Kinder, kuche, kirche – і «Перший вінок»!

Н.Кобринська

1887 року у Львові вийшов друком український жіночий альманах «Перший вінок». Його поява засвідчила, що маскулінний літературний світ перестає бути монопольно-чоловічим. Зі сторінок «Першого вінка» зазвучали жіночі голоси – і їх було багато! Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Анна Павлик, Олена Пчілка, Михайлина Рошкевич, Софія Окуневська, Ольга Франко, Леся Українка – ось неповний перелік тих, хто взяв участь у виданні, запропонувавши укладачам альманаху свої вірші, оповідання, етнографічні розвідки, статті.

«Перший вінок» було видано, що називається, «заходами й коштом» двох жінок – 32-річної Наталі Кобринської і 38-річної Олени Пчілки. Їх тандем символізував єдність західних і східних українських земель, хоча, звісно, головне – не символіка, а просто – близькість людей, які мали спільні цілі, задля досягнення яких і поєднали свої зусилля. Рано чи пізно подібне видання мало з’явитися, оскільки постало воно з об’єктивної потреби, з надр жіночого руху, який уже в 1860-ті роки набув у Європі неабиякого розмаху. Поштовх йому дала «весна народів» (1848 р.), яка змела «святу старовину» (в Росії її уособленням були дворянські гнізда), відкривши шлях до економічних відносин на засадах конкуренції. В європейському інтелектуальному середовищі значного поширення набули соціалістичні ідеї. Саме в такому – широкому – контексті проблем соціальної та національної емансипації і обговорювалося «жіноче питання».

Жінки домагалися для себе ширших прав, шукаючи нові точки прикладання власних сил, у т.ч. й інтелектуальних, творчих. Вийти за домашній поріг, розімкнути зачароване коло чотирьох К (kinder, kűche, kirche, klieder – діти, кухня, кірха, сукня), отримати право на професію, на університетську освіту, – це прагнення стало суттю феміністичного руху. В Галичину феміністичні ідеї проникли вже в 1870-ті роки – і потрапили на вельми сприятливий грунт! Гострота «жіночого питання» тут була такою, що якийсь вихід у ситуації разючої гендерної нерівності треба було таки шукати.

Наталя Кобринська (до заміжжя – Озаркевич) – та взялася за «реформу жіночого ґаздівства» і створення «певної корпорації» однодумців ( «Товариство руських жінок» – 1884 р.). Донька священика, депутата Державної ради у Відні Івана Озаркевича, вона замолоду зазнала сильного впливу позитивістської літератури, яка й спричинила світоглядні зрушення, змушуючи задуматися над «проклятими» питаннями про стан суспільства і способи його виправлення. Їй пощастило: чоловік був «щирим повірником» її думок; одного разу він приніс їй книгу Ш.Мілля «Про неволю жінок» у німецькому перекладі, – і з того часу, писала Кобринська, Мілль «запанував над усіма моїми думками».

У 27-річному віці Наталя, однак, залишилася вдовою (1882 р.) і повернулася в прикарпатське містечко Болехів, до батьків. Наступного року вона познайомилася з Іваном Франком, який наполегливо заохочував молоду письменницю до літературної праці. Про одне з перших оповідань Н.Кобринської («Задля кусника хліба») він відгукнувся із щирим захопленням: «Чи знаєте Ви, що се Ви написали таку штуку, котрій рівної вся наша література галицька досі не видала?» «Не видала» – тому що йшлося в оповіданні, ясна річ, про незвичну для тодішнього українського письменства феміністичну проблематику.

Ідею видання «Першого вінка» І.Франко також гаряче підтримав, причому – не тільки морально, а й редакторськими зусиллями. І то був не подинокий випадок, коли Франко сприяв появі в Галичині «жіночої» літератури.

Ольга Драгоманова-Косач. Фото 1882 р., м. Київ

Що ж до творчого тандему «Наталя Кобринська – Олена Пчілка», то починався він із приятельських стосунків двох письменниць, які познайомилися під час якоїсь із закордонних поїздок Олени Пчілки (Ольги Петрівни Драгоманової). Можливо, це сталося у Відні, можливо – в Цюріху. На час виходу «Першого вінка» літературна біографія Олени Пчілки також ще тільки починалася. До альманаху вона подала свою «студентську» повість «Товаришки», сюжет якої має цілком очевидну автобіографічну основу. Йдеться в повісті про alter ego авторки – Любу Калиновську, яка з провінційного містечка (в ньому вгадується «драгоманівський» Гадяч!) вирушає на навчання у Швейцарію. Із характерною для української прози 1880-х «чорно-білою» контрастністю зображення Олена Пчілка зіштовхує в конфлікті дві життєві програми – альтруїстичну, народницьку (Люба Калиновська) і егоїстичну, вузько-прагматичну (Раїса Брагова). Звичайно, в обох випадках важливу роль відіграють love stories – у них якраз чи не з найбільшою очевидністю віддзеркалюються такі несхожі уявлення Люби і Раїси про життєвий ідеал.

Пафосом, моральними конфліктами, типажем «нових людей» повість «Товаришки» Олени Пчілки близька до оповідання Наталі Кобринської «Дух часу». В обох творах помітне прагнення показати «нову жінку», яка в напруженій внутрішній роботі вибудовує нову систему ціннісних орієнтацій. Важливі складники цієї системи –
· усвідомлення самоцінності свого «Я»;
· готовність до бунту проти рутини і несприятливих обставин (заради захисту того ж таки самобутнього «Я»!);
· пошук у собі громадської людини.

Цікаво, що в героїнь-феміністок Н.Кобринської і Олени Пчілки утвердження особистості супроводжується активним пробудженням їх національної самосвідомості, що позначається і на життєвих програмах кожної із жінок. Саме цей ефект злиття феміністичного й національного мала на увазі Наталя Кобринська, коли в «Автобіографії» 1893 року писала: «лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації»…

Нещодавно мені випало побувати в Болехові, відвідати меморіальний музей Наталі Кобринської, побувати на її могилі, постояти біля колишньої плебанії отця Озаркевича. Поруч із плебанією – маленький пошарпаний будиночок: у ньому любили усамітнюватися для задушевних розмов Наталя Кобринська й Ольга Кобилянська. Подумалося: ніщо не минається просто так. Можливо, й без альманаху «Перший вінок» ми не мали б «Людини» та «Царівни» О.Кобилянської? І все було б наче так само-самісінько, тільки все ж не зовсім так…