Робота сайту здійснюється у співпраці з Центром досліджень сучасної літератури при НаУКМА

Куземинські історії

Колаж із сайту lib.academy.sumy.ua

Колаж із сайту lib.academy.sumy.ua

Куземин, родинне село Івана Багряного, приналежне тепер до Охтирського району Сумської області – й ця гримаса сов’єцького адміністративно-територіального поділу є однією з вагомих причин того, що нині цілі вулиці тут стоять пусткою, а той, хто намагається дістатися сюди «не знаючи броду» ризикує втрапити в халепу…

Стежками Геродота
Утім, про все по порядку – тим паче, що місця тут направду дивовижні, на цій землі люди жили справіку, тож літературну мандрівку цим краєм слід починати зовсім не з Багряного, а з набагато давніших часів. Принаймні, з 460-х років до Р.Х. – бо саме тоді славетний давньогрецький дідок Геродот вирушив у свої мандри світами й, з-поміж іншого, відвідав у скіфських землях «дерев’яне місто, що називається Гелон. Кожна частина його муру має завдовжки 30 стадій (бл. 6300 м), а мур високий і дерев’яний. І житла, і святилища в місті дерев’яні. Є там святилища еллінських богів, обладнані по-еллінському, із статуями і жертовниками і внутрішніми дерев’яними храмами»…

Ідеться про одне з найбільших у світі (4400 га) городищ – Більське, розташоване на території теперішніх сіл Більськ Котелевського району Полтавської області й уже згаданого Куземина. Українські історики вважають, що леґендарний Гелон був саме тут. Із трьох його частин, куземинська – наймолодша, збудована «лише» в IV ст. до Р.Х. Таке величезне місто потребувало добре налагодженого транспортного сполучення, а найшвидшим транспортом був тоді водний, – тож саме на території теперішнього Куземина й було збудовано пристань на Ворсклі, до якої свого часу причалив корабель із далеких Афін із письменником-істориком на борту. Років із десять тому археологи провадити тут розкопки, але жодних видимих слідів свого перебування не залишили – копати саме́ місто їм набагато цікавіше, тож вони й тепер щоліта працюють у Більську, а Куземином тим часом більше цікавляться біологи – півтора року тому тут створили Гетьманський національний природний парк, де оберігають включену до Червоної книги чорну гадюку.

На місці цієї стежки поміж валами, якою Іван Андрусяк іде з дочкою, найімовірніше, колись була дорога, якою Геродот ішов з пристані на Ворсклі в Гелон

На місці цієї стежки поміж валами, якою Іван Андрусяк іде з дочкою, найімовірніше, колись була дорога, якою Геродот ішов з пристані на Ворсклі в Гелон

Але до гадюк нам діла немає, а про Геродота, ясна річ, ніхто нічого тут не розповість – тож залишається лише прогулятися в бік Більська поміж напрочуд живописними древніми валами, уявляючи, що й Геродот свого часу йшов із пристані в Гелон саме цим шляхом – якщо його, звісно, не транспортували раби в якомусь паланкіні…

Чи бували тут якісь письменники впродовж наступних 1700 років після Геродота, сказати годі. Куземин уперше згаданий у старих хроніках під 1665 роком як «литовське містечко». В ті часи правий, горбистий берег Ворскли був заселений, а на лівому починалася «нічийна земля», з-за якої постійно нападали кочівники, тож за князя Вітовта тут постали кілька укріплень, серед яких — Куземин. Приналежне було містечко спершу до Гадяцького, а відтак до Зіньківського козачого полку – себто це історична Гетьманщина, Полтавщина, хай і на самісінькій межі зі Слобожанщиною. Але сов’єцький адміністративно-територіальний поділ призвів до того, що старі дороги втрачені давно, а нові гробляться нині: до Зінькова і навіть до сусіднього Більська ведуть лише примхливі ґрунтівки через поля, а до так само сусідньої Котельви треба добиратися або через ліс, або робити добрячий гак через Лутище. Адже це вважається «міжобласним сполученням» – тоді як в Охтирському районі Куземин опинився на обочині, подалі від маґістралей, тож «основна» дорога, що поєднує село з райцентром, веде аж через Грунь (це так само, якби їхати з Києва в Білу Церкву через Ірпінь), і вона в такому жахливому стані, що водії маршрутки, яка має тут, згідно з розкладом, курсувати аж раз на день, нерідко просто відмовляються по ній їхати. Чи ж варто дивуватися, що нині в Куземині вдвічі менше населення, ніж було за князя Вітовта?!

Старий корпус куземинської лікарні, колишній маєток пана Геюса, з тилу. З парадного боку за ним ще доглядають, але те, що на задвірках, геть занедбане

Старий корпус куземинської лікарні, колишній маєток пана Геюса, з тилу. З парадного боку за ним ще доглядають, але те, що на задвірках, геть занедбане

Дуб і Біблія Сковороди
Та все ж повернімося до літературних історій. Чимало їх тут, ясна річ, пов’язані зі Сковородою. Коли мандруватимете валами поміж Куземином і Більськом – стежками Геродота, – ви просто не зможете оминути увагою велетенського дуба. Ясна річ, вам про нього скажуть, що це дуб Сковороди. Звісно, так само в моїх рідних Карпатах кожна стара й велетенська смерека неодмінно Франкова, – така народна пам’ять неабияк розчулює…

Та все ж підстави для того, щоб розповідати, ніби Сковорода полюбляв під тим дубом відпочивати й навіть, можливо, написав щось зі своїх безсмертних творів, без сумніву, є – бо великий філософ-мандрівець справді бував у Куземині й довколишніх селах. На довше він тут не затримувався – принаймні таких відомостей виявити не вдалося, – але заходив сюди не раз. Звісно, докладніших згадок про це нині зафіксувати вже неможливо – надто багато часу минуло, – та все ж люди стверджують, що аж до початку 90-х років минулого століття в однієї бабці зберігалася старовинна Біблія, нібито навіть із помітками Григорія Савича, яку той буцімто подарував її дідусеві чи прадіду…

Так це чи ні, сказати тепер годі, бо бабця померла, а книжку її діти вивезли кудись до Харкова, й там її сліди губляться. Нам навіть вдалося вийти на нащадків тієї бабці, й вони підтвердили, що книжка справді була – але, мовляв, «кудись поділася». Людьми вони виявилися не вельми освіченими, тож, певно, й не підозрювали, яка велика цінність була в їхніх руках! А може, й підозрювали – і саме тому не захотіли показувати, гадаючи вигідно її продати (якщо вже не продали)… Зрештою, це не конче мусив бути невідомий автограф Сковороди – могла бути й просто старовинна Біблія, яку зі Сковородою пов’язала вже народна міфологія…

Скелька: Магазин «Товари повсякденного попиту» востаннє працював років зо п’ятнадцять тому

Скелька: Магазин «Товари повсякденного попиту» востаннє працював років зо п’ятнадцять тому

Батьківщина Івана Багряного
Наступні ж літературні історії цього краю пов’язані з Іваном Багряним, себто, з Іваном Петровичем Лозов’ягою, козацьке родинне прізвище якого, певно, десь у столітті XIX московський писар перекрутив на Лозов’ягіна. Тепер достеменно відомо, що народився він 2 жовтня (19 вересня за старим стилем) в Охтирці, хоча в спогадах та листах до Дмитра Нитченка не раз місцем свого народження називав Куземин. Принаймні саме тут минуло його дитинство – на батьківщині матері, яка походила із заможного куземинського роду Кривуш. Нині тут ніхто з цього роду не мешкає – якщо вони є, то десь у світах. Обійстя теж не збереглося – до нашого часу достояв лише підвал, який тепер належить чужим людям. Та й узагалі, в селі ніщо не вказує на те, що куземинці мали такого славетного земляка – немає ні меморіальної дошки, ані навіть якогось інформаційного напису, не кажучи вже про пам’ятник.

Та й про самого Багряного вже мало хто пам’ятає – останні його ровесники померли ще в 1990-х. Усі наші розпитування привели лише до того, що одна жіночка згадала розповідь свого дідуся про те, як до нього на Скельку приходили Іван Багряний і Остап Вишня (уродженець недалекої звідси Груні) записувати давні леґенди й перекази. Старі люди, однак, пам’ятають про страшну смерть одного з братів матері Багряного. Це було в 1920-і, коли комуністи насаджувати тут сов’єцьку владу. Найзатятіший місцевий активіст – на прізвище Загрунний, а по-вуличному його звали Грунець – разом із кількома своїми поплічниками у Великодню ніч убив трьох найбагатших у селі людей, серед них і Кривушу. Дружини й діти саме були в церкві на всенощній, а чоловіки зоставалися вдома… Грунцеві навіть вистачило нахабства після цього вийти в центр села, до клубу, і там нахвалятися скоєним… Сов’єцька влада «відплатила» йому посадою голови чи то колгоспу, чи сільської ради, але прожив він після цього недовго – помер чи не в 33-ому. Мав двох дітей: син народився розумово відсталим і прожив недовго, а дочка все життя ґарувала в колгоспі, періодично її тягали на різноманітні «з’їзди передовиків», але життя й у неї не склалося – чоловіка не мала, померла в тяжких муках, упавши вже в літньому віці з яблуні, а єдиний її син був психічно хворим, палієм, і помер у тюрмі…

Дорога зі Скельки на Куземин. Попереду – гора Замок

Дорога зі Скельки на Куземин. Попереду – гора Замок

…Із куземинських будівель, які мали б «пам’ятати» Багряного, варто виокремити дві: будинок культури з бібліотекою (колишній народний дім, на фасаді якого зазначена дата спорудження – 1907 рік); і старий корпус місцевої лікарні, колишній будинок пана Геюса. Після революції Геюси, з роду німці, втекли на історичну батьківщину, проте розповідають, що їхній син під час Другої світової повернувся в Куземин разом із німецьким військом і був дуже засмучений тим, на що перетворився батьківський маєток… Хай там як, та головна споруда того маєтку збереглася досі, хоча конче потребує ремонту.

Іще був у Куземині на початку ХХ століття пан Гнідич, виходець із давнього козацько-старшинського роду, представники якого ще в XVII столітті були котелевськими й куземинськими сотниками, а відтак серед їхніх нащадків, із трансформованим у прізвищі старожитнім «ѣ» на російське «е», були добре відомі в імперії письменник і перекладач Микола Іванович та театральний діяч Петро Петрович Гнічичі-Ґнєдічі. Один із останніх представників цього роду (на жаль, ми так і не змогли достеменно встановити, хто саме) мав у Куземині маєток – «літню резиденцію» з розкішним садом на схилі гори. Споруди розібрали ще під час колективізації, а сад багатьох куземинців урятував у страшному 1933-му – усе зерно забрали, але «не додумалися» забрати сухофрукти… Іще років 15-20 тому яблуні з того саду родили, але зараз там поросла кропивою, будяками й пижмом пустка.

А поруч із маєтком пана Гнідича стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці – на вершині пагорба, звідки її було дуже далеко видно. Ось як описував цей краєвид Іван Багряний в романі у віршах «Скелька»:
Біленькі хати цвітом залило,
Попід горою ж, наче бемське скло,
Блищить вода,
А далі, мов сулія,
Поставлена на сизому шпилі,
Там, де ліси і замчище здорове,
Де дух великий, а діла малі,
Мигає маківкою, ніби на столі,
На спині гір Куземинська Покрова.

Гора Замок зблизька

Гора Замок зблизька

Із цією церквою пов’язано чимало дивовижних історій. Будували її тричі, й перші два рази невдало – щойно зведена, вона невдовзі горіла. Вирішили, що сталося так через те, що будували церкву майстри заїжджі, а «москалі мають біса в носі, і їх до святої справи допускати не можна». Утретє звели храм уже свої майстри, і все було гаразд, аж доки на межі XIX і ХХ століть там один за одним не померли дванадцять священиків! І лише коли храм перейшов під оруду щойно створеної на ту пору Української автокефальної православної церкви, все припинилося. Натомість почалися інші біди: прийшли комуністи, й у 1930-і храм розібрали… Тепер церкви немає, є лише в сусідніх Будах (у селі, що нині майже злилося з Куземином), та й та перебудована з простої сільської хати.

До речі, мені розповідали, що ще сто років тому в Куземині на березі Ворскли була церковця, сплетена з очерету! Але зараз її вже мало хто пам’ятає…

Загублена Скелька
…Далі наша мандрівка веде до Скельки – села на березі Ворскли, леґенди якого лягли в основу однойменної поеми Івана Багряного. Ще в 1980-і воно славилося в околиці своїми пляжами. Однак згодом на річці збудували дамбу, пляжі зникли, а в тяжкі 1990-і зі Скелькою майже втратився зв’язок – притомної дороги туди просто немає. Дві ґрунтівки – одна полями, а інша луками – в дощову пору або взимку, коли випадуть сніги, стають непрохідними; а найкоротший шлях до «цивілізації» – через Лутище, звідки хоч і «роздовбана», та все ж асфальтівка веде до траси Охтирка-Полтава, – перегороджує ріка.

Лутищем, до речі, тепер зветься саме те село, про яке Багряний у «Скельці» писав:
Насупроти – Слобідка і млини, –
Яснять хати, як стебла молочаю
В рудих пісках… Село це з давніх днів
Батьки Слобідкою взивали, а сини
Зарічною уперто величають.

Вид із гори Замок. Дорога на Скельку

Вид із гори Замок. Дорога на Скельку

Села ці справді дуже близько – коли ми підходили до Скельки, то чули, як у Лутищі співають півні. Звісно, млинів там давно немає – та село, принаймні, повноцінно існує – на відміну від Скельки… У Скельці ж зараз зосталися доживати віку лише п’ятірко людей. Улітку ще нічого – але як вони тут виживають узимку, страшно й подумати… Саме ж село справляє моторошне враження: закинуті хати, геть зарослі вже не лише кропивою й бур’янами, а навіть молодими деревами. Довкола справжні хащі, в яких щедро водяться чорні гадюки з Червоної книги…

Про місцеві леґенди тут, направду, нікого й розпитувати – тож ми так і не змогли з’ясувати, де саме міг бути той злощасний монастир, про який мовиться в романі Багряного. Можна лише припускати, що він якщо й існував насправді, то вже точно не в козацькі часи, як це прописав у своєму творі поет, а набагато раніше. Якщо ж уважно розглянути околиці, то можна дійти висновку, що є лише одне місце, що ідеально підпадає під запропонований у тексті опис. А околиці тут дослівно такі:

Насупроти (це якщо дивитися зі Слобідки, чи то пак, тепер Лутища – І.А.), немов верблюдів смуга,
Упали на рожеві пелюстки
Зелені гори над зеленим лугом.
З’єднавши обрії, то древній караван,
Із безконечности ідучи в безконечність,
Через пустелі, вітер і туман,
Наставившись на дальній океан,
Припав спочить,
барвистий і статечний.
І сплять погоничі, не збуджені ніким,
Двогорбі гості в соняшній країні
Під тягарем барвистим і важким
Нерозвантажені, лежать уже віки,
Потомлено
припавши
на коліна.

І на цій вервечці пагорбів, які справді на перший погляд скидаються на караван верблюдів, що присів перепочити, є лише одне
місце…
Голе, як долонь.
Тепер на нім логова місять свині,
Ну а колись зростав тут «Вавилон»,
Колись там Бог облюбував сіон
І почепив «на страх людям» святиню.

Скелька: у цій хаті ще хтось живе...

Скелька: у цій хаті ще хтось живе...

Щоправда, воно не в Скельці, а в Куземині, проте саме по дорозі на Скельку, – це гора з промовистою назвою Замок. Археологи не знайшли на ній, як було зазначено в одному з краєзнавчих звітів, «нічого цікавого», одначе просто так гору Замком не назвуть, та й підземні ходи, тепер уже здебільшого засипані, просто так під горою не з’являться. Місце тут направду стратегічне – гора височіє просто над Ворсклою, і з неї відкривається широка панорама:
Ліси і синь,
Сади і зграї нив.
І тихе марево ген-ген над хуторами.

До речі, моя дружина, яка в свої шкільні роки неодмінно проводила тут літні канікули в бабусі, була дуже приємно заскочена «синіми лісами» в Багряного – бо їй у дитинстві вони теж видавалися саме такого кольору…

Можливо, на цій горі стояв оборонний замок у часи Вітовта, й тому вона отримала таку назву, – а може, колись і справді тут був монастир; принаймні, я зафіксував місцеву леґенду про чорного монаха, який колись давно мешкав просто в печері й пророкував стрічним майбутнє, чомусь завжди малоприємне, так що зустрічі з тим міфічним монахом намагалися уникати. Відтак пішла поголоска, що раз на сто років він і досі виходить зі своєї печери й оповідає першому стрічному якусь капость – цей сюжет я використав у дитячій повісті «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому», дія якої теж відбувається в цих краях. Той монах, щоправда, був, як кажуть, самітником – а про монастир я тепер жодних леґенд уже не почув…

***
…Мені, з роду гуцулові, дуже полюбився цей край, і я часто думаю про те, що насправді тут усе мусило би бути інакше. Уявляю собі відновлену Куземинську Покрову, туристичні паломництва до Гелону попри дуб Сковороди й на Скельку почерез гору Замок, пам’ятник Іванові Багряному над Ворсклою… Принаймні, в якійсь спокійній європейській країні так давно вже було б. Можливо, так колись буде й тут. І я не знаю, що краще – чи й далі визначати час за тим, коли корови йдуть на пасовисько й коли повертаються, і при цьому геть не перейматися безпам’ятством, чи перетворити цей дивовижний і цілком органічний український мікросвіт на туристичну вакханалію з усіма її прибутками й вадами.

Хай би там як, цей край заслуговує на більшу увагу до себе бодай нашої культурної спільноти – тих, хто не боїться труднощів, тут чекає ще дуже багато відкриттів. І приємних, і сумних…

Коментарі

  1. aivchenko коментує:

    Дуже цікавий текст, дякую авторові. Наша культурна географія геть занедбана.

  2. Little Jane коментує:

    Моторошні фото та історії. Таке враження, що зі скіфських часів нічого не змінилося.
    Світлини з лікарнею та магазином – просто супер. Вершина совєтської цивілізації.
    Дякую авторові.

  3. Олександр коментує:

    На початку 90-х жив я в селі Куземин. Якось до двору під”їхав директор Будинку культури Сергій Васильович Бузина (відомий краєзнавець) і попросив звозити його та чоловіка з Києва в село Скельку. Виявилось, що киянин працював в журналі “Дніпро” і цікавився біографією І.Багряного, про якого ще ніхто з земляків не мав ніякої уяви. І от заїхали в Скельку, на лавці біля двору сидів дідусь з саморобною люлькою, набитою махоркою… От і питаємо, так, без надії, чи не чув він про Багряного. Дідусь смачно затігся, та й каже: “Як не чути! І “Сад Гетсиманський” читав, і “Скельки” читав, а от під тією грушею (показує) завжди сиділи Іван Багряний з моїм дідом та Остапом Вишнею після полювання. Одного разу я вкрав олівець у письменників, так дісталось від діда… Були й книги вдома, подаровані авторами, та вже не знайти…” Так я вперше почув про Багряного. 

  4. ukrainec коментує:

    Щось тут написане нечуване, або ж помилка, городище у 4 400 Га дуже малоімовірне, бо це мала би бути огороджена територія розміром 4, 5 км на 10 км, що є неймовірним. Імовірніше 450 х 1000 м. Хоча, з іншого боку, вказується, що одна його сторона мала 6300м. Олександрові дякую, що звернув увагу на цей матеріал. Це краса. 

    • Любов коментує:

      Я родом з Куземина. Про розміри городища правда. Якщо цікавить, прочитайте про Більське городище (Гелон). Автор чомусь зовсім не згадав про панський маєток на березі Ворскли, недалеко від гори Замок, який зберігся до цього часу. В його стінах був дитячий будинок після війни, потім піонерський табір, потім його орендували для відпочинку з Будинку вчених з Москви аж до 1986 року (до Чорнобиля). Дуже шкода, що село поступово вимирає. Чудовий край, щедра земля!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2016. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш