– «Я кохаю тебе. Я хочу бути такою, як ти. Зроби мене такою!»
«Ні, я не можу зробити тебе такою, як я. Бо я кохаю тебе!»
– Дякую. Ви прослухали короткий переказ «Сутінкової саги» Стефані Маєр.
– Ні-ні, це не короткий! Це найповніший.
(народна творчість)
Скажи мені, людство, що ти читаєш, і я спробую бодай щось про тебе зрозуміти.
Саме з таким запитанням я беруся, зазвичай із великим запізненням, до світових бестселерів. Бо не вірю у всепереможну силу піару та бабла: до певного етапу, звісно, працює і це, але якщо книжку насправді читають мільйони в усьому світі, значить, щось таке відбулося між нею і людством – водночас і глобальне, й інтимне. І часто те, що можна дізнатися таким чином про світ, куди цікавіше, ніж, власне, текст.
Я цілком співчуваю світові у його любові до Дена Брауна: потяг до таємниці вкупі з екзистенційною нудьгою за інтелектом та ерудицією, хай і в полегшеній версії, зрозумілі й навіть гідні поваги. Тривожуся за світ, що десятиріччями читає Стівена Кінґа: все ж таки в цікавості до найтемніших глибин людської психіки є щось хворобливе й небезпечне, але ж насправді захоплює. І просто щаслива за світ, що вподобав «Гаррі Поттера» з його ствердженням базових життєвих цінностей, розв’язанням найважчих психологічних та соціальних проблем і серйозними філософськими запитаннями, забарвленими – замість майже ніколи не уникненного в таких випадках дидактизму – нестримною фантазією!..
Але те ж людство так само захоплено читає «Сутінкову сагу» Стефані Маєр, і я вже геть нічого не розумію.
Неймовірний комерційний успіх «Сутінків», які побачили світ 2005 року, спантеличив багатьох у книжковому світі. Той-таки Стівен Кінґ, порівнюючи Стефані Маєр і Джоан Роулінґ (це зіставлення напрошується само собою: і письменницькі біографії в цих жінок «запаралелені», і цільова аудиторія та сама), висловився так: «Вони обидві говорять напряму з молоддю. Різниця в тому, що Роулінґ – приголомшлива письменниця, а Маєр нездатна написати чогось хоч трохи вартісного». З нищівною критикою творів Маєр виступила королева жанру Енн Райс, чиї «Вампірські хроніки» були дуже популярними наприкінці ХХ століття (надто після виходу фільма «Інтерв’ю з вампіром») і понині зберегли широке коло прихильників у готичній субкультурі, але аж таких накладів усе-таки не мали. Втім, якраз її зрозуміти можна…
* * *
Вампірська тематика, на якій зробила собі гучне письменницьке ім’я Стефані Маєр, американська домогосподарка, прихожанка мормонської церкви й мати трьох синів, вигадана аж ніяк не нею і не її попередницею-суперницею. Потойбічні істоти, які смокчуть кров, є у фольклорі практично всіх етносів. «Піонером» цієї теми у європейській літературі вважають Джона Вільяма Полідорі, особистого лікаря Байрона (за чутками, прототипом лорда Рутвена з новели «Вампір» став саме демонічний англійський поет). А безперечним літературним лідером-паротягом – Брема Стокера, чий «Дракула», власне, і сформував західний вампірський канон. Цікаво, що в російській літературі свій вампір, «Упир» Алєксєя К. Толстого, з’явився на півстоліття раніше, але, незважаючи на безперечні літературні чесноти, хвилі читацького зацікавлення не здійняв. Що ж до міфологічної течії української літератури, то упирів можна подибати і в Котляревського, й у Франка, і в Коцюбинського та Лесі Українки – але тут ідеться радше про опрацювання фольклорного матеріалу, тобто наші класики все ж таки залишилися осторонь від образу готичного вампіра-одинака, породженого європейським романтизмом.
Про витоки непереможної привабливості цього образу теж написано чимало, і літературознавцями, і психоаналітиками. Вампір – один із найхаризматичніших сексуальних архетипів, у ньому сплелися у складний вузол таємні бажання й задавнені комплекси, фізіологія та підсвідомість, любов і кров. Укус вампіра – водночас і метафора дефлорації, і теж еротичний, але на глибиннішому рівні, спогад про материнське молоко. Це проекція складних психологічних ігор чоловіка й жінки в хижака й жертву. І понад усім – потужний міф про вічне життя, позбавлене базового страху людства – страху смерті, але водночас і людських радощів. Та справжнє кохання, як відомо, перемагає все.
Це все – підводна частина айсбергу, на верхівці якого переможно вивищується Стефані Маєр. Але чому, чому саме вона?
* * *
За видавничою легендою, закохану пару – дівчину й вампіра – 29-річна Стефані Маєр вперше побачила вві сні 2 червня 2003 року: вона запам’ятала дату. Через три місяці було написано роман на 500 сторінок, а ще близько двох років пішло на поневіряння по видавництвах та літературних агентах без комерційного чуття, які тепер кусають собі лікті. Нарешті зірки зійшлися, здивована авторка отримала 750 тисяч доларів (сподівалася вона щонайбільше на десять) та контракт ще на три книжки, а восени 2005-го «Сутінки» побачили світ, одразу злетівши до верхівки рейтингу національних бестселерів США, де з незначними коливаннями перебувають і досі. Протягом чотирьох років письменниця видала «Молодий місяць», «Затемнення» і «Світанок», щоразу перевищуючи власні рекорди продажів. До саги примикають книжки «Друге життя Брі Таннер» та «Опівнічне сонце» – останню письменниця відмовилася завершувати, оскільки написані фрагменти без її згоди потрапили в інтернет.
Стефані Маєр стверджує, що не читала Брема Стокера, не кажучи вже про Енн Райс, і навіть кіно «Інтерв’ю з вампіром» не додивилася до кінця. Я вірю.
* * *
Сюжет «Сутінків» і справді дуже простенький і може бути цілком викладений якщо не у двох рядках, то у двох абзацах. Власне, це ніякий не роман, а повість, розтягнена до романного обсягу – за рахунок розлогих описів погоди, шкільного життя, навчальних предметів, аудиторій та їдалень, джинсів, джемперів, суконь і босоніжок, приготування їжі, написання мейлів, водіння авто, юнацьких очей та дівочих почуттів. Оповідь повільна й монотонна, наче постійний дощ у містечку Форкс, куди приїздить жити і вчитися юна Белла Свон. Героїня, з якою асоціюють себе мільйони дівчат у всьому світі.
Яка вона? Правильно – ніяка. Звичайна Американська Дівчина: в міру гарненька, в міру закомплексована, вона добре вчиться, добре готує і так-сяк водить старенький пікап. Індивідуальна риса в Белли тільки одна – цій дівчині постійно не щастить (не у драматичному сенсі, а як у старій комедії з Рішаром і Депардьє). Але цю нещасливу й незграбну звичайну дівчину вподобав Він – вампір Едвард Каллен. І саме його кохання робить її обраною, єдиною, не такою, як усі.
Образ Едварда витриманий за всіма ознаками романтичного канону. Готична блідість і буйні кучері, очі, що змінюють колір від медового до чорного, струнка постава й пластика хижака, загадковість і непередбачуваність. Йому сто років, він бачив усе й ніколи раніше так не кохав. Протягом книжки він кілька разів рятує Беллу від різноманітних небезпек, аж до смертельного зіткнення у фіналі з головним лиходієм, теж, природно, вампіром, але не таким шляхетним. Проте основний конфлікт Едвард Каллен носить у собі: адже Белла приваблює його не лише як кохана дівчина, а і як їжа! – до того ж, винятково смачна. Встояти йому важко. Та справжнє кохання… і далі за текстом. Оце, власне, й усе. І, хоч як це дивно, цього досить.
Жодної багатошаровості чи бодай натяку на неї в «Сутінках» немає. Усе гладенько, просто й зрозуміло. Белла прагне вічного кохання – хто з дівчат його не прагне? Для цього їй потрібно теж стати вампіром, і ближче до кінця саги вона таки досягає цієї мети, перед тим народивши Едвардові дитину-напіввампіра.
Крім основної теми кохання і смерті в сазі Маєр присутні ще декілька побічних базових тем: сімейні цінності (вампірська родина Калленів змальована з великою симпатією), дружба (Белла товаришує з юним індіанцем Джейкобом, який у другій книжці виявляється вовкулакою), толерантність (Каллени живуть поруч із людьми, вгамовуючи свою природу – полюють лише на тварин, але при тому залишаються безкінечно «іншими»). Всі ці складові теж простенькі, наче конструктор «леґо» для найменших. Але, що не кажи, вони тримаються купи – як і невибагливі сюжети з дотриманням голівудської трьохактної структури та фінальними битвами добра зі злом. Літературознавці твердять, що популярність саги Стефані Маєр можна пояснити хіба що цим: вона жодного разу ні на крок не відступає від канону.
* * *
Отже, лекала відомі всім. Після завоювання «Сутінками» світового книжкового ринку у пробиту ними нішу потоком линули наслідувачі й наслідувачки Маєр. Зокрема, на російський книжковий ринок, де великі видавництва донедавна провадили екстенсивну політику, було виплеснуто цілий вал книжок «про вампірів» різної художньої якості і з однаковими закривавленими іклами на обкладинках. До кризи, кажуть, розліталися вмить. Сьогодні, – скаржаться кногопродавці, – вже неактуально. Тренд минув.
Наші, як завжди, запізнюються. Лауреатку «Коронації слова-2010» Дару Корній видавництво намагалося розкрутити як «українську Стефані Маєр» (книжки я не читала й не можу сказати, була така стратегія хибною чи адекватною). Але відставання від світового (не лише російського) тренду наявне.
Посткризовий світ втратив ажіотажну цікавість до вампірів, утім, вони мають постійну аудиторію серед прихильників готичної субкультури, а це не так мало. Проте загальний спад хвилі аж ніяк не стосується саги Стефані Маєр, продажі якої залишаються стабільно захмарними.
Звичайно, тут приклала свою волохату лапу потужна індустрія кіно. З кіно в письменниці взагалі-то цікаві стосунки: права на екранізацію перших «Сутінків» купили раніше, ніж книжка з’явилася на папері. Як це зазвичай буває в кіносвіті, з текстом невідомого автора не церемонилися: у сценарії задля майбутнього успіху поміняли геть усе, однак продюсери його не затвердили. Коли ж тема знову набула актуальності, пані Маєр уже сама диктувала умови. Відтоді блокбастери за частинами саги проходять по світових екранах зі стабільним касовим успіхом, а у творчих планах студії вже й телесеріал… Але сама по собі екранізація ще не гарантує читацької любові, яку Стефані Маєр мала й має незалежно від будь-яких сторонніх чинників.
Нещодавно «ЛітАкцент» повідомляв, що за рейтингом книжок усіх часів і народів від сайту Goodreads із майже мільйонною аудиторією «Сутінкова сага» здобула лідерство відразу у двох позиціях: як найкраща і найгірша книжка. Мовляв, «Сутінки» можна любити й можна ненавидіти, але байдужими вони не залишають нікого.
І я знову не розумію тебе, людство. Мені було просто не дуже цікаво, і, зізнаюся, уважно прочитала я тільки першу книжку саги, решту вже переглядала по діагоналі. Я бачу, як це зроблено. Готова визнати, що зроблено досить добротно. Але – так гладенько, лінійно, нуднувато, у невиразних сіреньких тонах із екзальтованими червоними плямами. Про кохання й безсмертя, хижака й жертву, самотність і смак чужої крові стільки писали і до, і після неї, а про звичайних дівчат і незвичних хлопців – і поготів. Чому – вона?..
* * *
Чесно, я не знаю, як завершити цю статтю. І тому скажу страшну для аналітика річ: немає тут жодної закономірності і притомних пояснень. Просто трапляється й таке. Малоцікавий із літературного погляду твір на далеко не нову, хоч і безумовно харизматичну тему, раптом збігається в часі й просторі з цілком випадковим, настроєвим, жіночою примхою світу. Ми дивуємося й аналізуємо, вибудовуємо теорії і шукаємо підґрунтя, – а йому просто закортіло тих «Сутінків», як персиків героїні О’Генрі. Кажете, не може бути, бо капризи – це скороминуще, на одну мить?
А що таке мить – для цілого людства?
Про це знають лише безсмертні вампіри.
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».
