Про цю книгу я чув давно, і хотів побачити, що ж такого включив Віктор Неборак у цей том есеїстики і критики. Шкода, що я не потрапив на презентацію, оскільки дізнався про неї вже після того, як вона відбулася. Напевне, так мало бути. Оскільки, так є, то говорю про книжку.
Неборака мені завжди цікаво читати, а ще слухати. Він один із небагатьох літераторів, які вміють розповідати – доступно, посутньо і мудро. Ніби нічого незвичайного, але завжди після такого сеансу розмови чувся виповненим якимось важливим і неусвідомленим для себе знанням чогось незрозуміло близького. Неборак вміє ділитися ненав’язливо життєвим і літературним досвідом. Цьому свідченням не тільки поетичні збірки й книги чи роман «Базилевс. Нововіднайдені розділи Львівської Книги Переміщень, переписаної 2005 року» (2006), а й книги есеїстики «Повернення в Леополіс» (1998), «Введення в Бу-Ба-Бу» (2001, 2003), літературознавче дослідження «Перечитана “Енеїда”» (2001). У довіднику «Письменники Львівщини» (1997), де кожному авторові була надана можливість самому себе схарактеризувати, Віктор Неборак про своє творче і життєве покликання сказав таке: «Відчуваю і сплачую несплатний борг українській літературі. Тому займаюся безнадійним літературознавством – усним і паперовим. Люблю Божі творіння. Співчуваю творивам людини. Покликаний виявляти світову нескінченну багатовимірність у повсякденному житті. Вважаю мистецтво найприступнішим мені засобом здійснювати це своє покликання». І хоча ці слова сказані більше, як десять років тому ( під автобіографічною візиткою дата 30 вересня 1996 року), однак вони ніколи не спростовувалися автором, тому є дійсними. Останні два роки Неборак номінується на Шевченківську премію за поетичні книги «Літостротон» (2001) та «Повторення історій» (2005), знаючи при цьому всі крайнощі поцінування такого лавреатства (можна згадати його есей «Лавреатство як пастка», передрукований у згаданій книзі, у якому Неборак гостро критикує громадянський компроміс Євгена Пашковського при отриманні Шевченківської премії 2001 року). Але то вже у кожного є своя межа компромісу і уявлень про громадянський чин. Думаю, у перспективі премія Шевченка стане однією «із...» , тоді й розмов про не ї поменшає, і черга за нею зміліє, і якість відзначення буде оптимальною...
Сама книга Віктора Неборака складається із шести блоків-розділів: «А.Г.», «Персоналії», «Замок», «З архіву К.», «Дві розмови про літературу», «Різне».
Щодо першого розділу «А.Г.», який має підзаголовок «Нотатки маргінала, колишнього львів’янина, який опинився у Києві, спостереження, візії та інший мотлох», то це є ніщо інше як есеї, присвячені конкретному часові й місцю. Автор використовує давно апробований прийом із «чужим рукописом», який випадково дістається у його руки, цим самим нібито відмежовуючись від виразного автобіографізму. Криптонім «А.Г» автором розшифровується то як Архів Галичанина, то як Альфонс Галицький, то як Амброджій Грабовський (домінуючим залишається перше трактування). Ці есеї («Морока з приватними ритуалами», «Львів і львів’яни», «Місто-бордель», «Наша феноменальна література», «Київська місія», «Жінки» та інші) є міркуваннями автора над різноманітними проблемами суспільно-культурного життя України. Вони логічні, аргументовані, іронічно-ностальгійні, сатирично-саркастичні.
Соціальна направленість цих матеріалів очевидна, як і чіткість громадянської позиції самого автора (мені здається. що саме у цих міркуваннях потрібно шукати причини внутрішнього герметизму Неборака-письменника і Неборака-людини, при всій його публічності і готовності до діалогу): «Ми вдаємо, що все ще не визначились, яке суспільство будуємо. Ми дуримо і самі себе, і решту світу, який уже визначився. Ми будуємо бордель. [...] Якщо ми і далі будемо брехати самі собі, наші найфаховіші повії і плейбої будуть виемігровувати в усі кінці світу, залишаючи на батьківщині лише крокодилів і пияків-імпотентів. А нам, патріотам, доведеться задовольнятися переглядом піратських порнокасет» [7]; «наші класики були вільні у своїй творчості навіть серед тотальної несвободи. Вони мали відвагу говорити собі і ближнім те, що вважали за потрібне, і не торгували на політичних базарах Божим даром. Чому цей досвід, ця наша така виразна традиція індивідуального і водночас національного волевиявлення не стає у пригоді молодій людині, золоті літа якої щасливо перепали на перші роки конституційно узаконеної свободи? – Тому що ми, керовані, ясна річ, найблагороднішими намірами (якими, як відомо, встелено дорогу до пекла), перетворили волевиявлення наших класиків на тотальну дидактику, тестики, оціночки, зазубрювання, реферати, курсаки, перекази, диктанти, цитати і ще невідомо що. Ми – нашими ж руками – катуємо національних Прометеїв, анатомуємо їх на уривки, розрізаємо їх на кусні, дзьобаємо їхні печінки-біографії, перетрушуємо чужу брудну білизну, влаштовуємо ритуальні відзначення смертей і народжень, розшматовуємо їхні таки справді геніальні осяяння з приводу нашої з вами долі на правильні і неправильні відповіді, які лише зомбують свідомість наших дітей і ні на міліметр не наближають їх до розуміння сили рідного Слова» [9-10]; «Свобода – для того, хто шляхетний душею. А для наймита благом є найми» [27]...
Другий блок книги «Персоналії», присвячений тим конкретним постатям українського минулого і сучасного, які склали основу мистецького і світоглядного кредо Неборака. Також тут є розповіді про ті постаті, яким Неборак залишився вдячним чи вважав своїм обов’язком сказати про них добре слово. Розпочинається розділ есеєм «Неприлизані думки з приводу «мого» Шевченка», в якому Неборак подає власний ключ розуміння феномену Шевченка, називаючи знаковий розпізнавальний код «свого» Шевченка: «Лабіринт», «піраміда», «єлей», «миро», «жрець», «длань» (на матеріалі вірша Шевченка «Кума моя і я...»). Висновок Неборака категоричний: «У що ми перетворили Шевченка? – У щось таке як хор, який потрафить «ревнути» якісь рядки з Шевченка, наприклад, «Реве та стогне...». Далі перших віршів «Кобзаря», далі витверджених напам’ять шкільних уривків, далі німих завмерлих кам’яних і бронзових бовванів на усіх майданах постколоніальної «неньки», далі псевдонародних, вигаданих більшовиками, ансамблів пісні і танцю, далі сюрреалістичних капел бандуристів (не плутати з кобзарями-воїнами! – хоча капела кобзарів – це ще жахливіше!), далі гризні довкола Шевченківської премії (вигаданої комуністами) і так далі, і так далі – хто з нас рушив?» [38]. Неборак іде ще далі, – він звинувачує Шевченка: «(...) і Тарас Григорович тут трохи завинили. Навіщо було повсюдно примовляти перед наймитами і кріпаками – слава! воля! правда!?? Ліпше вже було повторювати вряди-годи – праця, обов’язок, терпіння. А ще – розум, взаєморозуміння, співробітництво... Для нашого люду, для його слави, волі і правди – це таки ліпше» [38]. Як полемічний висновок, претензії Неборака можна сприйняти. Чомусь Неборак забуває, що і ті гасла, які він називає, теж присутні у Шевченка. І тут вже провина «правнуків поганих», які не вибирали гасел, а торгували ними, у тому числі торгували й правдою Шевченка.
З інших есеїв цього розділу заслуговують уваги есеї «Що залишилося в спадок від Миколи Зерова» із загальним висновком Неборака: «(...) в першій половині тридцятих років Зеров безумовно відбувся як один із найвидатніших українських поетів ХХ століття (...). Зеров означив дух свого часу, хоча і не прийняв його. Бо дух цей був кримінально-плебейським» [45]; «Послання від Мирослава», присвяченому розглядові поетичної спадщини поета, воїна УПА Мирослава Кушніра (1922-1944); «Міф про поета», присвяченого розглядові творчості Ігоря Калинця; «Належний до касти трудівників (Кілька штрихів до портрета Романа Федорова)»; «Жива теперішність Андрія Содомори»; «Кілька штрихів до портрета Теофіла Івановича Комаринця».
Розділ «Замок» присвячений загальним тенденціям, проблемам сучасного літпроцесу, проблемі читача, питанню літературної слави, проблемі літературного учительства і учнівства, викладання літератури, дискусії навколо Шевченківської премії («Лавреатство як пастка») тощо. Цей розділ говорить про відомі речі і вічні проблеми літературного життя. Якихось несподіванок чи парадоксальних стилістичних ходів у цих есеях немає, але вони цілком вписуються у загальну картину світоглядних і мистецьких пошуків самого Неборака. І як такі вони цілком вписуються у загальну місію цієї книги.
Розділ «З архіву К.» подає вибрані рецензії і статті Віктора Неборака, більша частина з яких друкувалися на сторінках «Кур’єру Кривбасу» у 2003/2004 роках під псевдонімом «Володимир Карвацький».
Перші два відгуки присвячені книгам Гофмана і Гоголя, які вийшли в українському перекладі у видавництві Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га». У першому відгуку йдеться більше про феномен Малковича-видавця (адже Неборака пов’язує із Малковичем не тільки дружба, а й кумівство, – ось матеріал для критики Богдана Бойчука, цього противника «приятельсько-кумівських» стосунків у літературі), у другому – Неборак розмірковує над феноменом Гоголя, вважаючи його, поряд із Котляревським і Шевченком, трьома «китами» української літератури ХІХ століття [див.: с.280].
З інших рецензій заслуговують уваги матеріали про книги Л.Крушельницької «Рубали ліс...», Р.Іваничука «Через перевал», «Щоденник» Аркадія Любченка, Андрія Содомори «Сивий вітер», Грицька Чубая «Плач Єремії», Миколи Рябчука «Деінде, тільки не тут», Юрія Винничука «Вікна застиглого часу» і «Місце для дракона», Костянтина Москальця «Келія чайної троянди», Олександра Ірванця «Рівне/Ровно (Стіна)», Василя Герасим’юка «Поет у повітрі», Ігоря Римарука «Діва Обида», Євгена Нахліка «Доля–Los–Судьба: Шевченко і польські та російські романтики», Івана Лучука «Сто одне щось», Тараса Лучука «Щодня, крім сьогодні»... Що ж до матеріалів про альманахи «Королівський ліс» чи «Потяг–76», то вони є надто оглядовими і компліментарними, чого би, у принципі, не мало бути, бо автор сам заангажований у названі проекти і не зміг бути об’єктивним.
У розділі «Розмови про літературу» подані два інтерв’ю: перше провів сам Віктор Неборак із Юрієм Тарнавським ще улітку 1995 року, друге – інтерв’ю Василя Габора із Віктором Небораком 2001 року. Не знаю, чому вибрані саме ці розмови, бо чогось особливого у них немає. Є загального характеру розмови на літературні і навкололітературні теми, хоча розмова із Тарнавським подає певні штрихи до розуміння творчости як самого письменника, так і особливостей діаспорного літературного життя, а у розмові з Василем Габором з приводу книги В.Неборака «Введення у Бу-Ба-Бу», Неборак продовжує твердо захищати ідеали своєї літературної молодости. Його відданости можна тільки позаздрити.
Останній розділ під назвою «Різне» продовжує розмірковування В.Неборака про особливості літпроцесу, про «звичайних читачів» і незалежний читацький вибір. Ще один матеріал «Чи потрібні літературні зустрічі» є згадкою про те, як з січня 1995 року по грудень 1999 у приміщенні львівського Інституту народознавства НАН України відбувалися літературні вечори під загальною назвою «Третє тисячоліття», які, власне, і проводив Віктор Неборак. Останній матеріал у книзі «Підстава для поезії» є оптимістичною візією В.Неборака, і як таку, я її цілком поділяю і підтримую: «Отже, поезія не потребує підстав. Якщо вона є. А вона є. Вона – вічна. Якщо ж її нема – немає і нас. Апокаліпсис відбувся. Поет одержимий вірою в неї. Ця віра порятує світ. Віра, засвідчена і записана мовою поезії. Припускаю, що це буде українська мова» [295].
Віктор Неборак логічний і послідовний у вивершенні цілісного світу власної творчости. Інколи до нього можна мати претензії естетичного чи світоглядного характерів, але не можна не визнати світлости, чіткости і національної перспективи його візій. Це та особливість, яка відрізняє його від своїх побратимів по літгурту «Бу-Ба-Бу». А, можливо, й об’єднує, й устами Віктора Неборака лише озвучено те, закладалося в основу «бубабістської» концепції. Якщо це так, то епоха карнавального очищення не тільки не застаріла, але залишається однією із вічних можливостей існування українського літературного простору. І тоді досвід Віктора Неборака є основою для подальших вітаїстичних пошуків.
Неборак справлює дивне враження людини, розщепленої поміж бубабізмом і нинішнім небораківським моралізаторством, ідеалами молодості, яких він, певно, у душі соромиться( сам був ідеологом бу-ба-бу), але які захищає із якоюсь одержимістю... Хоч, можливо, це були найяскравіші його літературні роки. Справедливості заради, Ірванець, і Андрухович теж стали зовсім іншими. // відповісти »
