Кілька років тому я писала репортаж про мам, чиї сини зникли безвісти при виході з Іловайська в серпні 2014 року. Одна з героїнь — Людмила — у розмові зі мною кілька разів повторила одну і ту саму фразу: «Кажуть, за долю сина відповідає саме мама. У мене син пропав. Значить, я щось зробила не так. Що я зробила не так?». Це звучало як риторичне питання, яке не вимагало відповіді, але було квінтесенцією материнського болю й відчаю. Проте риторичним це питання видається іншим, а сама жінка ставить його собі щодня і щодня шукає на нього відповідь. Чи могло бути інакше? Чи достатньо вона зробила для того, щоб уберегти свою дитину від нещастя? Що вона зробила не так?
Ці питання добре відомі матерям, з чиїми дітьми сталося нещастя. Переслідують вони і героїню книжки польського репортажиста Войцеха Яґельського «Усі війни Лари». Розповідь наскрізь прошита цими питаннями — їх ставить собі кістинка Лара, чиї обидва сини стали солдатами ІДІЛу й загинули в Сирії (про це ми дізнаємося на початку книжки). Попри те, що через спогади Лари читач бачить, як жили її діти від народження й до смерті, що їх формувало, що привело їх до Сирії на чужу, за словами Лари, війну, ця книжка — не про них. І не про ІДІЛ чи війну в Сирії.
Цей репортаж — про саме буття матір’ю. Про материнство як універсальний досвід, але, водночас, і дуже особистий. Про персональне пекло матері, яка втратила дитину, — неважливо, скільки дитині було років — два чи сорок два. І неважливо, як вона її втратила. Це пекло, вхід до якого завжди — навстіж. Бо з моменту, як матері повідомляють, що її дитини не стало, питання «що я зробила не так?» стає супутником жінки і найгіршим її катом.
Кістинка Лара все життя намагалася уберегти своїх синів — Шаміля і Рашида — від війни. А та, здавалося, ходила за ними назирці. З початком Першої російсько-чеченської війни Лара взяла дітей і втекла із Грозного, куди переїхала вслід за чоловіком, назад до рідної Панкіської долини, що в Грузії. Вона без вагань покинула чоловіка, який не хотів їхати з ними, — рятувала синів.
Хлопцям не випало на власні очі побачити жахіття війни, але вона неначе притягувала їх. У долині Шаміль і Рашид проводили час із пораненими чеченськими партизанами, які переховувалися від російських військових у закритій від світу місцині. Слухали історії цих чоловіків, і їхні дитячі серця запалювалися. Ларі це не подобалося. Не подобалося, що люди романтизують війну, вона не хотіла, щоб її сини підросли й пішли в партизани. Вона не хотіла чути у своєму домі навіть слова «війна». Наче це могло подіяти: якщо не промовляти його вголос, то і сама війна омине їхню долину, їхню родину, її синів.
Чоловік Лари, який лишився у Грозному, з’явився через кілька років, щоб забрати синів із собою в Швейцарію. Ларі було важко розлучатися з дітьми, але вона погодилася, бо так хлопці перебуватимуть іще далі від війни, яка на той момент охопила частину Кавказу. Лара вірила, що там на них чекає краще — європейське — майбутнє: мир, освіта, стабільна робота. Але сталося інакше.
Від самого початку, коли читач ознайомлюється з історією кістинців у долині Панкісі, й до останнього слова текст йде суцільним полотном — безперервно, без поділу на розділи чи підрозділи. Часом потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, що оповідь Лари перервалась і автор уже описує людей за сусіднім столиком у Макдональдсі — бо саме там він спілкується із героїнею. Такий авторський прийом видається вдалим. Він занурює читача в густий і неспішний потік спогадів Лари. Героїня лише зрідка виринає з нього, як із каламутної води, на поверхню — зробити ковток повітря. І саме тоді бачить поряд людей. А з нею їх бачить і читач.
Одним із дуже сильних епізодів у книжці є той, де Лара збирається в поїздку до Сирії. Її старший син Шаміль, що став солдатом ІДІЛу, раптом просить маму привезти йому варення, мармеладу й сиру, який роблять пастухи в горах. І Лара, на яку чекає довга дорога до Сирії — війни і смерті, — бере величезну брезентову сумку, наповнену подарунками для сина. Сумка важить 30 кг — матір везе сину недоречні й безглузді на перший погляд банки із варенням. Але це те, що дає їй змогу відновити зв’язок зі сином, із тим маленьким хлопчиком, якого вона колись хотіла вберегти від воєн.
Ця реальна історія реальної жінки в певний момент здається чистою притчею. Війни в ній — метафорична стихія, що зносить усе на своєму шляху, вириваючи з рук матері її дітей. Те, що це війна в Сирії, не має жодного значення. Це може бути будь-яка війна в будь-якій частині світу. Ларі однаково, на світлій чи темній стороні її сини в цій війні, їй важливо вирвати їх із цієї війни й забрати додому. Вона готова стати на бій із будь-ким і з будь-чим, аби лише врятувати синів. Та вона не може здолати війни, яка спочатку забирає серця й душі її синів, а потім і життя. Для неї лишається незрозумілим, як її діти могли обрати смерть замість життя і чому вона, мати, нічого не змогла з цим зробити.
«Жити треба! Жити — не помирати», — повторювала Лара раз за разом, за будь-якої нагоди, як чарівне закляття, як благословення, як молитву. Але слова не діють.
Сама ж Лара, втративши себе під тягарем материнського горя, все ж, час від часу віднаходила себе. Ту себе, якою вона була колись. Ларою, яка любила життя, Ларою, яка хотіла стати акторкою. Вона знялася в ігровому фільмі про війну й часом думає над тим, щоб відкрити в долині будинок для туристів, приймати їх у сезон і цим заробляти на життя. У ці моменти вона знову стає просто Ларою. Але потім горе вкотре навалюється на неї.
І тоді вже немає жодної Лари, а є лише мати, яка втратила дітей і яка шукає та ніколи не знайде відповіді на питання, що вона зробила не так і чи все зробила для того, щоб їх урятувати.
Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.
