Сню – отже, існую

Сновиди: сни українських письменників / Упор. Т. Малкович. – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010
Сновиди: сни українських письменників / Упор. Т. Малкович. – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010

Сновиди: сни українських письменників / Упор. Т. Малкович. – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010

Сон – це і є чистої води творчість. Будь-хто, незалежно від того, чи на його візитівці є слова із синонімічного ряду “письменник”, чи ні, приблизно раз на добу опиняється у володіннях Гіпноса, де вільна гра фантазії (вважай: художній матеріал) опановує його мозком. Повернувшись на світло дня, сновидець може і нічого з того, що він бачив у сні, не пам’ятати, або ж не хотіти записувати свої видіння. Та й, треба сказати, коли вже людина наважиться переказати сон (чи усно, чи письмово), то процес переказування нерідко виявляється проблематичним.

У цих загальних судженнях важливим є те, що сон – це потенційно література, але ще не література. І це добре видно з антології, про яку йтиме мова. Сни, зібрані у «Сновидах», – не завжди література. Та й не завжди цікавий матеріал для переказування. Трохи шкода, що деякі автори, схоже, сприйняли пропозицію упорядника як примус чи просто як нагоду нагадати читачам про себе, а тому й поставилися не надто вимогливо до власних текстів. У цій ситуації молодому упорядникові незле було б проявити рішучість і залишити тексти Наталки Білоцерківець, Сашка Дерманського, Євгенії Кононенко, Тані Малярчук, Василя Махна за бортом «Сновид» – письменницьке реноме цих авторів від такого вчинку не постраждало б, а загальна якість текстів антології (і так не всеохопної) тільки б виграла.

Але я не маю наміру нікого критикувати. Присутність менш цікавих текстів може бути свідченням певної об’єктивности книжки: ну не завжди ж творчим людям сняться віщі сни чи якісь карколомні фантасмагорії. Назагал книжка все-таки вдалася – цікавих текстів у ній немало. Є такі, в яких автори обмежуються описом сонної візії (Тимофій Гаврилів, Василь Голобородько, Василь Ґабор, Іван Драч, Ліна Костенко, Світлана Пиркало…). Але більше тих, в яких сон – це лише привід: головне – в який контекст автор свою візію поставив. Причому буває навіть так, що візія та сама по собі мало що вартує, але завдяки цікавій інтерпретаційній рамці текст цілком здатен захопити читача (напр., «Будинки, які нам сняться» Сергія Жадана, де проводиться певна паралель між сном і дійсністю). Як я вже казав, антологія не обмежується текстами, що претендують бути літературою (і в цьому нема нічого поганого), тож деякі тексти цікаві не художніми якостями, як тим, про що вони нам повідомляють. До таких належать віщі сни, яких у книжці хоча й небагато, але вони є. Це тексти Оксани Забужко, дещо з Анатолія Кичинського, Дмитра Павличка, Сергія Пантюка. Але найбільше серед таких мене вразила історія, що її розповіла Галина Крук. Наближається до цієї категорії текстів і розповідь Сашка Лірника – теж містична річ, реалістично написана. Про самих авторів із цих текстів читач дізнається небагато – окрім того, що вони наділені певними задатками бути посередниками між реальністю і трансцендентом.

На противагу їм є і група текстів, у яких легко впізнати авторську індивідуальність. Кому ж, як не Богдані Матіяш, мають снитися релігійні сни, а також те, що вона є діамантом, якого сама й тримає. (До речі, помітив, що коли забрати букву “ш”, то, переставляючи літери Богданиного імени і прізвища, легко можна скласти словосполучення: “діа(я)мант бога”.) Кому ж, як не Ірені Карпі, могло наснитися, що вона працює у поп-індустрії. Думаю, що до цієї категорії текстів близький і сон Юрія Винничука про те, як він страчує дітлахів. Не подумайте, що я іронізую: от, мовляв, нічого оригінальнішого від цих авторів не варто і чекати. Навпаки, я шаную їх за те, що написали про себе відверто (а не так, як, скажімо, Таня Малярчук, що подарувала своїм фанам чергову небилицю, за якою нічого не стоїть).

Особливо ж цікавим для майбутніх психоаналітичних досліджень текстів авторів «Сновид» може бути явище, яке я б назвав зсунутою ідентичністю. Власне, Винничуківський сон сюди теж належить. А ще я б згадав тут Софію Андрухович, яка у снах обіймається, цілується і спить зі звірами; Андрія Бондара, який водночас і поет-початківець, і Пушкін в одній особі (тут уже подвійна зсунутість ідентичности); Наталку Білоцерківець, яка виявляється матір’ю одного негра; Ярослава Ґадзінського – грабіжника кіосків і (потенційно)… банків (!); Ларису Денисенко – Карлсона і водночас молоду шведську стрибунку з жердиною (ще один варіант подвійно зсунутої ідентичности) et cetera. Окремо слід сказати про того, чиє інтерв’ю під назвою «Мені сниться один сон, що я в засідці на Януковича» зо два місяці тому активно обговорювалося у всесвітній павутині і не тільки. Цього разу він вирішив не засмічувати доброї книжки зайвими прізвищами (хай там як, а книжка житиме довше, ніж президент і його васали), але від своєї місії не відмовився: “Моїм завданням є поцілити в певного високопосадовця і тим самим урятувати країну. Це різкуватий крок, але в нас просто немає виходу – ані в мене, ані в країни”. Щоправда, завершується цей сон досить песимістично, навіть із почуттям сорому. Наш снайпер зізнається, що йому ще жодного разу не вдалося натиснути на курок… Його фотографія – втомлений і недостатньо рішучий погляд на тлі імени «Гамлет» (невипадково ж перекладав!) – промовиста ілюстрація до самого есею.

Почуття сорому, до речі, можна помітити не лише в тексті Юрія Андруховича. Здається, в антології воно зустрічається частіше, ніж в художніх творах загалом. У снах чи поза ними воно присутнє у текстах Тимофія Гавриліва, Юрія Винничука, Станіслава Вишенського, Ярослава Ґадзінського, Сергія Жадана, Олеся Ільченка, Галини Крук тощо. В цьому нічого дивного немає, адже у стані сну активізуються ті психічні реакції, що вдень зазнають репресій від нашого свідомого “я”. І не лише почуття сорому, а й інші витіснені вдень психічні реакції охоплюють нас уночі – зокрема, почуття ніжности (ним пронизані тексти досить-таки відмінних між собою поеток Світлани Богдан та Богдани Матіяш). У цьому контексті було б доречно повести мову про сни еротичні, але їх у книжці майже немає. І це трохи насторожує. Я не аж такої поганої думки про наших письменників, щоб припускати, ніби такі сни їм не сняться. Тим більше, що згадки про еротичні візії не раз у «Сновидах» трапляються. Дехто з авторів навіть констатує, що сняться такі сни найчастіше. Але чому ніхто не наважився витягнути з усім антуражем свої амурні пригоди у царстві Гіпноса на світло денне? Може, наші класики й молоді таланти просто побоялися, що витягнувши ці дорогоцінні речі з підсвідомості, вони можуть втратити здатність бачити такі розкоші в майбутньому?

Як я вже казав на початку, стан сну є трохи подібним до стану творчости. Проте, як можна виснувати зі «Сновид», українські письменники нечасто пробують з’ясувати у самих снах, чим є творчість як стан чи діяльність. Нечасто, та все-таки спроби є. Остап Сливинський в есеї «Дияволи й букви» зізнається, що мав у дитинстві сни-остороги, які натякали йому, що “письмо, писана мова прямо пов’язані з чортівською силою”. Ці сни, проте, не вплинули на львівського поета настільки, щоб відбити у нього охоту до літературної діяльности; і коли прийшли перші літературні успіхи – сни-застереження зникли з програми снобачення, – не без самоіронії констатує автор есею. Як на мене, то «Дияволи й букви» – один із найцікавіших текстів у цій книжці, а його проблематика, безперечно, концентрує у собі задум упорядника пов’язати сон і письмо.

На цій оптимістичній ноті можна підводити риску. Вважаю, що антологія вдалася. Попри досить хаотичний відбір авторів, неточності в довідках про письменників (Голобородько не “мешкає в Києві”; остання на сьогодні поетична книжка Галини Крук – «Обличчя поза світлиною» (2005), а передостання Неборакова – «Базилевс») і поодинокі мовні огріхи. Вдалася, бо є чимало вартих уваги текстів, бо тексти досить розмаїті за змістом і за формою, бо має шанси зацікавити масового читача і, звичайно ж, Службу безпеки Регіонів.

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2014. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш