Таке іноді буває: книжка може приголомшити, а то й радше – спантеличити. Ми часто відгукуємося про прочитане: «здивувало, вразило, не сподівався! Не очікував! Сильна річ! Афігєнна штука! Класна річ! Прикольний романчик!» Такий ось набір позитивних кліше.
Утім рідко, а таке буває: є розповіді, які спантеличують.
Ось уже десять років у Туреччині неабияку популярність має роман Алев Алатли, пов’язаний з іменем всім нам відомого українського ( чи то досі «неподіленого») письменника – Миколи Васильовича Гоголя. Власне, роман так і називається: «Слідами Гоголя». Та й, зрештою, не роман це, а тетралогія, остання частина якої досі не побачила світу.
Хто ж вона авторка? Алев Алатли – 1944 року народження. Донька турецького дипломата; дістала освіту в Токіо, в американській школі; магістр економіки та філософії; урешті – науковий співробітник департаменту психолінгвістики Каліфорнійського університету, один із провідних турецьких філософів, письменників та публіцистів; одна з героїнь п’ятитомної «Історії турецької літератури» Ахмеда Кабакли; нагороджена медаллю Ясира Арафата за переклад книжки Едварда Саїда «Розуміння ісламу» та «Палестинське питання». Себто Алев Атали належить до того нового «моднячого» турецького покоління, яке вільно володіє кількома іноземними мовами, пройшло вишколи Оксфордських і Гарвардських студій.
Власне, чому таке доскіпливе ставлення до біографії письменниці? Та тому, що таке знання туркенею українсько-російських реалій, культури, літератури, історії й політики просто не дає перевести дух, а після прочитання роману – підвестися з місця! Тут іще з перших сторінок сидиш, мов закам’янілий. А власні знання про культуру сусіднього народу й усі наскрізні історично-політичні перипетії на пострадянському просторі здаються хіба що жалюгідними! Все це — на тлі саме «турецької» поінформованості – ніяк інакше! Мало того. роман сконструйовано у формі таких знайомих нам дискусій на «політичних кухнях», що, як і його сторінки, крок за кроком відносять читача із сьогодення дедалі в минуле – мов невидимою рукою, переписуючи заново в художній формі історію пострадянського простору в зворотному напрямку: від «омеги» до альфи». Як відомо, у стилістиці цей прийом має назву «флеш бек», тобто оповідь про події, що передували тій, про яку йде мова. Отак перший том, починаючи з сучасного «путінопочитанія» та останніх ідей Солженіцина, згодом торкається питання «єврейських олігархів» в Росії 1990-х та проблему антисемітизму на пострадянському просторі, у контексті якої згадується й інформація в західних медіа про наше УНА-УНСО, сімдесятиріччя під покровом вічно живого «дєдушки Леніна» та його попередників-народовольців, поволі відносить читача аж до «прабабки» Катерини, руйнівниці Січі, і російських зачинателів масонства.
Цьогоріч перший том тетралогії «Не просвітництвом, а серцем…» (цілих 500 сторінок!) побачив світ і в київському видавництві «Четверта хвиля». Переклад російською мовою здійснила знаний український тюрколог Ірина Дрига. Проте навіть тут не обійшлося без містики. Як оповідає перекладачка, загадкова авторка сама й знайшла її, вигулькнувши, мов із-під землі.
Власне, слово самій Ірині: «Наше з письменницею знайомство відбулося цілком зрозумілим і типовим для ХХІ сторіччя чином – в Інтернеті, під час моєї роботи в Інституті країн Азії та Африки Московського державного університету. Авторка з’явилася буквально нізвідки та, звернувши увагу на моє українське коріння, запропонувала ознайомитися з гоголівською тематикою у турецькій літературі. Досі так і невідомо: звідки, як та що привело Алев Алатли до Ірини Дриги. Втім, ім’я Гоголя, що ятрить серце кожного українця, не залишало мені шансів на роздуми…»
Отож — чому саме з «четвертої київської хвилі» і саме через ім’я Гоголя Алев Алатли вирішила звернутися до сусідньої й геть небезпроблемної для нас Росії?
Відповідь, поза сумнівом, потрібно шукати тільки в творі. Алатли переміщує українського Гоголя в ХХ–ХХІ сторіччя, показуючи його на тлі «путінізму». Щоправда, тут він у неї перевтілюється у сучасного росіянина, який сягає корінням не лише України, але й роду славнозвісного міністра Столипіна. Тільки її Гоголь, на ймення Олексій, приятель і сина Набокова, і Олександра Солженіцина, і Давида Рабиновича – усіх відомих нам персонажів сучасної російської історії – накладає на себе руки від безвиході. Ще й на Великдень. Аби потрапити в Рай?
Зрештою, накладає руки від тієї ж безвиході, у якій жив і його славетний прототип, від тієї безвиході, через яку Тарас Григорович сумно писав своєму землякові: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже!»
Одне слово, Гоголь… В Алатли він такий само контроверсійний, як і весь роман, як і вся незрозуміла російська дійсність, що, направду, кидає тінь і на українське буття: переплутана-заплутана-замішана-заквашена на одвічних суперечностях між західниками та слов’янофілами, на псевдоаристократичній недовченості-невизначеності-незрілості-недорослості. «У письменника німецького походження Фонвізіна є п’єса «Недоросль», що висміює освіту аристократії, – розповідає закохана в Росію турецька героїня роману Алатли. – У п’єсі дворянські ідеали та доброчинності Руссо проповідують такі тупі та сварливі люди, а село таке здичавіле й відстале, що навіть через багато років стає видно як на долоні: просвітницькі заходи Катерини Другої перетворилися на посміховисько… Саме з цієї п’єси бере початок принцип російської театральної традиції «сміх крізь сльози», від Гоголя до Чехова…»
Бігме, цей сарказм навіть наше українське покоління вісімдесятих чи не найбільше запам’ятало в радянських комедіях штибу рязановського «Гаража». Актуальні вони й нині у нових постановках Гоголя і Чехова, з якими російські актори приїжджають до Києва. От тільки суть цього сарказму: нам анічого не залишилося робити, окрім, як сміятися, і таки «крізь сльози». Проте, коли «нас» збирають у Білокам’яну на «інтелігентні наради», то враз замовкають такі саркастичні на сцені й Рязанов, і улюблена Ахеджакова, і красень Басилашвілі, і комедіанти штибу Ярмольника, і залишається хіба-що співати чергові оди «двору» сім’ї Міхалкових.
«Вони стали ненавидіти самих себе, – веде далі дискусію на «політичній кухні» ще одна з «учасниць» роману. – І з часом ця ненависть принесла заперечення всього чужорідного. А згодом це породило вкрай чутливу національну свідомість. Проте наша інтелігенція замість того, щоб розслідувати причини дедалі більшої націоналістичної потуги, заходилася шукати винних зовні…»
Як, мабуть, уже збагнув читач, цитувати Алев Алатли можна до нескінченності. І «культурний шок» від роману в бездоганному російському перекладі (з яскравим автентичним стилем) просто гарантовано. Здається, це саме той випадок, коли на «ЛітАкценті» можна вести мову про російський переклад книжки про відомого українського письменника, написаної насамперед для російського читача, щоб заманіфестувати український дух і в російській культурі, і в сучасній турецькій літературі, де нині провідні автори намагаються розплутати клубок україно-турецько-російських літературних стосунків, аби… й так до нескінченності… Тому єдина порада, яку дає авторка на «євразійських перетинах» і власній країні, і російській інтелігенції, і, очевидно, українським колегам: керуватися не просвітництвом, а серцем. Все достоту — як в основному постулаті української філософії, що вслід за Сковородою, Гоголем, Бердяєвим, Достоєвським перейшов на далеку від нас Північ, умістившись в одне сучасне визначення – кордоцентризм.
