Загадка портрета завдовжки у вічність

Хто стріляє в історію з рушниці, в того історія стріляє з гармати. На жаль, Україна не один десяток років живе за цим принципом, зухвало поводячись зі своїм минулим. Шукаючи вектори європейської перспективи, ми забуваємо про те, що в минулому Україна природно перебувала в Європі. Зрештою, стосунки між Україною та суб’єктами європейського простору завжди існували, хоча й були часом непростими. Лише занурюючись в історію, зокрема — в часи до ХІХ ст., можемо відкрити справжню Україну. Відкривши її, ми ніколи не будемо вестися на єзуїтські теорії, відповідно до яких українців як нації не існувало; мовляв, була лише велика й поліетнічна Російська імперія. А решта — австріяки, штучно долучені до теперішніх кордонів України… Або й, як комусь кортить думати, галичани — народність, яку іще треба «навчити мити руки»… Всі ці твердження видаються блюзнірськими, якщо розібратися в українській історії, яку, безперечно, не завжди можна читати без брому. А ще тяжче без брому переживати цю історію сьогодні, коли в суспільстві знову почали набирати силу міфотворчі інтенції, орієнтовані на зближення братніх «республік» у єдиному імперському тілі. Насправді ж, Україна не була аж настільки близькою до Росії. Натомість русини мали чималий вплив на розвиток відносин у Європі — їх боялися, шанували, ненавиділи… А проте, русинська ідентичність постає чітко сформованою. Ба більше: русини мають свою культуру, свою церкву, вони шанують своє коріння — Київську Русь — а також дехто виводить свій рід від лінії «галичанина» Данила Галицького.

«Беру з полиці книгу – не друковану, писану, і вона особливо мені до душі припала. Ніби моїми і ловами у ній говориться.

Читаю:
«Православний християнине, є потреба того, аби кожен відав, звідкіля в цю землю прийшла християнська віра. Інакше не довідаєшся. Тільки із Греції прийняли християнську віру ми передніше, аніж ляхи з німців римську».

Виявляється, не гірші ми за ляхів. І віра християнська у нас була раніше — аж на двадцять п’ять піт. Але чогось не догледіли ми».

Ці думки виринають, коли читаєш новий роман «Реліквія» Петра Кралюка — українського професора, філософа і письменника з Острозької академії. Не так давно він подарував українському читачеві дві інші книги, які постають як спроба витворення альтернативної історії, а водночас, як проект, орієнтований на руйнацію спотворених у масовій свідомості псевдоісторичних міфів, — маю на увазі романи «Реанімація» та «Римейк». Наразі ж ідеться про нову книгу з назвою на ту саму літеру «р» — «Реліквія». Вже той факт, що книги починаються з тієї самої літери, свідчить про одну ідею, якій підпорядковано ці тексти. По-своєму, кожна з них прочиняє двері в минувшину — чи то ХІХ, чи то ХХ століть. А роман «Реліквія» зображує події за часів Василя-Костянтина Острозького. Проте не варто обмежувати ці тексти лише визначенням «альтернативна проза». Радше, маємо щось на кшталт того, що в англійській літературі створила професорка філософії та письменниця Айріс Мердок. Або ж професор літератури, письменник і філософ Дейвід Лодж. Це не історичний наратив і не постмодерна гра на історичній площині, зокрема якщо говорити про «Реліквію».

Роман заповнює ту нішу, якої сьогодні в розвитку української літератури бракує, як, наприклад, біографії. Певним чином, «Реліквія» заповнює цю прогалину, бо в романі створено психологічно-біографічний «портрет» видатного українського діяча Василя-Костянтина Острозького (й не лише його). Сам твір побудовано нібито в дусі постмодерного обігрування історичного наративу. Але насправді це хибний напрям тлумачення; хибний, позаяк постмодерн грає на горизонтальній площині з великими історичними наративами. Важко говорити про «наратив» Острозького, коли в історії української нації цю видатну особистість нефахівці знають хіба що зі шкільних підручників. На рівні масового сприйняття цей видатний діяч не представлений в сучасній українській культурі, як не представлена й сама історія України Козаччини, барокового періоду (а також і барокові тексти, інкорпоровані до роману). Тому «Реліквія» не так обігрує, як заповнює історичні лакуни й висвітлює темні плями.

Також важко говорити про модус постмодерної іронічності — доцільніше мовити про прийом детективу, містичної загадки, з якої сплетено тканину твору. Ця загадка безпосередньо пов’язана з портретом Василя-Костянтина Острозького (автор портрета також достеменно не встановлений). Ця загадка зближує наративну техніку «Реліквії» з такими творами, як повість «Беніто Серено» Г. Мелвілла або ж «Панна Скюдері» Е. Т. А. Гофмана. Роман більшою мірою є символічним, постромантичним, аніж постмодерним. Хоча, хто знає, який напрям обере культура після постмодерного крену… В будь-якому разі, в романі актуалізовано кілька рівнів. Маємо спробу витворити імагінативний образ епохи, зрештою, не випадково в центрі твору портрет постає як символічний ключ до розуміння всієї історичної доби. На обкладинці видання також маємо цей загадковий портрет князя Острозького, на якому він тримає золоті монети в руках.

У цьому й полягає найбільша таємниця: чого б це раптом князь Острозький має тримати в руках на портреті золото? Він не лихвар, яких на портретах голландської школи часто зображували з таким атрибутом. Як зазначає у додатках сам П. Кралюк, у візантійському живописі була традиція малювати ктиторів у храмі із золотом. Але ж де Крим і Рим, а де попова груша? Чому князь Острозький мав тримати в руках монети? Може, заковика в тому, що на тому місці в оригіналі було щось інше? Може, попервах князь тримав зовсім не монети, але наступні малярі переписали цей портрет, щоб заховати те, що мало бути сховане? Сьогодні історики потверджують, наприклад, що портрети гетьмана Івана Мазепи перемальовували, коли на нього було покладено «анафему», щоб у такий спосіб вберегти історичну цінність. Може, портрет Острозького також щось приховує?

Це запитання, природне для справжнього письменника, який завше прагне дошукатися таємниці, не задовольняючись офіційною версією, наявне і в цьому разі. З цього запитання виник роман Петра Кралюка, який, жартома кажучи, можна було б назвати «українською відповіддю» романам Дена Брауна, зокрема його «Коду да Вінчі». А раптом на полотні, що зображує Таємну Вечерю, художник помістив Марію Магдалину? А раптом князь Острозький на оригінальному портреті був намальований не з монетами, а з… короною Данила Галицького…

От що ми маємо в «Післямові»:
«Приїхав Януш, син князя Костянтина. Кажуть: дуже плакав над гробом батька свого. І побачив він у світлиці портрет, який я малював. Велів мене покликати. Питав, чому зобразив отця з короною в руках.
Я повідав: такою була воля князя.
-А що натурою служило для малювання тої корони? – хотів знати Януш.
Сказати правду і віддати дорогу реліквію? Ні не буде такого, княже Яне. Не годен ти її носити.
-    Хіба маляру для цього натура потрібна? – сказав я, не змигнувши оком. -Не раз на іконах корони з уяви малювати доводилося.
Януш махнув головою. Певно, повірив».

Зрештою, це лише одна з версій. Цікаво, що роман розгортається як оповідь навколо таємниці, причому ми до кінця так і не можемо дійти однієї відповіді. Альтернативна історія — то лише штрихи до іншого сюжету, але не сам сюжет.

Роман розгортається як такий собі психологічний екфрасис — все починається з того, що князь Василь-Костянтин Острозький прикликає до себе маляра, аби той створив його портрет, що має залишитися нащадкам. «Маю що згадувати. Можу годинами сидіти в задумі. А перед моїми очима бовваніють лики різних людей. Деякі змаліли, розмилися. Призабулися й діяння людські. Та можна домислити їх, побачити такими, як хочеться. І ніхто мене за те не осудить. То мій світ. І я у нім судія.

Риплять двері. До світлиці заходить маляр. Мій маляр! Невисокого зросту, але добре збитий. Має приємне лице. І – проникливі очі.

Низько клонить голову. Що у тій голові – не знаю. Як і не знаю, що ховається в очах його. Та чи потрібне мені те знаття? Хто він, той маляр? Простак, хлоп. Таким несть числа. А я – князь! Божою милістю князь ув Острозі, на Волині».

Хоч сам князь досить скептично до цього ставиться, бо портрети — це те, що губиться і стирається. В такий спосіб читача ніби готують до того, що портрет, який таки дійде до нашого часу (і в цьому відбувається пов’язання реальних та вигаданих фактів), — переписаний, натомість про оригінал годі говорити (та чи годі уявляти його?). В романі фактично ми маємо два портрети; малює їх майстер Іван (можливо, Йван Ставрович?) на наших очах за шість днів. Саме стільки йому відведено, щоб завершити цей Божий замисел. З другого боку, щодня, коли Іван пише портрет, Василь-Костянтин Острозький розповідає про своє минуле, про історію земель, про свій рід. У такий спосіб на наших очах пишеться портрет значно грандіозніший і амбітніший.

Вже давно в українській літературі ми не мали спроб чогось епічного, що пов’язувало б минувшину і сьогодення. «Реліквія» — спроба знайти адекватну форму співіснування історії та художнього вимислу. Важливо зазначити, що кожен розділ роману, який позначає певний сюжет із передісторії князя, автор назвав «барвою», щоб остаточно розчинити межі між різними формами мистецтва — словесним і зображальним. Так, у книжці, крім «Предслів’я» та «Післяслова», маємо шість барв (зелена, сивини, чорна, жовта, червона і золота), що співвідносяться з такими спогадами-сюжетами: Турів, Київ, Варшава, Дермань, Дубно й Острог.

До цього долучено «Додатки» — «Загадка портрета князя Василя-Костянтина Острозького», «Династія князів Острозьких», «Острозька Біблія», «Острозька академія», «Іван Вишенський та Острозький культурний осередок», «Міфічний та історичний Семерій Наливайко». Тональність додатків відмінна: це розділи, написані у стилі енциклопедичної, історичної статті, публіцистичного фрагменту, есею тощо. Разом із першою частиною (художнім дійством «Реліквії») утворено особливий конгломерат умовного й реального, історичного та вигаданого. Шість останніх днів князя, створених письменником, доповнено реальними історичними матеріалами, які виконують освітню функцію, оскільки до сьогодні, на жаль, історія роду Острозьких мало відома. Особистість змальовано не просто в часі, а й також у конкретному просторі, на психологічному роздоріжжі Турова, Дермані, Києва, Варшави… Кожне місто чи містечко мало свій вплив на формування свідомості Василя-Костянтина Острозького, залишило свій відбиток на його пам’яті, оприявненої перед нами. Цікаво, що барви-розділи мають особливу символічну лінію; це кольори іконічні, кольори, які позначають смуток і радість, перемогу і втрату, кольори демонічні та ангелічні.

Отже, «Реліквія» П. Кралюка існує як роман-загадка, роман-портрет, роман-психологічний детектив, роман любові і роман-історія. Психологію людини вписано в географічний простір. Метафора життя набуває повноти лише тоді, коли вона виростає з рідної землі. Сама постать князя Острозького має, безперечно, іконічне зображення — це визначна людина, про яку ми, на жаль, нічого не знаємо. Біографія лишається втаємниченою. Натомість роман знімає серпанок таємничості, оголюючи внутрішню сутність видатної людини, наближуючи її до нас у часі. В цьому, проте, виявляється й певна небезпека.

Сьогодні в час викрученої історичної свідомості говорити про панування історичного роману важко. Змінилась естетика читання, змінились форми комунікації. Читач більше не може щовечора сідати за стіл, вмикати лампу і насолоджуватися романами Флобера чи Дюма. П. Кралюк усвідомлює цю культурологічну зміну, тому в романі не так багато описових сцен. Переважна більшість текстового простору — мовлення князя Острозького, його монологи й подекуди діалоги, а також численні приклади внутрішнього мовлення: «Певно, хочеш, князю, аби я зобразив тебе, як батька твого. Та не все у світі цьому чоловік здатен зробити — навіть якщо дуже захоче.
Ти, князю, будеш, на моєму портреті великим. Але не знаю, чи —  дужим».

Проте ця діалогічність роману — річ також підступна. Звичайно, що князь Острозький не говорив так, як мовлять сьогодні. Тому деякі лексеми в його дискурсі відводять нас від історичного персонажа і роблять князя Острозького нашим ровесником (мовлення князя містить елементи, які прийшли до нас уже з пізніших епох, принаймні з часів Климентія Зиновієва й Івана Котляревського). Можливо, такий хід виправданий і правильний. Чи могли б ми читати роман із такою полегкістю, якби в діалогах було дотримано синтаксису XVI–XVII століть? Чи розуміли б ми все у мовленому, якби автор пішов шляхом використання слів того часу? Скажімо, в романі «Дзеркало Єдинорога» Людмила Таран пішла шляхом адекватного відтворення мовлення Ольги Кобилянської, що, безперечно, пішло тільки на користь роману. Чи пішла б на користь історична адекватність мовлення персонажів, які належать значно давнішій епосі?

А цей роман, як мені здається, прагне заповнити історичну прірву між добою князів і нашим сьогоденням. Він виконує просвітницьку функцію, хоч і написаний у формі захопливого детективу-загадки. На це вказує ілюстративний матеріал, використаний у виданні. В романі вміщено портрети представників роду Острозьких (Софія Острозька з Тарновських, Федір Данилович Острозький, Гальшка Острозька, Анна Костчанка зі Штемберку), історичних діячів того часу (Стефан Баторій, Іпатій Потій, Дмитро Сангушко, Герасим Смотрицький, Кирило Терлецький, Іван Вишенський) тощо… Багато облич відкриваєш для себе чи не вперше… Зрештою, всі ці персоналії пов’язані між собою логікою розвитку роману, який фактично є історією про кілька епох, кілька поколінь роду Острозьких. Щоб уявляти собі ці події, мені здається, недостатньо бути обізнаним лише з історією Волинського краю. Роман П.Кралюка принесе надзвичайне задоволення тим, хто любить подорожувати Україною. Так, на одній сторінці зображено на маргінесі Межирицьку Богородицю — родову ікону князів Острозьких, що дійшла до нашого часу і нині зберігається в Межирицькому монастирі на Рівненщині (колись цю чудотворну ікону привозили до Києва в Лавру).

Переказати сюжети роману, мабуть, не вийде, бо кожен із них надзвичайно цікавий по-своєму, він розгортається за параболічною траєкторією й містить драматичні пуанти. Гострою є історія з одруженням Галшки (Єлизавети) Острозької з Дмитром Сангушком. Хто бував у замку в Дубно, той міг дізнатися про дивовижну історію князя Сангушка. Зворушливо описано епізод сватання грізного «русинського ведмедя» Василя-Костянтина Острозького із польською княжною Софією, дочкою Яна Тарновського, одного з найвидатніших гетьманів Речі Посполитої. Майстерно передано психологічні портрети Беати, Кирила Терлецького, Герасима Смотрицького, Януша (Івана) й Олександра Острозьких, досить тонко змальовано ситуацію з підписанням Люблінської унії (цю історію супроводжує картина Яна Матейка «Укладання Люблінської унії», де зображено й Василя-Костянтина Острозького, який скептично ставиться до цього кроку).

Підручникові історичні сюжети обростають психологічними м’язами в романі Петра Кралюка, стають значно цікавішими. Всі ці історичні персонажі вартують нашого знання. А головне — розуміння. «Реліквія» — це спроба пов’язати великий історичний період драматизмом  спільного переживання. Наратор показує, наскільки проблема державного єднання була в центрі уваги в той час, наскільки кожний історичний керманич прагнув не підім’яти світ для себе, а залишити по собі добре ім’я й мудро впорядковану міні-державу. Фактично, землі Василя-Костянтина Острозького — це український поліс, який тримався на засадах історичної тяглості, культурності, освіченості. Для цього до роману уведено сюжети про Острозький культурний і освітній осередок. Можливо, хтось вбачатиме в цьому нотки пафосу й дидактизму.

Князь Острозький мовить: «До Польщі, столиць польських, Кракова, Варшави, не раз доводилося їздити. Бо наша Русь розгубила міць державну, котру раніше мала. Звісно, лишилися   князі,   що вели свій родовід від часів стародавніх. Але багато урядів повислизало з наших рук, як вода між пальцями. Урядували на землях наших князі литовські. Потім Русь київська, волинська до поляків відійшла.

…Хочеться мені, щоб на моїй землі було окреме панство-держава. Щоб ні від кого я не залежав — ні від великого князя литовського, ні від короля польського. І щоб не їздив шукати правди до чужих столиць».

Або ж іще один яскравий приклад націософського виміру в романі (хоча чи переймалися аж так проблемами «нації» тоді, коли саме поняття «нація» не було усталене?): «Розуму нам, князю, якраз і бракує.
-    Треба ще себе шанувати, – кажу, підтримуючи розмову з паном моїм.
-    Треба, – погоджується він. – Що себе не пошануємо, то хто пошанує нас».

Але що поганого в тому, що роман прагне не лише розважити читача, а й заповнити ті прогалини, які не заповнює наша культура, орієнтована на миттєве споживання, чи освіта, яка поступово знову стає майданчиком для ідеологічно-пропагандистських змагань?

Роман П. Кралюка — над ідеологією, бо він подає видатну особистість на зрубах часу «в психологічному інтер’єрі». Цей роман більшою мірою модерністський, символічний. Його початок і фінал утворюють особливого роду рамкову параболу. Шість днів Острозького — це насправді кілька сторіч історичного часу. Ось фінал цього портрета:
«Довго спить князь. Не одна година минула. Високо на небі стоїть сонце. Полудень уже, певно. Домальовую корону. Кілька мазків – і все.
-    Ваша милосте… – кажу несміливо.
Мовчить князь.
…Щось недобре чує душа моя.
-    Князю!..
Підходжу до свого пана. Несміливо торкаюся руки. Вона холодна»…

Мені здається, авторові вдалося знайти таку модель оповіді, коли наш читацький простір уповільнюється, ми вже не поспішаємо за галасливим часом і кажемо хвилині, щоб вона зупинилась. Зрештою, портрет, як писав іще Лессінг, — різновид мистецтва просторового, а не часового. Тож і ми потрапляємо в полон барв, які мають психологію звучання. «Реліквія» постає з таємниці історичного ґатунку, але історія переплавлюється на вимисел, художню умовність, заманюючи читача до себе. Цей роман — міні-мапа Волинської землі (сьогодні здебільшого — Рівненська область), проте в цій географії особливе місце посідають Київ, Краків і Варшава. Натомість простір Москви мінімальний. Що ж, невже українська історія можлива в такому форматі, без підпорядкування теорії про спільну колиску для братніх народів?

Василь-Костянтин Острозький прагне утвердити свій духовний зв’язок зі спадщиною Київської Русі, водночас, виводячи своє коріння з роду Данила Галицького. А з чого виводимо свій рід ми і чи замислюємося ми над тим, що й українська земля — це простір династій і княжих родів, а не лише кріпаків і поневолювачів?