Іван Верніш – другий поет, на якого звертає увагу наш проєкт. Цього разу важко сказати, що це буде постать, зовсім незнана українській зацікавленій публіці. Адже книга вибраних віршів Івана Верніша вийшла друком ще у 2016 році у видавництві «Люта справа», а публікації окремих текстів доступні (чи майже доступні) як у друкованих, так і в електронних добірках. Наприклад, ось тут. Переклади поезії Івана Верніша – одне з найцікавіших завдань, які мені доводилося вирішувати як перекладачці, і я дуже радію, що це завжди було у співпраці з українським поетом Олегом Коцаревим. Представлені тут переклади – наша спільна робота.
Іван Верніш народився 1942 року, тобто за віком його від нашого попереднього героя Яна Скацела відділяють двадцять років. У творчості ж вони органічно контрастують – ліричний і трохи меланхолійний Скацел поступається місцем грайливому та експериментальному поколінню, представленому поетичною творчістю Йозефа Гіршала, Богуміли Грьогрової, Вацлава Гавела і дуже виразно – Івана Верніша. Не так вік, як потяг до гри і мовної трансформації, ставлення до поезії як до системи знаків, вказівок, подеколи навіть схем, жарти і безстрашність вирізняють цю поезію. Нове графічне оформлення окремих текстів чи цілих збірок, візуалізація, конкретизація поезії наближають цих авторів до авангардної поезії 1920-1930-х років, створюючи місток у минуле і заразом у майбутнє – до поезії кінця 20 століття. Своїм учителем називає Верніша, наприклад, Петр Борковец, один із найцікавіших сучасних поетів. Він згадує, як приніс додому збірку Верніша «Зимозамок» (1965), прочитав один із віршів і «побачив, що вірш – це щасливий винахід, який дається з легкістю, що завжди ховається на дні поетової праці» (із передмови до видання «Прогулянка довкола пивоварні»). До речі, одну зі своїх збірок Борковец так і назвав – «Верніш». Вічна поетична гра, і вічне поетичне оновлення.
Читайте також: Чеська поезія: без антології. Ян Скацел
Іван Верніш узагалі вміє поєднувати. Іще один визначний сучасний поет і літературознавець Петр Грушка написав у 2019 році велику монографію «Далеко до нічого», в якій намагався пояснити феномен поезії Верніша, і ширше – другої половини 20 століття. Розбираючи тексти і життєві колізії «одного з найбільших містифікаторів чеської поезії», як називає він Верніша, Грушка прагне розібратися в тому, чим є велика поезія для нас, читачів, як ми її сприймаємо і чому до неї повертаємося. Велику розмову про цю книгу з автором можна послухати на сторінках Чеського радіо. Так творчість Івана Верніша – лауреата Державної премії з літератури (2012) та Премії Франца Кафки (2018) – стає своєрідним еталоном поетичності і отримує, безперечно, гідне визнання і поцінування.
Книги Івана Верніша виходять останнім часом у видавництві «Друге місто», головний редактор якого Мартін Райнер – теж відомий сучасний поет та прозаїк (автор роману «Поет» про ще одного чеського класика Івана Блатного – у світі поезії все переплетено і взаємопов’язано, чи не так?). У збірці «Пернамбуку» (2018) Верніш присвячує йому ось такий вірш:
Демон
Кам’яну лавочку
на березі озерця,
на поверхні якого лежать квіти,
ніхто не підозрює
у поганих задумах.Над нерухомою поверхнею
присяде мандрівник
і дивиться на білі,
трохи порожевілі квіти.
Іван Верніш вміє пов’язувати і різні культури – в його текстах знаходять відображення тексти авторів різних національностей, досить тісно пов’язаний він із культурою німецькою (адже сам має німецьке походження) та російською.
Жив, був (збірка «Дурнувата поезія», 2002)
був якось такий світ,
ах, Маврухо мила, поки живеш,
такого і не побачиш. Ото була водка. Сам цар
її гнав. Так давно-давно,
що я й сам ледь пам’ятаю. Жив,
не був. Дивовижні
ходили там люди: одних називали
купці, інших турки, татари, євреї,
візник натягнув на себе високу шапку,
а в мене повні кишені були
тютюну. І купець Іванов
біг мені назустріч: «Невже ти, Іване
Івановичу? Вітаю тебе
у своїм домі!» І в першій кімнаті крик
із великого фонографа,
у другій стіл, а на ньому
що забажаєш, ах,
ось де я погуляв! Потім привели
свиню, яка танцювала, мавпу,
що налила чай, пса,
який гарчав, наче людина, пив я, пив,
допоки світ мені
не пішов обертом.
Крутнувся, пішов геть.
І ось я тут, мила
Маврухо, поки живеш,
і не повіриш!
Верніш уклав кілька антологій «забутої» чеської поезії – нагадуючи, що не лише популярність важлива для справжнього мистецтва. Він перекладав із німецької, французької, італійської, російської та інших мов, його тексти також активно перекладають і трансформують, вони ставали основою для пісень – зокрема і легендарного андеграундного гурту The Plastic People of the Universe:
Цілий день сама неприємність
муха у вранішньому пиві
дощить
постукаєш у двері, вони спадуть із завіси
наступиш на собаку
до тебе звернеться красуня
пропозиція цікава, ціна низька, але
тобі хочеться срати
срати
дощить
Мене особисто інтерес до творчості Івана Верніша пов’язав із чеським режисером і культурним активістом Бржетіславом Рихліком, який Верніша глибоко шанує і добре розуміє. Саме пан Рихлік відкрив мені те, якою глибокою і багатошаровою є поезія Верніша, запитавши якось, чи знаю я, що то за липи такі у вірші:
Коли згасло сонце (збірка «Дурнувата поезія», 2002)
Коли згасло сонце, стало ще ліпше.
Ми всім можливим бухлом залились,
ходили й бузили,
шурхотіло листя, диміли липи,
шо під ними горіли
якісь лахи та кості якісь.
Дурниці верзлись,
і пахло кінцем літа.
Тіки ми помилилися. Це був кінець світу.
Виявилося, що то не просто дерева, а легендарна марка сигарет без фільтру, шалено популярних у 1950-1960-х роках. Ці цигарки – символ легкого бунтарства, вічної молодості та необмеженої творчості, того що для мене пов’язано із іменем Івана Верніша.
Матеріал виходить у серії «Чеська поезія: без антології» за підтримки Міністерства культури Чеської Республіки та Чеського центру в Києві.
Забіяка Ірина (1986), кандидат філологічних наук, літературознавець, перекладач із чеської. Працює в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Основні наукові інтереси: сучасна чеська та українська літератури, компаративістика, переклад.
