
У Білорусі з’ясували цьогорічного лауреата премії Ґедройця. Ним став роман Макса Шчура «Завершити гештальт». Я вам відразу скажу: «Це подія», а вам доведеться мені повірити. А для інтриги наразі таке: найкращою білоруською прозою у 2016 року визнали книжку, видану в Україні.
Літературна премія імені Єжи Ґедройця в Білорусі – відносно юна, з 2011 року. Нею відзначають есеїстику чи художню прозу білоруською мовою. Журі складають експерти з Білорусі та Польщі. Премія має очевидне популяризаторську щодо білоруської прози функцію; зокрема – за межами країни. Але й не без того, щоб за кілька років існування про неї не стали говорити як про білоруського Букера. Нагороджують паперову або електрону книжку (оцініть прогресивність!), це щодо форми. Щодо змісту, гідної літературного Ґедройця стане книжка, яка сприятиме порозумінню між Польщею, Литвою, Україною і, власне, Білоруссю. Лауреатами були Павло Костюкевич, Володимир Некляєв, Ігор Бобков, Віктор Казько. І от нині – Макс Шчур.

Шчуру 38 років. Він пише поезії, драматургію, есеїстку, прозу; перекладає. Англійська, словацька, іспанська, чеська. Остання – напевно, найголовніше. Шчур у Білорусі не живе. Він – письменник-в-еміграції. А точніше: він політичний біженець, який 1998 року отримав притулок у Чехії. Проживає нині десь під Прагою – як і його герой, до речі. В Білорусі була оприлюднена, здається, тільки одна його книжка, «Амальгама». Але він є лауреатом уже двох білоруських літературних відзнак – окрім Ґедройця, була ще й премія Янки Юхнавца, але нагороджений нею був невиданий роман Шчура.
Походить письменник із Бресту. Звідти ж і уже «зовсім наш» Сергій Прилуцький. Прилуцький став редактором (хто б то зробив краще?) українського видання «Завершити гештальт», яке підготувало тернопільське видавництво «Крок». Воно відоме, зокрема, тим, що опікується виданням книжок білоруською мовою. До речі, Шчур видавався в Україні і до того – у 2014 році з поетичною збіркою «Летні час». Так само у «Кроці».
«Завершити гештальт» преміювали з формулюванням «за інтелектуальну сміливість, з якою автор проводить читача лабіринтами свідомості, зіштовхуючи пострадянські та європейські менталітети на сторінках однієї книги». Особисто мене змусила посміхнутися така тенденція. Після нагородження Шчура почали гучно говорити не про його роман, власне. А про корпус білоруської «прози сорокарічних». Пишеш про кризу середнього віку, наголошуєш на прогресивності свого світогляду, працюєш із біографічним матеріалом, безпосередньо пережитими досвідами, тобто, а розом із тим – із пізнаваними і сталими жанровими формами, пишеш романи (зрештою) – отож будь готовий до призначення на «голос покоління». Щоб воно то не значило.
«Завершити гештальт» – це road-book, подорожні нотатки (строго за жанром), які не приховують свого автобіографічного походження. Ну, майже автобіографічного. Ну, майже не приховують. За формою – Керуак, за смислами і посланням – щоденники Гомбровича. Більша частина книжки – це і є есеїстично-щоденникові міркування розповідача «на задану тему».
Йому ось-ось і буде сорок. Позаду – невдалий десятирічний шлюб і два роки утримання від стосунків. Його щойно звільнили. І він не вигадав кращого, ніж податися в мандри. Звертається до сервісу «відпустка за обміном» – хтось поселяється у тебе, а ти натомість живеш у його будинку. Випадає йому Голландія. Пускаючи до себе пару тамтешніх пенсіонерів, він – розпланувавши все ретельно – дістається на попутках до пункту призначення. А їде він туди не просто так, бо щиро всім «прохідним персонажам» роману повідомляє: їде шукати собі дружину.
Дві «служби» для полегшення побуту європейця в «Гештальті» творять два компліментарні сюжети. Балбатранс, по-нашому блаблакар: тимчасові і випадкові попутники жваво (або ні) спілкуються, поки переміщаються в просторі. Дамбартер: дві – в ідеальні родини, але можна і людини – обмінюються теж на певний час будинками і життями (по суті) один одного. Розвинені мережі тимчасових необов’язкових комунікацій.
Водії йому трапляються колоритні на диво, але це не перетворює роман на комедію характерів чи галерею типажів. Центральноєвропейський бізнесмен непевного штибу зацікавлень, який похиляється під тягарем білої людини. Туніській емігрант у другому поколінні, котрий нічого хорошого від попередньої батьківщини не очікує і готовий боронити від колишніх земляків теперішню. Венесуельський письменник (поганий). Дрібно буржуазна юна студентка-соціолог (не буває «дорожнього» роману без випадкового сексу в чужому авті? – не буває, так). Американське подружжя інтелектуалів, що кохається в Старій Європі і «лівій» політиці. Колишня одногрупниця з мінського філфаку, яка на чужині гостро відчула потяг до «материнської» культури.
В цьому колоритному колі він – біженець, хоча і не любить так назватися, позаяк цей суспільний статус накладає відповідальність, до котрої він не готовий. Воліє зватися емігрантом: «Калі нацыянальнасьць, магчыма – свайго кшталту прафэсія, то эміграцыя – гэта такое вечнае беспрацоўе, колькімі б ты “прафэсіямі” ні валодаў». Але і то йому не затишно. Чи не з кожним співрозмовцем блаблакару він розмірковує про еміграцію – точніше про навалу зайд зі сходу, яка непокоїть стурбовану Європу. Він говоритиме про війну в Україні з американцями. Про чеське загравання з Росією – із венесуельцем. Про Білорусь – із діяспорянкою. З водієм краще стосунків не псувати. Ні суто ділових, ні еротично-романтичних. А балбатранс тим часом поступово перетворюється на модель широкої євро-спільноти – суми тимчасових стратегічних союзів.
Очевидно, що досвід політичного біженця тут переглядається, ба деконструюється. Як не дивно, для цих процедур потрібним виявляється саме наголос на його, досвіду, автобіографічності. Очевидно, що «Гештальт» не на сто відсотків автобіографія – хоча героя звати Макс, так. Але саме ця гра – наче про себе і водночас не про себе – потрібна автору, щоб осмислити, як же це бути інституалізованим чужим всередині власного життя. Як бути водночас автором роману і героєм, котрий своєю чергою є автором подорожніх нотаток (така собі внутрішня романна еміграція). Коротше: як це бути біженцем… Такий-от трішки заполітизований і дуже інтимний переспів міфу про Агасфера.
Про Дамбартер йому багато розкажуть ті, хто житиме в його незатишній кватирі за його відсутності. Колись, років п’ятдесят тому, це починалося як сервіс для свінгерів, а потім розсунуло свої кордони і можливості. А можливостей купа: можна заздалегідь домовитися про обмін, а один з хазяїв тим часом помре; можна на тимчасову хату пустити жити секту хіпарів; можна знімати порнуху щоразу в нових безкоштовних інтер’єрах; можна забути передати ключі гостям і ті з ввічливості житимуть у готелі.
За цими байками обмін хатами перестає бути просто сервісом, що дозволяє людям самостійно керувати своїм туристичним дозвіллям. Обмін, точніше – соціальний обмін тут стає метафорою і магістральним символом. За головний принцип – скільки віддаси, стільки натомість і отримаєш. Хтось із двох сторін «перебрав» чи «недодав», і «контакт» (чит.: соціальний статус) зникає… Час згадати, що Макс міняє орендовану (!) крихітну кватирку біженця на великий приватний будинок автохтонів. Начебто все ясно і без підказок.
Макс (як і Шчур напевне) – інтелектуал. Нереально начитаний, і це позірно суперечлива лектура нинішнього сорокарічного: Маркс, Селін, Гегель, Борхес, Жижек, Кортасар. (Відшукувати у тексті приховані цитати і порівнювати їх із прямими посиланнями – ще та насолоді; на грі з читачем Шчур знається).
Але як то зазвичай буває з рефлексивним гуманітарієм-інтелектуалом, він кінець-кінців говорить про секс. Уточню: про результативний секс. Говорить про церков і релігію – підсумовує: єдиним дієвим закликом до мас є «розмножуйтесь», бо і сам Бог ваш – насамперед Отець. Міркує про класову систему/боротьбу – і виходить на те, що пролетарії відповідно до її базису є найоптимальнішими діторобцями, бо секс – забава бідноти. Розважає про світовий ринок і плинні суспільства – і каже, що ринок працює виключно за принципом задоволення від оргазму. Таке інше, багато. Одружуватися ж, наче, їде? А от від чогось такого, здається, часом не втікає? І підсумовує він вдало, «винаходячи» два нових інстинкти: невтручання і нерозмноження… Подорож триває, і до Ітаки не шибко й хочеться.
Подорожі – друга з найнецікавіших тем для розмови, зізнається Макс. На третьому місці – кіно. На першому – мова. А знаєте? Треба «Завершити гештальт» неодмінно екранізувати. І хай би то було німе кіно.

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»