Люблю, знаєте, жанровизначення текстів! Особливо нашої ґламурно-постмодерної доби (наголошую: не постмодерністської, а постмодерної!). А тому й шкодую, що в поважній наук-поп-літературі досі не леґітимовано жанру «спроба спроби». Бо слово «есей», котре, власне, й перекладається як «спроба», вже якось приїлося. Навіть мені. А найбільше мені до душі жанр [спроби] літературного портрета, особливо коли текст є чим завгодно (фотографією, біографією, критикою книжок, роздумами про Ніщо – тобто ні про що), але не слугує надійним джерелом, із якого пересічний, а також пересичений читач може скласти уявлення про невідомого йому автора.
Та оскільки Артем Чех (тобто літератор, надійно схований під цим псевдонімом, накинутим йому «рєбятамі із нашева двара») – автор уже доволі відомий, то й писати з нього на повному серйозі літературний портрет чи робити літературний фотознімок нема особливого сенсу. Тому пропоную не «літпортрет», а «літературний дружній шарж», оскільки «літкарикатура» навіть для автора «Кині» – надто радикально. То більше, що чотири його книжки дають досить матеріалу для наук-поп-роздумів.
Ви не повірите, але ще 2007 року про Артема Чеха ніхто, крім «рєбят із нашева двара» та його родичів, не знав. Так уже склалося, що артефакт «Цього ви не знайдете в Яндексі» Чех робив тільки для себе. Ночами, коли всі спали, або вдень, коли вдома були тільки він і його тінь (лінь). А його взяли й грубо підставили: без відома автора подали текст на конкурс видавництва «Фоліо» на найкращий «Міський молодіжний роман». І текст, у якому автор виписав насамперед шматок свого власного життя, досхочу познущавшись із життів своїх друзів, рідних і знайомих, став переможцем конкурсу (другу премію взяв, нагадаю, лідер росрокового гурту «Декаданс» В. Терлецький). Річ справді вразила. Після вербальних смітників, продукованих Карпою й Поваляєвою, та хапливих історій плагіатора міжнародного класу Дереша, та дріматичного, хоч і густого письма повільної й точної рослини Прохаська, та місцями дотепної напівдокументалістики Жадана, та виливів іще багатьох ґламурних авторів, які просто не запам'ятовуються, перша прозова спроба Чеха суттєво підняла настрій. Тобто я тоді зрозумів, що не все в нашій літературі так хр… вибачте, ґламурно, розкручено, розкарячено й підпорядковано кон'юнктурі нового зразка.
Артем Чех. Цього ви не знайдете в Яндексі. –
Київ: Фоліо, 2008
За кількістю сміхогенних місць «Яндекс» можна поставити в один ряд із «Зеленою Маргаритою» Світлани Пиркало, «Я, «Побєда» і Берлін» Кузьми Скрябіна, «БЖД» Сашка Ушкалова, другим «Жартом» Винокурової-Садиченко… Якби Чех на той час мав стільки досвіду, як Ю. Винничук, то й поруч із його «Весняними іграми в осінніх садах», ця річ нормально стала б. Якщо поставити перший Чехів артефакт у дещо ширший (але не дуже інший) контекст, тобто в контекст просебеписання, він знову ж таки ужився б із текстами Винничука, Андруховича, Пиркало, Кузьми Скрябіна, Карпи, її блідої копії Ірени Старостіної (Ірини Братасюк), пізнішим у часі, але не в літературі «Післявчора[м]» Чехової дружини, а ще… З артефактами багатьох сучасних авторів, ім'я котрим – леґіон. Адже афішоване просебеписання – незникома риса постмодерної літератури, постмодернізувати яку наші й не тільки наші літератори активно намагалися вже у 20-х роках ХХ століття.
Багато хто з молодих і невідомих стартує нині в літературу саме з майданчика, назва якому – Я. І не просто Я, а Я Амбітне, котре прагне визнання й використовує літературу як засіб самопіару чи своєрідний додаток до PR-акцій. А що в тому допомагають розкруткою ще й видавництва, це перетворюється на небезпечну тенденцію, від котрої, як видно з чотирьох книжок Артема Чеха, він намагається втекти. Стачило б тільки дихання, потуги… А відрух цей намітився за вектором «втеча у відверте визнання – втеча в абсурд».
