Про занепад культурних інституцій Сербії та шукання порятунку в умовах урізаного фінансування й перед спокусами глобалізації
Німецький мислитель Ніцше сказав: «Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Труднощі справді змушують інколи окремих осіб, групи й суспільство загалом шукати способи порятунку та самозбереження. Наскільки загроза має бути сильною, щоб виклик не перетворився на руйнівний смерч, дослідники соціальної історії ще перевіряють. А самé життя, на жаль чи на радість, дає нам змогу й самим по-аматорськи переконуватися, якою мірою перешкоди допомагають людям стати кращими через їх подолання.
Коли в сербській культурі за часів «перезрілого соціалізму» з’являлися твори Борислава Пекича, Милорада Павича, Данила Кіша, Александара Поповича, що випереджали не тільки свій час, коли белградський «БИТЕФ» був провідним світовим фестивалем нових театральних експериментів, коли лунала своя музика «Нової хвилі», а в столиці гастролювали світові зірки поп- та неоавангардної культури, мало хто передбачав, що незабаром станеться розпад Югославії, почнуться кривава війна, гіперінфляція з майже остаточним вичерпанням заощаджень населення, тримісячне бомбардування НАТО й відчуження території Косова. Після низки руйнівних подій, що вели до прірви, інституції культури й науки найчастіше ставали першими жертвами урізання бюджету.
Продовження – тут.
Улюблений сайт літературної критики
