокоєння міркування окремих начебто християнських українських публіцистів, у яких толерування гомосексуалізму виправдовується політично: як, мовляв, застосування справжніх “демократичних підходів”.

Зрештою, з політологічного та ідеологічного (суспільно-світоглядного) погляду, гомосексуалізм та його новітня пропаганда постають перед нами як вияви культурного імперіалізму, як органічні елементи – поруч із глобалізацією, мультикультуралізмом, сексуальною революцією, неофемінізмом, постмодернізмом тощо – ідеології неолібералізму. Тому закономірно, що саме українські демоліберали (як-от Ю.Андрухович чи А.Бондар), переймаються суспільною легітимізацією цієї перверсії.

Взагалі, імперіалізм розглядають як чужорідну суспільну свідомість і суспільний світогляд колоніалістичного типу. Імперіалізм узагалі – це форма несвободи, поневолення, на відміну, скажімо, від націоналізму, який розглядають як “форму свободи” (С.Дюрінґ). Західний історичний досвід ХІХ і ХХ століть дозволяє виділити три основні модифікації імперського світогляду: демоліберальний, соціал-демократичний (комунізм, соціалізм) і псевдотрадиціоналістичний (націонал-соціалізм, націонал-більшовизм).  Імперіалізм у сфері культури називають ще культурним (чи культурологічним) імперіалізмом. Під ним розуміють методологічну настанову та її практичну реалізацію у сфері культури, що призводить до фальшування дійсності в інтересах колоніалістичних ідеологій. Фактично імперіалізм продукує в межах культури чужорідні стосовно національного буття вторинні семіотичні системи – політичні міфи, – що деформують реальність за допомогою різних за формою, але однакових за своєю денаціоналізуючою, нігілістично суттю методів (расизм у націонал-соціалізмі,  “пролетарський” інтернаціоналізм або космополітизація у лібералізмі). На рівні стратегії спілкування між різними народами культурний імперіалізм постає як універсалістська доктрина, суть якої – у нав’язуванні іншим націям власних культурних (чи таких, що вважаються культурними) надбань: мови, релігії, політичних ідеологій, філософських поглядів, художніх (чи антихудожніх) творів тощо і, в тому числі, практик статевої ідентифікації.

Лібералістична деструкція (передусім в політико-економічних інтересах західних наддержав та транснаціональних корпорацій) національних культур, витворення космополітичної надкультури, утвердження антинаціональних та антирелігійних цінностей неодноразово критикувалася різними вченими, богословами, політиками, письменниками, філософами різних світоглядних орієнтирів, однак найбільш промовистою є критика глобалістичної ерзац-культури з погляду частини саме ліберальних мислителів і вчених. Як приклад, можна назвати англійського політичного філософа Джона Ґрея. Дж.Ґрей, виступаючи за політику толерантності стосовно гомосексуалістів, водночас не сприймає неоліберальної “фундаменталістської” політики наділення останніх рівноправністю та привілеями як окремої культурної групи. Визнання за гомосексуалістами групових прав (включно із правом на одностатевий союз) стає вираженням політики мультикультуралізму, яка призводить до дестабілізації суспільства, до “хаосу”, до неможливості “збереження громадянського миру”. На думку філософа, стабільне суспільство “не може бути в основі мультикультурним”, для нормального розвитку воно мусить мати скріплюючу тканину національної культури – спільної культури, “просякнутої почуттям спільності історії та національності”.

Звичайно ж, феномен гомосексуалізму можна розглянути із набагато більшої кількості ракурсів, однак загальні висновки навряд чи зазнають суттєвих змін. У випадку гомосексуалізму, ми маємо справу із психічним захворюванням, перверсією, статевим збоченням, виявом нігілізму, спустошення, культурної знекоріненості, обездуховлення, національного маргіналізму, антимистецтва, із тяжким гріхом, із аморальністю, із антинаціональним виявом культурного імперіалізму неоліберального зразка. Перелік таких характеристик свідчить явно не на користь явища і змушує серйозно засумніватися в апологетичних спробах довести його нормальність, природність, здоровість чи нешкідливість. А ще він спонукає принаймні із розумінням (якщо не зі схваленням) поставитися до численних спроб активно протиставитися аморальним спробам пропагування гомосексуалізму у вигляді гей-парадів, презентацій, показу пропагандивних фільмів тощо.

До них, безумовно, варто віднести й активні протести молодих українських християн (переважно із всеукраїнської організації “Тризуб” ім. С.Бандери), звісно ж, спрямовані не проти сексуальних уподобань окремих хворих людей. Спрямовані ці виступи проти презентацій та перфомансів естетично убогої брошурки про “содомітів солодких”, “зголоднілих жінок” та “хлопчиків-шльондр” – “120 сторінок Содому”, – що видало створене сумновідомим гарвардським професором-десакралізатором Г.Грабовичем видавництво “Критика”. Щоправда, стосовно інформаційного шуму стосовно цих 120-ти переважно графоманських сторінок пропаганди содомії та лесбійства дивує одна річ. Чомусь активну підтримку й охорону цим акціям гомосексуалістської пропаганди, як свідчать деякі інтернет-ресурси, забезпечували представники промосковських шовіністичних організацій. Погодьтесь, це якийсь дивний симбіоз у дусі знаменитого союзу “Меча і орала” Остапа Бендера.

Напевно, приватне інтимне життя будь-якої людини – її особиста справа. Однак такі публічні акції утвердження перверсій повинні б викликати зацікавлення не лише в окремих представників української громади, а й у представників українських влади й закону, оскільки лібералістичне множення аморальних практик неминуче призводить і до поглиблення духовної деградації суспільства, і до громадянських протистоянь. У вже згадуваній декларації Всеукраїнської Ради Церков міститься вагома пересторога: “Там, де легалізовано проституцію й наркоманію, одностатеві шлюби й евтаназію, вже зараз ставиться питання про легалізацію педофілії. Україна не повинна йти таким згубним шляхом”. Відразу ж згадуються нещодавні події довкола справи депутатів-педофілів. Варто усвідомити всю значущість і даного нам попередження, й необхідності появи врешті ефективних політичних механізмів захисту прав і свобод корінного українського населення в цій невідомо чиїй державі.

Що ж, дивлячись на сумні спроби утвердити в Україні пропаганду різних форм аморальності, в тому числі й гомосексуалізму, у засобах масової інформації, у творах псевдомистецтва, в інших сферах суспільного життя, все чіткіше усвідомлюєш: таки сутеніє… Але хіба не в сутінках Содому ще потужніше розгоряється полум’я віри? Хіба не його світло є опорою праведної боротьби зі злом? Хіба не це полум’я гартує надію нашого небесного спасіння?

Від редакції. Вихід антології «120 сторінок Содому» спричинився до кількох гучних скандалів. «ЛітАкцент» відреагував на ї появу рецензією Марти Варикаші (див. Queer pro quo, або За межами бінарної гендерної дихотомії). А тим часом, маємо думку Петра Іванишина, який, власне, відгукнувся не так на «120 сторінок Содому», як на поширення тенденції, що її він називає «пропагування гомосексуалізму», в т. ч. — й через квір-літературу. Аргументи П. Іванишина варті того, щоб бути почутими. Як і аргументи його опонентів, що, очевидно, не забаряться. «ЛітАкцент», як завжди, сприятиме тому, щоб «високі сторони» почули один одного.

74 коментарі
  1. Дядько Фройд коментує:

    А загалом сумно, що розмови про “ето” цілком заступили штуку. Це показник дегренеративності нашої культурної спільноти, яка продовжує в кращих традиціях совка пришпорювати хирлявого Росинанта у пошуках ідеологічної “ідентичності”, – хай і поганенької, аби була. Бо інакше навіщо здалося б гвалтувати ближніх, якщо й без того ніхто ніц не боронить? З огляду на це дозволю собі нагадати учасникам дискусії, що немає ні чоловічої, ані жіночої, ні гетеросексуальної, ані гомосексуальної штуки – є просто ШТУКА. І якщо якийсь дурень говорить, що він представник лбгт-літератури, або якась дурепа переконує, що вона є поеткою-феміністкою, плюньте їм у вічі, бо це не мистці, а ошуканці. Мистець, доки він творить, є асексуальною істотою (так, давньоскандинавська традиція заховала іменник “скальд”, себто “поет”, який належить до середнього роду), бо творить дух, а не плоть, і дух митця підкоряє плоть, але аж ніяк не навпаки. І мистець, який бачить в моделі всього лиш звабливого ефеба, якого треба виграти, а не чисту форму, залишиться мистцем “для своїх”, але не ніколи не створить шедевру. А щодо його життя поза сферою творчості, то, як мовляв Пушкін:
    Пока не требует поэта
    К священной жертве Аполлон,
    В заботах суетного света
    Он малодушно погружен…
    В усякому разі справжній мистець не стане творити мистецтво на грунті своєї житейської малодушності, перетворюючи його тим самим в брудний театр ексгібіціонізму. Слід пам’ятати, що належить кесареві, а що – Богові, а відтак не плутати, як мовляв один блазень, Божий дар з яєшнею, засмаженою на снідання.

    • Сашка коментує:

      Ганебно таке читати. От і все. Просто ганебно… Якісь релігійні аспекти наводять, психологічні, медицину приплели. Якщо Бог дав людині життя і зробив її такою, як вона є, то… Словом, кожен з нас відповідає за своє тіле, за свою душу і таке інше. Якщо людина вирішила жити ТАК, то нехай. А що мені зтого? Я дивлюся за своїм життям. І мені здається так має робити кожен. Якщо це гріх, то це справа кожного особисто, якщо людина вчинали злочин – нехай відповідає. Але з ким спати, з ким товаришувати, у кого вірити і що робити – це справа дуже індивідуальна. Тому… Краще виховуйте, аніж ви диветеся, щоб хтось би там їх незгвалтував. Головне, щоб ваші діти гвалтівниками і вбивцями не стали. Оце головне. І менше звертайте на таке уваги, буде вам радість)))

  2. Сашка коментує:

    Документальні свідчення? Ви мене насмішили. Тобто я Вам маю цидулку перексерити, де має писати “…такий-то Леонардо справді був геєм”. Це Вам Булгакова не нагодує. “Майстер і Маргарита”, там ще кіт був, що справки видавав подібного змісту. Якщо Ви пам”ятаєте донедавна за “мужеложство” строк давали. І немалий. Ясно, що коли людину притягали до відповідальності, то факт уже незаперечиш, а в інших випадках про такі речі можна говорити лише “здогадуючись”. Як на мене, він таки був геєм, але, якщо Ви захочете мені заперечити, то й протилежного Вам теж не довести. Читав про Толстого, так подейкують, що і він був небайдужим до чоловіків (можна почитати його багатотомний щоденник -багато цікавого можна знайти). А ж він мав щось більше десяти дітей і жінку. То, вибачте, які докази Ви маєте на увазі. Ми і сьогодні не можемо толку дійти. Ви знали, що Ляшко і Портніков геї? Я – ні. Говорячи про Борю і Вайльда я говорив про стиль в одязі, манеру поведінки, а не ставив знак “=”. Стиль Вайльда шокував і відлякував людей – з нього сміялися, як і зараз з Борі. Тут я і проводжу аналогії. Про Дезессента не чув, каюсь. Якщо і чув, то не читав. Знову-таки каюсь. Щодо Бодлера і Рембо, то про їх “близькість” мені навіть розповідали в школі на уроці зар. літ. Просто, якщо Ви хочете думати, що геї – це манірні хлопчики у стрінгах, що організовують гей-паради та фарбують волосся у рожевий, то не важко припустити, що Ви не були ніде далі СНД. У мене є знайомий з Чикаго гей. Так з підсумку декількох розмов, можу сказати, що нашим “крутим мужикам” ще треба постаратися, щоб не бути бабою, перепрошую. А ваша думка стандартна, впізнавана – гей=боря маєсєєв=парад=стрінги=пєдафіл=анальний секс… і так далі. Це, насправді, смішно… І знову ж таки, йдемо в Європу, а толерантності нуль – повірте, українка зараз в Італії це 100500 раз ганебніше, ніж гей… І я навіть неправильно сказав – там гей – це неганебно – це норм. Це для нас, людей, що одягаються з секонд-хенду, працюють за менш ніж 100 дол в місяць і живуть по дві сімї в тісних квартирках гуртожного типу – ганебно, бо “пєдік”, “жид”, “нєгр”. А їм там нема різниці. Їм нормальні ми нафіг не нада. От і все, що я вам можу сказати. 

  3. Дядько Фройд коментує:

    ” Їм нормальні ми нафіг не нада” +100!!! Афторе, пеши ісче! ))))))
    Да-а-а-а, багацько тут “по Фройду” наварнякано… )))))))

Додайте свій відгук

Ви можете використовувати аватари GRAVATAR.com.

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2015. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш