Дуже серйозно про книжки серйозного дитячого поета Івана Андрусяка

Іван Андрусяк. М’яке і пухнасте. – Київ: Грані-Т, 2010

Іван Андрусяк. М’яке і пухнасте. – Київ: Грані-Т, 2010

Книжки віршів Івана Андрусяка не ризикують загубитися в багатому й різноманітному світі сучасної української поезії для дітей. Узявши до рук «М’яке і пухнасте», «Звірячу абетку» чи «Зайчикову книжечку», неможливо покласти їх назад на полицю книгарні: відчуваєш, що ці книжки треба терміново нести додому й читати власному малюкові, бо в них не вірші-одноденки, яких нині видається дуже багато, а тексти, що стануть улюбленими і залишаться з дитиною надовго.

Надовго – бо вірші ці не такі вже й дитячі… Тобто задоволення від текстів отримають читачі різного віку. Дворічні малюки насолоджуватимуться ритмікою та «ігровою» формою віршиків, чотирирічні потоваришують із веселими героями книжок, а молодші школярики оцінять тонкий гумор автора, який про все пише «з примруженим оком». Батькам також має сподобатися Андрусякова м’яка іронія.

Отже, про кожну книжку окремо.

«М’яке і пухнасте»
Колись Корній Чуковський казав, що найщирішими та найвдалішими твори для дітей виходять тоді, коли пишуться в період авторового «повернення в дитинство», коли письменник ніби сам стає дитиною і готовий, стрибаючи, кричати власні вірші. Отаке «дитяче» відчуття світу є й в Андрусякових поезіях, де розмови з бегемотами в річці, з чаєм у пакеті відбуваються цілком серйозно, тут і там висовують носа дражнилки, а вірші-діалоги написані цілком у дусі дитячих розмов. Проте й від цінного дорослого досвіду Андрусяк не поспішає відмовлятися, хоча щосили намагається ним не «тиснути» на дитину. Автор чудово усвідомлює, що без «педагогіки» в розмові з малюками ніяк не обійтися, але свої повчання він викладає граючись і з гумором. Тому замість бути нудними й нецікавими, вони перетворюються на маленькі шедеври:
За сьогодні сіра мишка
з’їла вже четверту книжку,
а така ж мала –
майже як була.

Докоряє миша-мама:
– Не читала ти їх, мабуть,
а без цього ти
не будеш рости.

Це, дитинко, знають всі,
миші й навіть люди:
не читаєш, а їси –
користі не буде.

Чудовий віршик «Чакалка» – один із найекспресивніших у збірці – це не тільки спроба переконати дитину бути слухняною, а й підсміювання над дорослим, який дає волю власній фантазії, щоб бути переконливим. Так і бачиш поважного татка, який із захватом розповідає про страховисько, і скептичні очі дитини, яка одним словом зводить нанівець увесь пафос.

Втім, трапляються й менш вдалі «повчальні» тексти, як, наприклад, «Шашіль» або «Уроки мови». Перший здається надто затягнутим; загалом, як на мене, Андрусякові значно краще вдаються короткі віршики: вони динамічні й афористичні, а тому дитині їх легко сприймати й запам’ятовувати. А другий неприємно вражає зневажливим ставленням до російської мови («нелюдську» вимову Баби Яги порівняно з розмовою гусака). Не думаю, що це гарний урок національної толерантності для дітей.

Не дуже помітною, та все ж прикрою слабинкою книжки є її мовні огріхи. Трапляються помилки, наприклад: «Спали дві червоних птиці». Часом текст буває складно вимовити («Лиш в сусідньому вольєрі», «Також справжнього коня», «Шерсті жмуточок з-під шафи» тощо) – а для дитини (та й для батьків, які читають уголос) плавність вимови має велике значення. А ще зустрічаються й суто «поетичні» слабкості, як то вживання вигуку для рими («Гамселять, грьопають – ого! – / По два, по три на одного», ціла перша строфа «Уроків мови») або перекручення речень («Аж по дрова в ліс ходили», «Не втручайся ти до них» тощо).