Чехова «Киня» – яскравий приклад цього. Думається, після «Яндекса» – це його найкращий, викінчений, витриманий в одному, нефраґментарному дусі артефакт. В одному з інтерв'ю автор сказав, що він не просто любить кіно, а намагається писати кожну книжку так, наче бачить її на екрані, так, як він би її знімав. Але якщо ми звернемо увагу на фірмові Чехові ігри з літературними кодами, на абсурдистські прийоми віддзеркалення чи відлуння в мовленні персонажів та авторських ремарок («Киня»), якщо зважимо на його роздуми, позначені публіцистичністю відступи й метатекст («Цього ви не знайдете в Яндексі», «Анатомічний атлас»), то з певністю зможемо сказати: сценарії (чи тексти сценарного типу – кіноповісті) так не пишуть. На своєрідний екшн тягне хіба «Пластик», але й там Артем Чех залишається вірним собі й (пост)модерній традиції: є й метатекст, і мовні ігри, й прозоре, але невідтворне на екрані пародіювання кіношних кліше. То більше, що автор навмисно наголошує на «кіношності» й «абсурдності» свого «Пластику». Зрештою, й сама преамбула до книжки прямо свідчить про несправжність, пластиковість (а не реалістичну пластичність) цього артефакта.
Артем Чех. Киня. – Київ: Факт, 2007
Втеча в абсурд – це, звичайно, не вихід із літературного клінчу. А якщо й вихід – то не зовсім той, якого потребує наше письменство. Чех це, певно, відчуває, бо його «Анатомічний атлас» майже цілком лежить у площині реалізму, «пошуку справжнього», а «Пластик», попри сильний перекіс в абсурдизм, усе ж намагається за те справжнє зачепитись бодай одним, середнім, пальцем. У Чеху-письменникові поки що тільки борються два начала: мовне (абсурдистське, зі сфери ars ficta) й реалістське (зі сфери ars fingens). Куди молодого-перспективного-але-вже-досить-знаного перехилить остаточно – і чи перехилить узагалі – покаже час, може навіть його новий артефакт, який за доброю традицією, з'явиться (несподівано й для самого автора), на черговому львівському книжковому форумі.
Залишається сподіватися, що це буде зрілий викінчений текст без самоповторів і силікону, який автор переплутав із ні в чому не винним пластиком, котрий, до речі, за певних хімічних умов ще й як вибухає, але не у форматі пубертатного псевдодетективу, про що свідчить хоча б такий відгук про «Пластик» на українському готичному порталі: «Які висновки після читання? Виникає питання: де тут взагалі контркультурність і чому книгу названо – “Пластик”? Набагато посутніше було б назвати цю книжку “Провінційний детектив” або ж “Кінець диктатурі!” або ж “Буря в провінції”. Але ніяк не “Пластик”! Хочется сказати: “Пардон, Пане Авторе, а де ми тут маємо пластик? Де ми тут маємо стале жлобство та снобство?”. Відповідь проста – аж ніде! Маємо кілька сюжетних ліній: “щоденник” підлітка, перше кохання, провінційне кохання, життя провінції, життя провінційної інтелігенції. Де тут пластик? Всі без винятку герої динамічні, й хоча вони всі жлоби (чи то пак сноби), в тому числі й головний герой, який “корчить” із себе борця з повсякднем, втім, сам по суті – суто стереотипний підліток, який, на початку, поміж однолітків вирізняється тільки тим, що сидить вдома й ні з ким не товаришує… Тобто “пластику” – чогось твердого й сталого, постійно нещирого, незмінного – в цій книзі немає, і більше того: немає персонажа, який з “пластиком” бореться…» (редагування цитати – суто коректорське, думку автора ніяким чином не спотворено).
Артем Чех. Пластик. –
Київ: Фоліо, 2008
Іще одним характерним «штрихом» (люблю я й цей жанр…) до літшаржу Артема Чеха є його страх перед пафосом. Можливо, це так на нього впливає імпліцитний читач, бо ж в одному зі своїх поки що нечисленних інтерв'ю він означив свого імпліцитного як «середньостатистичного могилянця – студента Києво-могилянської академії. Україномовного і національно стурбованого. 20 років». Тому й виникає враження (надто під час читання «Анатомічного атласу»), що автор, захоплюючись райдужними перспективами й накручуючи цілий абзац прориву-позитиву в загалом паскудному житті, раптом себе смикає за вухо (горло, ніс) і каже: нє! І в кінці абзаца замість очікуваного й логічного на цьому місці «аміня» твердо каже: «Бля». Майже багатозначно. І майже іронічно… Бо перед тим іще майже зловживає словом «майже».
Відправна теза «Анатомічного атласу» – «життя повною мірою глузує з нещасного провінційного хлопця, якому не пощастило народитися жабою». І ця теза до кінця роману не спростовується; гидке каченя не перетворюється на прекрасного лебедя, бо це не казка; дурень не відхоплює півцарства та принцесу в навантаження, бо це не інша казка; це – «пацаняча антиутопія», й істота, народжена повзати, приречено повзе в ній до свого невеселого кінця. А заявлено цей текст як «анатомію больових точок покоління автора». І покоління, й автора, – хочеться скоригувати анотацію.
Артем Чех. Анатомічний атлас. –
Київ: Фоліо, 2008
Іще в літературі зламу 80-х–90-х років чи не найчільнішим героєм став марґінал, людина, яка втратила свій недавній статус, утратила життєві орієнтири, віру в завтрашній день, а отже, втратила здатність до самоідентифікації, орієнтації в просторі нових жорстоких реалій, зрештою, втратила себе. Та через десятиліття, вже на зламі 90-х–00-х, марґінал як головний герой так і не здав своїх позицій. У цьому плані, в дискурсі «пацанячої антиутопії», «Анатомічний атлас» Артема Чеха цілком уписується в контекст іще двох книжок. Це «Депеш мод» Сергія Жадана та «Повернення придурків» Петра Яценка. Твори – як за стилем, так і за структурою – між собою не схожі, однак усі вони просякнуті саме «пацанячою» й саме «антиутопічністю».
В Яценкових придурків, які навряд чи й уміють читати, але ж якось собі живуть, раптом забирають останнє, що в них є: облуплену хатинку з клаптиком землі. Проте вся круговерть подальших і майже казкових подій переконує читача, що перед ним – як не солодкава фантастика, то утопія – точно. І це помалу починає дратувати. Аж до останньої сторінки, коли стає зрозуміло, що все це щастя, яке впало на дві «придурочні» довбешки – всього лише передсмертна візія двох загиблих у трубі теплоцентралі неприкаяних істот. Тріумфальне повернення придурків у великий світ після того, як їх жорстоко скривджено, відбувається лише у присмерковій уяві самих придурків… Читач так різко випадає з казки в антиутопічну реальність, що в прямому сенсі слова дістає естетичний шок. Здається, це називається катарсис.
Між реальним Артемом Чехом (1985) та реальним Сергієм Жаданом (1974) лежить майже десятиліття. Однак і в «Депеш мод», і в «Анатомічному атласі» – зріз покоління. Жадан позиціонує себе як представника (й, певно ж, речника) останньої ґенерації, котрій радянська влада зламала хребет. «Совок видавив із них все людське, перетворивши на напівфабрикати для дяді сема»…
Артем Чех.
Фото з сайту www.kut.orh.ua
В Чеха, який радянську добу навряд чи пам'ятає і вже точно не відчуває, навпаки: «символом минулого, доброго або лихого – не важливо, головне, що минулого зі своєю ідеологією, якої не було у нас», є не хто інший як «Вілєнін» (Володимир, себто, Ілліч). А це тому, що «тодішнє теперішнє» для нього та його покоління, його оточення, з якого Чех себе не виокремлює, було таке темне, що «ніякі – ані творчі, ані якісь інші – потуги не змогли б і на сантиметр уперед осяяти наші розбиті шляхи». А тому й покоління Жадана зі зламаним хребтом, і Чехове покоління займаються, за визначенням останнього, «просиранням життя». Пацани бояться світу і світла, вони тижнями не виходять із квартири, курять дешеву черкаську траву, п'ють самогони, палені шнапси, тобто ті самі самогони, але в інакшій тарі, якісь уже зовсім інфернальні коктейлі, від рецептів котрих вивернуло б і Вєню, що так і не дістався з Москви в омріяні Пєтушки…
«Анатомічний атлас» – це свідомий перегук із Жаданом, своєрідна відповідь поколінню «Депеш мод». Іноді просто-таки буквальна. Неприкаяні пацани Жадана: «Гомосексуалізмом ми не займаємось, хоча до того все йде». Неприкаяні пацани Чеха: «Гомосексуалізмом ми не займались, і ніщо до того не йшло».
Трагічна антиутопічність, яка так інтенсивно присутня в нашій літературі (хочеться вірити, що тільки в літературі) останні двадцять років, змушує серйозно замислитися про пошук і втілення ідеології, котра якщо б і не об'єднала нашу стражденну націю, то принаймні дала б черговій ґенерації хоч якийсь ґрунт під ногами. І підкинула б юним піраньям пера свіженьких тем для творчості. А що найзубатішою з цих «бійцівських рибок» поки що вимальовується Артем Чех, то на нього й найбільша надія всього покоління «двотисячників»!
Норма! Жостко, часом з перебором, але правильно. Так тримати, Сашко. З задоволенням прочитав. Речей Чеха, правда, не доводилось переглядати, але при нагоді погортаю. // відповісти »
Приєднуюся до попереднього промовця... Хотілося б тільки когось запитати. То це правда, що якось, подорожуючи по Європі, Андрухович із Жаданом хвалилися своєю - сказати б - нетрадиційністю? // відповісти »
а загалом непогано ))
принаймні навіть дуже радісно на тлі того негативу довкола творчості Чеха...
сподіваюсь Стусенко не надто подібний до Кухарука і не стане обсирати Чеха лише через те що той якось непевно відреагував на позитивні рецензії Кухарука...
ну але то таке ;) // відповісти »
Горобчук щиро мене здивував своїм обсиранням мого "обсирання".Чех написав одну геніальну річ -- роман "Киня". може взагалі більше нічого не писати. всі інші його твори -- конвеєр на замовлення видавництв. цим він схожий на дереша. але я не хотів би, аби він став Дерешом-2. але в дереша нема твору гідного "Кині". що ж до
реакції на мої рецензії з боку чеха -- вони були достатньо позитивні. про це свідчить і його інтерв'ю на літфорумі. мені цікаво спілкуватись з усіма, але нікому не нав'язую ні своїх поглядів, ні своїх смаків, ні свого спілкування.що ж до нового покоління в літературі -- я би радив йому не повторювати наших помилок. ми тепер збираємось тільки на похороні і сороковинах. будьте людьми і не живіть штампами. хочу видати книжку "мерзенний кухарук " де видрукую все, що про мене пишуть і думають. прикольна буде річ. "Чужі шедеври" вже готові до друку -- там багато рецензій на сучасну літературу -- українську і світову. горобчука там нема, бо не вразили його серветкові поезії.мені цікава гра ісікави такубоку з крабом на березі океану, а сперма у воді горобчука мені нецікава. а писати так про шевченка як він це просто свинство. я не пишу рецензій на замовлення і не пишу рецензій за гроші. в цьому різниця між мною і іншими критиками.
що ж до Стусенка -- талановитий хлопець. прочитав його "Перший зуб". пора вже й інші показати.
успіхів усім. // відповісти »
пан горобчук мав би знати про таку річ як авторська глухота. про це вчать в університетах і про це є в кожному словнику літературознавчих термінів. письменник,що допускає авторську глухоту у своїх творах поганий письменник. а що в нього там між словами виходить чижі, попи чи що інше -- це вже справа така. що ж до шевченка у пана горобчука: "з Рембо почався новий період в поезії --період без ідеалістичного дебілізму типу Ґете чи Шевченка". без "дебілізму" шевченка не було б України, а отже і української літератури. а отже і мене, і горобчука і всіх інших. треба вибирати слова і мати просто людську совість. Тарас Григорович не випендрювався, не читав свої вірші з повітряної кулі чи на Тузлі. але він був. і є. і буде. я розумію ворогів -- він їм пече і дре горло. але його колега горобчук -- і поет, і маляр -- чого він? колись був такий випадок.у петрограді большевики відкривали пам'ятник шевченкові. міністр прасвєщєня луначарскій у пишній промові зазначив: ми сьогодні відкриваємо пам'ятник поету-крістьяніну. в толпє був на той час Єсєнін, який вголос сказав сєрмяжную правду: "Он академиком был, а ты кто?" зичу успіхів горобчукові в усьому, не маю до нього жадного жалю, як і до його тусовки житомирського розливу. література -- це простір для дискусій, суперечок,мистецьких змагань. проте злість ніколи не вродила чогось вартісного. час розсудить -- це такий кат, що тне і не дивиться, хто перед ним і з якими дарами.
і ще одне. всі, хто не згоден з кухаруком чи іншими авторами на літфорумі можуть про це написати і прислати на сайт. все друкується. без образ, без застережень, без цензури. просто треба мати мужність і европейську культуру дискусії. сапієнті сат. // відповісти »
чергове перекручування. цитата, подана зі збірки, була прямою алюзією - без приховувань - на Адорно, і тому до горобчука не має жодного стосунку, окрім того що він її інтерпритував, це ясно.
а щодо глухоти - то це супермаргінальне вчення. це взагалі смішно, і я не знаю жодного притомного літературознавця, якому би не було це смішно )))
ну або там соціолога ;)))) // відповісти »
щодо самвидаву. мої книжки видаються великими накладами в нормальному видавництві. а що хто робить з книжками -- залежить від культури ставлення до книжки. що ж до марґіналів, то час покаже, хто кому коли і де марґінал. // відповісти »
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
