Розпочинаючи дискусію за «правду» у статті «Дивлячись правді в очі» («ЛітАкцент»), Роксана Харчук, безперечно, має слушність у багатьох аспектах, які стосуються, у свою чергу, і нашої дискусії з Віталієм Дончиком та Петром Іванишиним. Але все ж таки бодай побіжно дозволю собі дещо уточнити, бо бачу, що кілька тез пані Роксани хибують на неточність. Насамперед, мені важко погодитися з тезою, що, скажімо, бароко еспанське і бароко чеське — однакове (з огляду на висловлену думку, що «усі стилі є космополітичними»; розбіжності у стилі буди навіть у колі німецьких романтиків). Безперечно, існують певні константи мислення, константи Духу доби, але якщо подивитися уважніше, то все ж таки є багато розбіжностей, пов’язаних і з часовою репрезентацією стилю, і зі специфікою тієї культурно-історичної спільноти, в якій стиль знаходить своє відображення. Можливо, у статті малися на увазі, насамперед, якраз константи, але все одно... Скажімо, Ренесанс, представлений у Бруно і Шекспіра — то трохи різні моменти, хоча спільні константи, звичайно, є.
По-друге, Роксана Харчук зазначає: «Здається, учасники згаданої розмови не здогадуються, що «шкідлива» ідея про «смерть автора» і вичерпаність мистецтва належить класику світової літератури ХХ ст. Х.-Л. Борхесу, який своєю ж творчістю цю тезу спростував. Саме парадокс є важливою рисою постмодерного мистецтва». В такому разі хочеться запитати: про який «парадокс» ідеться? Парадокс був однією з естетичних і філософських категорій, скажімо, німецьких романтиків, доволі ретельно розробленим. То про що ж ідеться? І щодо Борхеса варто бути уважнішими: у своїх творах він апелює до інших філософських субстратів. За ким першість — сказати важко, як важко прийняти однозначність Роксани Харчук.
По-третє, у статті згадано мою репліку з приводу «Епізодичної пам’яті» Л. Голоти. Мене цікавила художня якість тексту, його естетичний вимір, калібр, як «зроблено» цю нову «Шинель» ХХІ сторіччя. І тоді, й тепер можу стверджувати, що це дуже сильний і майстерно написаний роман. Звичайно, не «Сто років самотності», але з погляду естетики — річ дуже вартісна. А щодо «контексту», то вважаю, що судити про нього не нам. Покажіть мені людину безгрішну в усій історії світової цивілізації! Ми часто не вміємо консолідуватися як нація, в цьому найбільша проблема. Замість того, щоби оцінити, ми починаємо шукати внутрішні брудні течії... Або й брудну білизну. Розумію: час такий. Але хто є відповідальним за час? Часові взагалі «начхати» на окрему людину. Звичайно, Павло Мовчан — член Шевченківського Комітету, але навіть якщо роману Л. Голоти було «підсуджено» (в найкращій совєтській традиції), чи має це значення в тому разі, якщо йдеться про справжню естетичну річ, вартісну цієї нагороди?! Безперечно, має, скажете Ви, і матимете рацію. Але не в естетичному аспекті.
У дискусії я делікатно і без озлобленості зачепив «політичний» аспект, сказавши: «з початків Незалежності літературу почали творити на «приміських звалищах», а потужний айсберг Спілки письменників України дискредитував себе як корупційними скандалами, так і примітивізацією літератури». І все ж, для мене більше важить естетична вартість.
Поділяю думку Р. Харчук щодо проблем «совєтського» духу. Це так, якщо взяти до уваги, зокрема, регіони Сходу, Півдня, окремо Крим. Проте це надто складна й глибока (і небезпечна!) тема. Щодо не-знання англійської мови, то я би не драматизував ситуацію, адже англійська має значний стимул для розвитку. Звичайно, якщо взяти до уваги глухе закарпатське село або смт. на Харківщині, то ситуація виглядатиме невтішно. Але це більша і серйозніша проблема: в нас за 17 років поруйновано систему освіти, і я би починав «волання» не лише з англійської мови. Подивіться, що в нас робиться із математикою!
Не згоден також із тезою пані Роксани про те, що «...учасники розмови оцінюють постмодернізм з однієї позиції — як нігілістичний і глобалістичний стиль, який витісняє з української культури національне». Можу сказати тільки за себе: я зовсім нічого не казав про нігілізм. Навпаки, йшлося про те, щоби вписати ситуацію постмодерну в загальну парадигму розвитку світової культури з її культурно-історичними «синусоїдами». Я не є прихильником «міфологізації» й «демонізації» постмодерну, але виступив із тезою про недостатню обізнаність сучасних «Вороних» і «Семенків» із культурно-історичною традицією. І це так.
Природно, що в 1990-х, після падіння муру, загибелі імперії, нові автори, трактуючи свободу як вседозволеність, потяглися до епатажу. Ось у Штатах є модний Паланік — то й нам нібито треба писати так, як він; а у Франції мода на Бегбеде — маємо й ми взяти його стиль за вершину. Читати літературні новинки й перекладати їх українською (що вже, на щастя, зроблено) та дискутувати з приводу текстів, звісно, важливо, проте поганою є практика їх копіювання. Все це штучний підхід, адже варто створити свою літературу, яка може бути цікавою світу.
Дискутуючи, я говорив про те, що «постмодерна ситуація у своїй онтології — не є ані позитивним, ані негативним явищем. Я не схильний вважати, що ця ситуація — щось на кшталт вибуху, катастрофи, а, скоріше, кризи. Загрозлива не стільки соціокультурна реальність, скільки людина, свідомість якої не готова адекватно сприймати нову реальність і робити висновки, тримаючи в такий спосіб духовний баланс; а також та людина, яка виступає апологетом нової «постмодерної» доби. Річ у тому, що будь-яка зміна світоглядних парадигм — процес складний, подібні переходи завжди були болючі, суспільство в такі періоди сегментувалося, створювалися різні угруповання, які конфліктували між собою, прагнучи ствердитися шляхом деструкції, нівеляції, заперечення іншого. В принципі, в основі цього явища — діалектична боротьба традиції й інновації, старого й нового». Ще Мішель Монтень писав, що люди, які намагаються вийти за межі своєї істоти, втекти від своєї людської природи, чинять безумство.
Від редакції:
Існує думка, що більшість дискусій - це суперечка про терміни. Репліка Д.Дроздовського може бути підтвердженням такого висновку.
Мішель Монтень дуже добре знав, що таке "людська природа" і що таке "небезумство". А чи нам доступна така впевненість? Чи вона десь по дорозі не пропала? Це питання дуже близьке до теми постмодерну. // відповісти »
Ну це вже Ви, Малахію, підкрутили-перекрутили. Я інше мав на увазі. Хоча й сам подивований, як ця класична цитата могла відлунити саме у таке розуміння.
Ваш прототип також робив ментальні сальто-мортале. Дивіться, не заграйтеся :)
А де Ви були під час революції? // відповісти »
Малахію, я не про те. Ваш прототип відсидів у комірці купу часу: він там читав-думав-наснажувався... А вже потім з'явився на світ Божий...
:))) // відповісти »
"пізодична пам"ять" - текст надзвичайно гені(т)альний: надуманий, штучний і ідеологічно витриманий.
Річ у тім, що спочилий в мирі постмодернізм не обмежується Дерешем та кіньми іншої масті. Ще є Еко, хазарські словникарі та іже з ними. Треба відрізняти постмодернізм від графоманії. Зі статті випливає елементарний силлогізм: усі постмодерністи - графомани; додаємо: роман Г. - теж г... Отже, Г. - теж постмодерніст.
А так - в Автора є багато слушних думок. // відповісти »
Малахію, Ви тут як в воду глянули. Справа у тому, що я працюю на птахофермі. Правда, збирати яйця з-під курей - це роблять жінки. Чоловікам того не доручають робити - делікатна робота.
Однак я хотів би з Вами порадитися з такого приводу. Д.Дроздовський пише: "Я не є прихильником «міфологізації» й «демонізації» постмодерну, але виступив із тезою про недостатню обізнаність сучасних «Вороних» і «Семенків» із культурно-історичною традицією. І це так".
Я вже так думав-гадав, а хто ж з ниших вороних та семенків недостатньо обізнаний? І з чим? (мусить же ж бути фактологічне забезпечення цій тезі). І надумав: Андрухович "недостатньо обізнаний" із автором збірки Ротації, Неборак із Енеїдою Котляревського, Жадан із літературним процесом 20-30 рр. у Харкові, драматург Клім із постаттю Хмельницького, Гундорова із "людиною у масці" - Франком.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
