У середині вересня на полицях польських книжкових крамниць з’явився репортаж «Справедливі зрадники. Сусіди з Волині» і одразу викликав неабиякий резонанс. Через два тижні книжка Шабловського вже ввійшла в ТОП-10 польських книгарень.
Слід сказати, що ніхто з польських дослідників та журналістів не розглядав тему Волинської трагедії саме під таким кутом.
Це історія не тільки про кількість жертв з обох сторін, – пише він у книжці, – це історія про людські долі. Чому у найважчі часи найбільший героїзм – це вести себе по-людськи? Чи треба зраджувати своїх, аби врятувати чужих? Так, деякі з українців вбивали поляків, але були такі, що їх навпаки рятували. Ховали в своїх шафах, сараях, стогах сіна. Навіть приймали польських дітей за власних, не дивлячись на те, що їм загрожувала за це смертна кара. Історії саме таких українців пропонує читачам автор.
До одної польської вдови зайшла одного разу сусідка-українка і просто так віддала козу, щоби було чим нагодувати 7 дітей, – розповідає автор польському онлайн-виданню Newsweek. Жоден з моїх співрозмовників не вважав свої вчинки геройськими. «Коли коза цілий день їсть траву, надвечір її треба видоїти. Коли людина потребує допомоги, ви повинні допомогти», – казали вони. Ніхто не драматизує.
Наприкінці вересня Шабловський знову поїхав на Волинь. Цього разу – щоб подарувати вже видану книжку тим людям, про кого вона власне написана.
Він каже, що ніколи не кидає своїх героїв напризволяще: «Я люблю заводити з ними дружні стосунки. Наприклад, дякуючи цьому репортажу, в мене на Волині є дві чудові бабусі-подружки, які відкрили мені свої життєві історії».
Своїх героїв, зокрема, згаданих бабусь – пані Шуру та пані Ганю, журналіст знайшов завдяки співпраці з українським істориком Сергієм Гладищуком, учасником проекту «Примирення через складну пам’ять». Ця ініціатива покликана зміцнити (врегулювати) польсько-українські відносини, дійти згоди в історичних питаннях спільної історії обох країн.
«Знаєте, в більшості, ці люди були щасливі, що хтось приїхав послухати їх, – зауважує Шабловський, – але були, звичайно, такі, що миттю зачиняли двері».
В інтерв’ю Newsweek Вітольд зізнається, що жалкує, що втратив дорогоцінний час, щоб поговорити з жінкою, яка врятувала від смерті двох польських дітей. Забрала їх з вулиці від пожежі, що зчинилася в селі, посадила між своїх дітей, вимазала їх сажею. І коли бандерівці увірвалися до хати, то подумали що всі діти – українці, і пішли геть. Але Шабловський поїхав до неї запізно, в будинку натрапив лише на її онука, який не мав жодного поняття про цю історію.
«Якщо ви не хочете відчувати сильні емоції – не беріться за болючі теми, – радить автор молодим журналістам. – Я навчився не пропускати все через себе. Настають моменти, коли треба вмикати фільтр».
Загалом, на написання репортажу про Волинь у Шабловського пішло три роки. За цей час десять його героїв, на жаль, вже померло через поважний вік.