Та все ж ці дрібниці аж ніяк не псують враження від яскравої й доброї книжки, до того ж прикрашеної чудовими малюнками.

 

Іван Андрусяк. Звіряча абетка. – Київ: Грані-Т, 2008

«Звіряча абетка»
Ця збірка дуже добре підходить для того, щоб учити за нею літери. Адже її герої – звірята, яких добре знають і люблять діти (до честі автора можна сказати, що попри обмеження у виборі персонажів – адже звірів треба було підбирати за літерами абетки, – тварин обрано здебільшого саме тих, яких діти знають і бачили «наживо». А це важливо для створення асоціацій). Усі віршики короткі й дотепні, легкі для запам’ятовування. До того ж, у багатьох є внутрішні рими, і це разом із цікавим ритмічним малюнком більшості текстів перетворює їх на пісеньки-кричалки, маленькі мовні іграшки. А образи персонажів-звірят часом просто-таки вражають дотепністю (наприклад, Ьнело, Зайчики-пузанчики, Левеня, Слоненятко). Втім, є доволі слабкі, часом просто незрозумілі тексти, наприклад, про Вовка чи Єхидну. На сайті Андрусяка за адресою http://dyskurs.narod.ru/abetka.html можна знайти первісний варіант абетки; там опубліковано віршики, які, на жаль, не увійшли до остаточного варіанту збірки – як на мене, заміни здебільшого менш вдалі, ніж первісні варіанти текстів.

Загалом, «Звіряча абетка» – гарна книжечка; і хоч малюнки в ній не такі яскраві, як у «М’якому і пухнастому» (а може, надто яскраві?), ця збірочка стане справжньою окрасою дитячої книжкової колекції.

«Зайчикова книжечка»
Це книжка оповідань, написаних віршами. «Класикою» жанру віршованого оповідання для дітей є «Ясоччина книжка» Наталі Забіли, видана ще 1934 року. Саме з думкою про це видання Андрусяк, за його ж словами, писав власні тексти. Тож порівняння двох книжок вибудовується майже мимоволі.

Іван Андрусяк. Зайчикова книжечка. - К.: Грані-Т, 2008

Іван Андрусяк. Зайчикова книжечка. – К.: Грані-Т, 2008

Збірочку Забіли присвячено звичайним подіям із життя дівчинки, яка за час книжкових оповідань стає дорослішою на один рік. Ось Яся грається, спостерігає за ластівками й білочкою, ось купається в річці, малює, бачить фантастичні сни. «Ясоччина книжка» – це поезія буденності, але буденності дитячої, яка стає казковою просто тому, що дитина сприймає весь світ як казку і пригоду. В

Андрусяковій книжечці, навпаки, зібрано оповідки про незвичайні випадки з життя малого зайчика, який вирощує екзотичну рослину і цвітну капусту, рятує від загибелі їжачка та вовченя, знайомиться з сонячним зайчиком, готується до футбольного чемпіонства. Це книжка про сміливість і перемоги, книжка хлопчача. Забіла дивиться на дитину і на світ очима дитини. Андрусяк намагається скерувати дитячий погляд у певному напрямку. Із цієї точки зору видання є ніби взаємодоповнювальними.

Стилістично книжки також доволі сильно відрізняються, і Андрусякова збірочка видається значно слабшою. Оповідання Забіли – лаконічні, композиційно вивірені, стилістично довершені; тому, власне, стільки дітей і досі вчать їх напам’ять. Натомість найбільша вада «Зайчикової книжечки» – затягнутість. Оповідання надто довгі, перенасичені непотрібними деталями і дрібницями, які відволікають увагу від основного сюжету. Дозволю собі знову згадати Чуковського, який був переконаний, що у текстах для малят найбільше уваги має бути приділено діям, розвитку, динаміці; натомість у «Зайчиковій книжечці» забагато описовості. Та ще й речення побудовано так, що вони часто охоплюють більше, ніж два рядки, неприродно для мовного потоку розбиті римою. У книжці є ціле оповідання, яке навряд чи зрозуміє переважна більшість дітей: про футбол, у тексті якого обігруються прізвища гравців «Динамо» і «Шахтаря». Сумніваюся, що дітки 3-7 років, яким адресоване це видання, оцінять усі футбольні «конотації», бо чи дивляться вони футбол?..

Втім, Андрусякова книжка сповнена щирого тепла й любові до маленьких читачів, вчить правильним і потрібним речам. Дуже зворушлива остання оповідка, яка заохочує батьків до власної творчості. Щоправда, з малюнками виданню не надто пощастило: їх мало, і шедеврами ілюстрації не назвеш… Та все ж книжечка вийшла доволі цікава і дотепна, і приємно, що жанр віршованого оповідання знайшов у ній гідне продовження.

Із власного читацького досвіду можу сказати, що вірші Івана Андрусяка – чудова розвага для малюків і для їхніх батьків, тексти з його книжок швидко розбираються на цитати і стають частиною щоденних родинних розмов та ігор.

Коментарі

  1. dyskurs коментує:

    Дякую авторці й “ЛітАкценту”!
    Звісно, деякі завваги смакові – але є й слушні, і за них дякую особливо! Якщо будуть перевидання, цілу низку завваг я неодмінно врахую – тим паче, що й сам чимало із завваженого догледів у процесі спілкування з маленькими читачами (адже видавництво “Грані-Т” такі зустрічі організовує мало не щотижня, і це дає змогу “випробувати” на авдиторії буквально кожен текст).
    Щоправда, мене здивувало таке гостре несприйняття малюнків до “Зайчикової книжечки” (побачити обкладинку й погортати книжечку можна ось тут: http://www.grani-t.com.ua/ukr/books/children/children/117) – мені вони, навпаки, видаються дуже вдалими.

  2. m.p. коментує:

    Загалом все дуже симпатично: і книжки, й рецензія, і відгук автора!

  3. Olha Kupriyan коментує:

    а мені здається, що з деякими зауваження можна й треба посперечатися :)
    перше, з чим можна і треба – т.зв. “мовні огріхи” автора. річ у тім, що є такий феномен, що його навіть студенти й аспіранти на мовознавчих кафедрах досліджують, – дитяче мовлення. і виявляється, що дітки говорять зовсім не так, як дорослі, і їхня логіка так само мало в чому подібна до логіки дорослого. (тому дуже слушно авторка відгуку почала з того, що справжній дитячий автор мусить відчути себе в чомусь дитиною ;)
    діти не бояться творити нові слова й вимовляти не зовсім гладенько якісь фрази, й Іван Андрусяк як добрий і “дитячий”, і “дорослий” поет, чудово вловив оце дитяче мовне експериментаторство :)
    і друге. з приводу іронії, не вповні зрозумілій малятам. достатньо згадати Керролла ;) я в цьому випадку завжди пригадую слова одного хорошого дитячого письменника: дитяча література – це аж ніяк не звуження читацької авдиторії, а навпаки – її розширення; себто цю книжку можуть читати в тому числі (!) і діти :) 
    що з того, що малявки не знають Ведмедика Блоху чи голкіпера Ведмедика Шовкового? :) у цьому місці – 100% – тато чи мама, які читатимуть своїй діткам казку, всміхнуться, і дитина всміхнеться, а колись і сама зрозуміє, в чому прикол :)

  4. a.yaschuk коментує:

    Пане Іване, це Вам дякую за чудову поезію, яка прикрашає наше щодення!
    Багато завваг смакових – бо як же інакше написати рецензію? :)
    А малюнки у “Зайчиковій книжечці” мені просто не дуже подобаються – це не гостре несприйняття, а звичайне бурчання :)

  5. Little Jane коментує:

    Пишіть, пане Іване, пишіть якомога більше і щиріше. Щоби наші діти на Ваших віршах виростали, а не на мухе-цикутухе з п’яним самоваром. Наснаги Вам!

    • m.p. коментує:

      …Все слушно, проте Мухи-цокотухи ображати не варто: прекрасний вірш, чудовий ритм, настрій та енергетика! А що не без іронічного підтексту, може, — то де його нині нема, в наш постмодерний час? :)

  6. ukrainec коментує:

    мультики квазі-цивілізацій зв’язані із щурами, з огидними комахами, мухами з чимось нечистим. І, до речі, навіть в Росії вони теж почали популяризувати щуризм, тільки в іншій формі, як от про муху-цокотуху „позолоченоє брюхо” (це, до речі, найнеприємніший тип мух, який сідає на лайно і гниле м’ясо). У них муха є позитивна, комар є позитивний, ті які є носіями інфекцій, а чистильник, павук, той, який некрасивий з виду, павучок є негативний.На основі такої ментальної ідеології вони створюють нові міфи і казки. Гарі Потер є цікавий, інтригуючи цікавий, але справа в тому, що там немає моралі. В казках Гофмана моралі не було. У наших казках є навчання дитини – роби так, або так. А там витягнення тільки негативізму, а як до нього ставитися не пояснено. Так само і в Гарі Потера.Дітям треба давати казки Андерсена, Шарля Перро, чи українські казки, бо ми завжди там бачимо мораль. Це добре, а це погано з ухилом, що добро перемагає зло, бо так має бути, щоби світ жив, розвивався і ставав кращим. Тобто в часи Ла-Фонтена, Андерсена і Перро була ще не поражена мораль. Ми повинні вернутися до цієї нашої давньої моралі. Бо саме вона породжує гармонію зі світом, а тому й красу, саме вона є наслідком мудрості, бо мудрість, Софія, як відомо, є матір’ю таких одвічних чеснот, як Віра, Надія і Любов.

    • Slavko коментує:

      “Ми повинні повернутися…” – теза, яку не можливо аргументувати. Ми не виходили з моралі. А порівнювати політиків з українцями – методологічна помилка. Український політик не належить ні до нації, ні до культури. (Є, правда, винятки). Українці, що усвідомлюють себе, люди моральні і культурні. Хто заперечить?

  7. m.p. коментує:

    …Ага, Ви ще прив’яжіть сюди “квазі”-мишку з вірша Андрусяка (можна додати й “Курочку рябу”, де миша розбиває яйце)!.. Так можна далеко зайти. Так далеко, що й українські народні казки довелося б забороняти, бо серед них є і вельми жорстокі. Здається, ми балакаємо про різні речі. І, між іншим, ішлося взагалі не про мультики — про книжку К.Чуковського, видану далеко не сьогодні (Ви кажете: “почали популяризувати”). З Гаррі Поттером, упевнена, теж не все так просто (просто окрема довга розмова: навіть якщо Ви його раптом читали). Як і з Андерсеном: якби Ви знали більшість його казок (як-от “Черевички” тощо), то навряд чи виставляли б його тут за взірець моралі. Але від того ні Андерсен, ні решта авторів не стають менш цікавими й талановитими. Утім, продовження дискусії бачу неможливим, бо Ваше бачення видається мені закостеніло-упередженим і тенденційним, та ще й з відсутністю почуття гумору й погляду у підтекст. Тож зостанемось при своїх думках та й годі.

  8. ukrainec коментує:

    А в мене це було не до чарівних Антоніни Ящук та Івана Андрусяка, а до m.p. З повагою, закостеніло-упереджений, та з відсутністю поч.чум. й погляду у те, що на споді.

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2016. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш