Чеські «відьми» в до болю знайомому інтер’єрі ХХ століття

Книжку надрукували у видавництві «Комора», а презентація відбулася на Книжковому Арсеналі в квітні. Ризикну припустити, що український контекст для «Житковських богинь» може стати особливим, як і випробування українським читачем. Адже сама по собі тематика знахарок-ворожок (діалектом місцини, яка фігурує в романі – «богинь»), організована не в суто попсово-містичному дусі, як виглядає, здатна нести відтінок ексклюзивності в Чехії, але аж ніяк не в Україні, де на кожному кроці є десятки оголошень про пристріт і лікування «народними засобами». Впізнаваність також реалій життя глухого села, перипетій ХХ століття та інших речей висуває на перший план якість письма.

Кілька слів про авторку. Катержина Тучкова народилася 1980 року, відтак презентує в чеській прозі молоду генерацію. При цьому вона вже встигла написати чотири книжки, отримати чимало премій і відзнак, зокрема, й за «Житковських богинь». Книжку також інсценізував один із чеських театрів. Підозрюю, багато кого з читачів фотографія Катержини на останній сторінці обкладинки – ефектної, харизматичної молодої жінки з вогняним волоссям, наче списаної з різних «відьомських» стереотипів – спонукає на роздуми про рівень автобіографізму в «Богинях».

Події роману відбуваються переважно в гірському селі та у місті Брно. Головна героїня – Дора – є спадкоємницею знаменитого й нещасливого роду «богинь» і водночас їхньою дослідницею. Точніше, вона «не прийняла» спадок, не намагалася розвинути свої здібності чи вивчити лікувальні властивості трав та інші секрети «боговання», натомість, вирішила стати істориком-етнографом і написати історію білокарпатських ворожок. Так розгортається доволі класичний, багато в чому передбачуваний, але смачно й не без сюрпризів виписаний сюжет напівдетективного розмотування подробиць минулого по архівах, у розмовах зі старими. Подробиць – і дуже давніх, і зовсім новітніх – із дитинства самої Дори: чому тітка Сурмена, в якої вона виховувалася, померла в психіатричній лікарні? що пов’язує їхню родину зі «злими ворожками» із сусіднього села? що шукали в їхній хаті нацисти з «Аненербе»? Та багато інших нюансів і скелетів у сімейних шафах.

Дозування містики, історії, етнографії та критики в Тучкової цілком доречне. Тут читач має приємну нагоду спостерігати талановите поєднання умовно постмодерних тенденцій та умовної ж відрухової реакції на них. З одного боку, досить типова «інтелектуальна детективність» (можна згадати багато сучасних втілень такої моделі, від Умберто Еко й Мілорада Павича аж до Оксани Забужко та Юрія Винничука) із серйозним історичним підходом, використанням реальних архівних матеріалів тощо. З другого – очевидний і майже романтичний новий пошук метафізичного Верху і Низу, Великого Наративу та подібних речей, позбавлений або майже позбавлений помітних іззовні іронічних ноток чи стиліазторської відстороненості. Навпаки, текст, здається, максимально міцно зростається зі своїми героями, з їхніми обставинами й переконаннями та всіляко схиляє читача до співпереживання. І з третього боку – зображення певних географічних, культурних, історичних просторів і місцин, явно оснащене реалістичними, пізнавальними й соціокритичними намірами.

Ось у цьому «третьому боці» український читач зустріне чимало до болю знайомого. Наприклад, деякі невеселі особливості сільського життя. Чеська глушина в Катержини Тучкової вийшла так само безпросвітною, як і та, до якої ми звикли в Україні: обскурантство, алкоголізм, погано приховуване побутове насильство, шалений пресинг громадської думки в інтимних питаннях (наприклад, Дора марно мріяла припинити тримати в таємниці від мешканців рідного села, де все ще часто буває, стосунки з іншою жінкою). Окремо і болісно прописана загальна жорстокість, нечутливість до чужого болю. Критичне та переконливе зображення інтернатів, психіатричних закладів, негуманності порядків, що там панують (або, принаймні, панували – в книжці є пасажі про зміни після «Оксамитової революції»): Дора й сама трохи пожила в інтернаті, її брат мав величезні дефекти розвитку, тож мусив жити переважно в інтернаті, а тітку запроторили до психлікарні.

Впізнаєте в «Житковських богинях» і бридку атмосферу німецької окупації та комуністичного режиму. Обидва мали до ворожок діло. «Червоні» боролися з ними як із «нетрудовими елементами» та явищем, яке не вписувалось у схеми побудови нового суспільства. «Коричневі», навпаки, зацікавлено студіювали «богинь», вважаючи їхні лікувальні практики, ворожбу та все інше відголосками прадавньої «арійської магії». Як наслідок – доноси, убивства, вогонь, тяжкі обставини, де не знайти межу людяності та колаборації, зради та геройства. Тучкова методично відтворює й стиль обох тоталітаризмів в абсурдно-канцеляритних чи звихнуто-емоційних документах, у коротких деталях буденності й елементах костюмів.

Далеке від ідеалізації й зображення самих «богинь». Попри всю згадувану «романтичність». Справжні загадкові здібності та давні лікувальні знання мирно межують із темнотою та обдуренням. Навіть там, де перед читачем розгортаються загалом переважно світлі, забавні й цікаві подробиці ритуалів, книжка все одно залишається в своїй суті вельми болісним твором.

Досить реалістична тканина тексту (щоправда, з місцями соковитою образністю) помітно насичена психологізмом. І на рівні авторського письма, і в рефлексіях персонажів. Зазвичай цей психологізм виходить у Катержини Тучкової нешаблонним, десь навіть загадковим, але на окремих крутих сюжетних поворотах він видається недостатньо переконливим. Наприклад, сцена «розмови» Дори з покійним батьком, після якої вона менше ненавидить його за вбивство матері.

Приємне враження справляє переклад «Житковських богинь», який зробила Ганна Величко. Вона творчо знайшла аналоги для відтворення непростих діалектних нюансів. Замовляння та інші магічні тексти десь просто перекладені, а десь є їхні українські аналоги. В книжці чимало приміток пояснюють реалії, що можуть бути незрозумілими нашому читачеві. Однак, є й недогляди. Хоч би й автоматичне перенесення в український текст широкого спектру значень слова «екзистенція» з чеської мови, коли воно перетворюється на абсолютний синонім «існування» (адже, мабуть, буквально не перекладеш, до прикладу, таку назву кнайпи у Брно – «Bar, který neexistuje»). Такі «ляпи», на щастя, все ж істотно не псують задоволення, зокрема й стилістичного, від читання «Житковських богинь».

Читайте також:
Катержина Тучкова: «Чеська література не закрита сама на себе» (інтерв’ю з письменницею)