Рівно сто років тому, весною 1920-го, Київ щільно оточували спецпризначенці (тоді вони називалися чекістськими «заградотрядами»), які завертали всіх, хто прямував до міста. Тільки от завданням озброєних патрулів вважався не порятунок, а деморалізація й вимирання колишньої непокірної уенерівської столиці. Тому максимально блокувалося довезення селянами продовольства, аби штучно організований голод викосив якнайбільше недобитих петлюрівців.
Ось тоді й започаткувався знаменитий у нашій культурній історії сюжет про Болотяну Лукрозу. Підприємливий освітній діяч із Баришівки, директор технікуму й трудшколи Микола Сімашкевич зумів залучити для своєї малої батьківщини найкращих київських професорів. Від його звабливої пропозиції голодною весною того страшного року неможливо було відмовитися: Баришівка обіцяла платити вчителям не знеціненими грошовими «радзнаками», а продуктами.
Так у містечку й опинилися Микола Зеров, Освальд Бургардт та Віктор Петров, так продовжилася історія українського неокласицизму. Шанованим метром групи став Микола Зеров. Він репрезентував новий для вітчизняної літератури тип поета-професора, поета-формаліста, котрий пише свої палімпсестні вірші таки ж поверх прочитаних текстів. Його знамените
Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога –
прочитувалося навіть і одразу після оприлюднення як зухвалий антиромантичний маніфест. Між тим посягання на романтизм означало в очах великої частини читацької спільноти чи не замах на національні святощі. Зеров пропонував, сказати б, проект консервативної модернізації, кликав до джерел і вважав, що мистецький розвиток неможливий без засвоєння класичної традиції. Поети п’ятірного ґрона намагалися відновити втрачені українським письменством при кінці ХУІІІ століття питомі зв’язки з європейською культурою. Замилування античністю викликане звичайно ж не лише особистими уподобаннями, попри те, що Микола Зеров був латиністом і греко-римську спадщину добре знав та любив. Але ще більше важила необхідність показати переємність античної традиції. В Україні, наполягав Зеров, вікон у Європу ніколи не рубали, бо спільний простір не розгороджувався ніякими мурами. А кровоносна система європейської культури живиться греко-римськими джерелами. Зеров підносить «радісну красу», що сміється мандрівцеві Одіссею «рожевим сплеском Еллінського моря». У баришівському сонеті 1922 року «Олександрія» аналогія Києва – еллінської Олександрії цілковито випрозорена:
Он в сутіні велике місто мріє,
Двигтить і дихає, немов живе;
О серце світу, муз житло нове,
Наш Геліконе, наша Пієріє!
Новим житлом муз автор хотів бачити таки Київ.
Але й у Києві, і в Баришівці поети п’ятірного ґрона почувалися тоді «богопосланими патриціями» серед темних степових орд, нездатних ні оцінити, ні зрозуміти красу витворів «захожих різьбярів». Утверджувалася епоха пролетарської літератури, яка безпеляційно відмовлялася від будь-якої спадщини. Неокласиків, здається, не любили тоді всі. «Я неокласиків не ганю, // хоч в них не річка, тільки став» – пояснював своє «замість сонетів і октав» Павло Тичина. «Для них поезія лиш там, де вже віки // В класичній формі не лишили змісту» – іронізував Євген Плужник. Ну а Валер’янові Підмогильному знадобилося аж два сюжети, аби в романі «Місто» порахуватися з прихильниками античної старовини. В образі критика Світозарова таки ж угадувався Микола Костевич. І автор роману не приховував, як свідчать мемуаристи, імені прототипа. Але цього здалося мало, і з’явився ще й дивакуватий учитель-латиніст, який переконував, що без латини світ здеградує й змаліє.
У баришівському відлюдді Микола Зеров згадував вигнанця Вергілія. А що основним промислом у містечку було чинбарство, вичинка шкір, то характеристика сучасників як «шкурної громади» ставала під пером Зерова як мінімум двозначною. Переклавши «бариш», «прибуток» латиною, поет і вифантазовує свою Болотяну Лукрозу, порівнюючи себе з античним майстром, не поцінованим належно байдужими до «нешкурних» справ сучасниками:
Так в давній Ольвії захожі різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів.
У Баришівці не треба було клопотатися проблемою хліба, але голод інтелектуальний дуже дошкуляв. Вони намагалися створити хоча б ілюзію мистецького середовища. Дарували один одному любовно виготовлені присвятні рукописні збірки. Це називалося гутенберженням. Бракувало всього, зокрема й паперу, тож із якихось випадкових обрізків власноруч зшивали книжечки та переписували вірші виробленим у класичних гімназіях бездоганним почерком.
А спроби добути книжок і взагалі вимагали небезпечних виправ у далекий світ. Одного разу Микола Зеров вирушив пішки до Києва, аби попрацювати в бібліотеках. Взув у дорогу міцні й зручні черевики – подарунок вдячних баришівських слухачів його іскрометних публічних лекцій. Притомившися, професор заснув десь у затінку дерев. А прокинувшись, виявив, що зостався босим. Так і чимчикував до Києва. Одна з таких бібліотечних мандрівок, можливо, навіть врятувала йому життя. Коли чекісти проводили в містечку облаву й хапали всіх підряд, Зерова вдома не було. Арештованих протримали в ув’язненні цілий місяць.
Баришівський карантин скінчився аж 1923 року. У Києві налагоджувався мистецький процес – і неокласики одразу ж долучили свої голоси до тодішніх палких дискусій. Микола Зеров швидко здобуває славу неперевершеного лектора, знавця й ерудита. А коли звинувачення почали набувати загрозливого політичного забарвлення, змінили тактику і спробували втриматися на марґінесі. Культурництво, перекладацтво, далека від злоби дня лірика…
Миколі Зерову та його школі ми завдячуємо ще й усталенням нашого канону класики. Тут вони знов-таки поборювали романтизм і спромоглися перетворити наш шевченкоцентричний канон на поліцентричний. Поруч із Шевченком якраз у двадцяті роки канонічними стали постаті Григорія Сковороди та Пантелеймона Куліша. Коли Микола Зеров назвав свою книжку «Від Куліша до Винниченка», то це був натоді майже богоборчий авангардний жест. Адже Куліш – Шевченків сучасник, і означити епоху його іменем – означало змінити самі принципи оцінювання літературних текстів. Для Миколи Зерова Куліш – зразок письменника –культуртреґера. Присвятний сонет класику прочитується почасти як автобіографічне звіряння чи навіть програмне гасло: «Він боре тупість і муругу лінь, // В Європі хоче «ставляти курінь», // над творами культурників п’яніє».
У двадцяті роки неокласики ще й устигли – в неймовірно тісному часі – сформувати канон вітчизняного модернізму. Підготували подосі неперевершені академічні багатотомники Лесі Українки й Михайла Коцюбинського. Уже невдовзі їх попросту вилучали й знищували, бо всі коментатори та текстологи виявилися злісними диверсантами й ворогами радянського народу. В деяких бібліотеках подосі збереглися примірники з виправленими передмовами або густо заштрихованими іменами авторів. З їхніх статей згодом безсоромно крали упорядники вже наступних, бездоганно радянських, тобто пильно цензурованих, видань, безнадійно знижуючи рівень коментування і перебріхуючи небажані в ідеологічному полі факти.
Коли говоримо зараз про спільне небо Європи, про долученість української культури до європейської спільности, чи не найперш згадуємо київських неокласиків. Пильнуючи традиції й спадщини, вони виявилися найпослідовнішими модернізаторами.
Зовсім нещодавня архівна знахідка – поетичне привітання Максима Рильського до дня народження Зерова. Там і про творчі здобутки, і про «вимовність» чарки гарного коньяку. До нинішньої ювілейної дати теж чи не найкраще пасують присвятні рядки Рильського:
У дні борні і суєти
Ти богопосланий патрицій.
