Володимир Рутківський: «Мені ненависні плачі лже-патріотів»
- 15 Бер 2010 06:42
- 5,219
- Коментарів
Бесідуємо в Одесі з відомим дитячим письменником Володимиром Рутківським, автором двадцяти з лишком книг поезії, публіцистики, прози. Літературний стаж його – понад півстоліття. Останні тридцять років писав для дітей та юнацтва. Видавався у Москві, Києві, Одесі. В. Рутківський є лауреатом премій імені Лесі Українки, Миколи Трублаїні, премії Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого. Його романи та повісті неодноразово перемагали в найпопулярніших книжкових рейтингах.
– Про що, пане Володимире, можуть поговорити нині такі «парубки», як ми з тобою? Про здоров’я? Згоден, краще цю тему не зачіпати. Від чого нині відтане твоя душа, а від чого вона посмутніє?
– Маю радість від запрошень на виступи до шкіл. Від спілкування з дітьми. Потім приходять листи, і пишуть, приміром, таке: «Крім цієї вашої книжки (“Бухтик із тихого затону”), жодної іншої я не читатиму…». Або юна одеситка надсилає присвяченого мені вірша з таким закінченням:
Писателей в мире таких не бывает,
А если бывает – так только один.
Проте є й інші «приємності». Живе, наприклад, навпроти мого будинку дванадцятирічний хлопчина. Якось я виступав у його класі. То тепер варто вийти на вулицю, як він одразу ж здіймає крик: «Здрастуйте, письменнику!» Люди озираються на мене, мов на нові ворота.. Намагаюся якомога швидше махнути йому рукою і кудись щезнути. Але це не так легко. Школяр біжить позаду й надривається: «А що ви написали сьогодні? А про кого?» Хоч під асфальт провалюйся.
Проте коли серйозно, то я до цього часу не можу збагнути, чому ті люди, які двадцять років тому змітали з книжкових прилавків стотисячний наклад, сьогодні місяцями розкуповують нещасні п’ять тисяч. Що з ними сталося?
– Ну до цього літератори наші мали б уже звикнути. Відсутність нормального книгорозповсюдження вже не сприймається як національна катастрофа.
– І погано, якщо звикнемо до цього… Я тут, до речі, вужчу проблему маю на увазі: ставлення саме до дитячих книжок – нашого неукраїнського парламенту, уряду, залежних від них ЗМІ. Столичні бібліотекарки якось переказували мені, що один із керівників урядового гуманітарного блоку роздратовано кинув їм: «Та відчепіться від мене з ВАШОЮ дитячою літературою!». Дивина, але подібне стає вже справді чимось буденним. Найбільше ж обурює якесь зверхнє, а то й вороже ставлення до дитячої літератури з боку тих, хто безпосередньо впливає на цей процес. Як тобі подобається ліквідація в Національній письменницькій спілці комісії з питань дитячої літератури? Чи те, що Комітет із Шевченківської премії викинув номінацію «література для дітей та юнацтва». Ми, дитячі письменники, кричимо про це на всіх літературних перехрестях – проте ніхто до нас не прислуховується. Наші зверхники вперто вважають твори для дітей літературою третього сорту. Хоча є й винятки. Маю на увазі інтернет-видання «ЛітАкцент».
Фактом свого присудження першого місця книзі «Джури-характерники» «ЛітАкцент» уперше за багато років після мудрого Загребельного нагадав, що є література для дітей та юнацтва. Проте чи вистачить такого копняка для того, аби наші літературні очільники врешті-решт збагнули, що від їхнього ігнорування дитячої літератури страждає не лише вона, а й література взагалі? Бо коли людину не привчили читати з дитинства, то дорослою вона не читатиме й поготів.
– А від самих дитячих письменників нічого не залежить?
– У нашого затюканого всіма творця просто ментальність якась не така випрацювалась. Він махнув рукою на творчі пошуки, на поетики і нові теми. І через цю світоглядну обмеженість авторів дитяча література переповнена тепер Шариками, Мурчиками та іншою домашньою живністю. Звичайно, і вони потрібні, але ж не скрізь і не завжди… І все ж тішить, що попри таке ставлення до дитячої літератури, вона за останні роки якимось незбагненним чином все ж стала на ноги.
Зірка Мензатюк, Галина Малик, Марина Павленко, Леся Воронина, Олександр Гаврош, Олександр Дерманський – такі постаті не загубляться в будь-якій іншій національній літературі. А ще не сказали свого слова Всеволод Нестайко, Анатолій Качан і аз грішний. А ще все впевненіше заявляють про себе Наталка Марченко, Галина Ткачук, Катерина Штанко. Нам би лише перестати орієнтуватися один на одного, а взяти напрямок на глобальніші цінності. Нам би твердо пам’ятати, що є в світі «Вінні-Пух», «Карлсон», «Чебурашка», «Володар перстенів», «Том Сойєр», «Гаррі Поттер»…
– Вважаєш «Гаррі Поттера» вершиною світового письменництва?
– Принаймні перед тим, як критикувати цю епопею, треба щось створити на її рівні. А позаяк це найчитабельніший твір сучасності, то краще дійти до таємниць тої популярності, і вже тоді на основі запозиченого досвіду спробувати створити щось своє, альтернативне, коли вже на те пішло. «Гаррі Поттер», між іншим, з’явився не на рівному місці. До того в англійській літературі були і лицарі короля Артура, і Аліса, і Хроніки Нарнії, і Вінні-Пух, і Володар перстенів…
Узагалі я вважаю що англійська література, на відміну від нашої, стала великою у значній мірі тому, що наріжним каменем у ній була саме дитяча література. Те ж саме можна сказати і про американську літературу, і навіть про російську. У наших літературних чиновників руки стирчать кудись не туди. А звідсіля й результати.
– Відчувається, маєш на дорослу літературу якийсь зуб. Чи не тому й почав писати для дітей?
– Не на літературу, може – трохи на нашого дорослого читача. Він убив собі в голову, що знає геть усе і вчитися чи міняти свої погляди не збирається. Тож і маємо те, що заслужили. Інша справа – юний громадянин, який, на щастя, вже не застав ні червоних, ні білих. Тож треба делікатно і ненав’язливо підводити його до розуміння основ українського патріотизму, потрібно прищеплювати йому вселюдські естетичні цінності. І цю місію має виконувати саме українська
література для дітей.
– Відомо, що свій шлях у дитячій літературі, пане Володимире, ти починав з Москви. Люди старшого віку мабуть, ще й досі пам’ятають заставку популярної у 80-ті роки всесоюзної телепередачі „Лица друзей». У її центрі красувалася обкладинка з дівчинкою в українському віночку, головною героїнею твоєї повісті «Аннушка». Друга оповідь російською, «Бухтик из тихой заводи», була визнана однією з кращих казкових повістей колишнього Союзу. Чому не спробував видавати їх спершу українською мовою?
– Ще й як пробував! Але при моїй тодішній репутації то було все одно, що пробивати лобом кам’яну стіну. На мене тоді сипалося всіляке: то в закритому листі ЦК КПУ я був кваліфікований як ідейно незрілий поет, то один із моїх колег-письменників відправив доноси до КДБ та обкому партії про те, що «на одесском областном радио засела группа украинских буржуазных националистов во главе с Владимиром Руткивским». І таке даремно не миналося. Вигадувалися всілякі причини, щоб мене не видавати. Зокрема, щодо «Бухтика з тихого затону», то мені передавали, що під час її обговорення один з «ідейних» редакторів категорично наголосив: «У той час, коли весь український народ бореться з релігією, Рутківський підсовує нам всіляку чортівщину». Мені повернули рукопис, навіть не пояснивши, в чому його вади. Те ж саме було і з «Ганнусею». Тому я самотужки переклав їх російською і надіслав до «Детской литературы». Гадав, може хоч там пояснять, у чому їх слабина. А там, нічого не пояснюючи, взяли та й видали їх.
Треба сказати, що московські редактори в ті часи були на голову вищі від українських. Саме зі спілкування з ними я виніс кілька постулатів, яким користуюся й донині.
– І що ж то за постулати?
– Перший з них: завжди відкидай думку, яка першою запала в голову. Вона зазвичай приходить до доброї половини людства. Приглядайся до другої думки, а ще краще – до третьої. Другий: перед тим, як сісти за стіл, треба усвідомити, задля чого пишеться твір. Наприклад, коли я брався до «Джурів козака Швайки», то мав намір не просто розповісти про якийсь епізод із життя козаччини, а саме про тих наших людей, хто започаткував таке унікальне явище, як українське козацтво. Третій принцип – принцип триєдності твору: глибина задуму (бажано подвійне чи потрійне дно, аби було не нудно читати його вдруге) плюс легкість і простота викладу (для мене це та прозорість, яка лише підкреслює глибину. Якомога менше зворотів, діє- і просто прикметників, складних речень, побільше дієслів). Плюс вигадка, гра. Дитина не повинна спотикатися об усіляке стильове «каміння». Стиль для мене – як футбольний суддя. Чим його менше чути на полі – тим краще для самої гри. Проте це не означає, що він не має впливати на її хід. Навпаки – він повинен володіти такою майстерністю і авторитетом, щоб одним поглядом, жестом, а то й порухом брів вгамувати пристрасті, підбадьорити нещасного, поставити на ноги симулянта…
Проте глядач не повинен про це навіть здогадуватися, бо він прийшов подивитися на улюблену гру, а не рахувати кількість суддівських свистків. Звісно, на такому баченні стилю не наполягаю. Знаю, що для декого він асоціюється з вишуканою акробатичною вправою, з мордобоєм на рингу… Скільки людей – стільки й стилів. А взагалі, коли я сідаю за стіл, то вже трохи закоханий у своїх героїв і знаю, з чого починати та чим закінчувати. Щоправда, для цього не тиждень і навіть не місяць доводиться вслуховуватися у всіляке шумовиння у звивинах мозку. Поступово вимальовуються персонажі повісті, набирають виразних індивідуальних рис. Я їх не підганяю, а лише обрамлюю для них сюжетно-часові рамці, тоді ставлю перед ними якусь «безвихідну» ситуацію і спостерігаю, як вони викручуються з неї. Коли бачу, що в них це виходить, приступаю до, так би мовити, написання «сценарію». Це для того, щоб не так шкодувати за втраченим часом, коли написане починає не подобатися. Бо легше змиритися з втратою ілюзій на сороковій сторінці, ніж на трьохсотій… Тоді починаю нарощувати на «сценарій» «м’язи». Зазвичай твір виростає вп’ятеро чи й більше разів. А це спонукає до скорочення. І тоді, коли вже скорочувати нема чого, я відкладаю написане до шухляди на якийсь місяць, потім виймаю і скептично розглядаю: мовляв, що то за графоманія якась валяється? І беруся за правки.
О, трохи не забув: коли я всідаюся за стіл, то я пишу не для читача, а для себе. Про читача згадую лише тоді, коли написане мене більш-менш задовольняє.
– Що ще витягнеш на оглядини зі своєї робітні чи «секретів»?
– Радий з того, що ніколи не робив любов до України своїм хлібом. Я намагаюся писати так, щоб її полюбив мій читач… Маю ще трохи прийомів, але, гадаю, що в такому стислому літературному жанрі, як інтерв’ю, про них мовити зайве.
– Є, на мій погляд ще одна важлива ознака твого методу: інтонація сили, впевненості. Твої герої, справді, часто потрапляють у скрутні ситуації, але завжди виходять з них молодцями.
— Зізнаюся, що мені ненависні ті плачі, котрі деякі лжепатріоти розводять навколо України. Мовляв, Господи, як же нас принижували, нищили! Це вже доходить до якогось мазохізму. Цього я ніколи не зможу сприйняти. Сказали, зафіксували – запам’ятали! – і досить. Як дитячий письменник я знаю, що дітям притаманний не лише позитивний ідеал, а й потяг до наслідування героїв. І яке ж тут наслідування, коли наші політики та письменники тільки те й роблять, що рюмсають та голосять? Чому вони не ставлять за приклад Байду Вишневецького, чому з битви під Берестечком роблять трагедію, коли це – найяскравіший прояв нескореності козацького духу? От би знайшовся якийсь письменник, коли б написав про це в стилі оптимістичної трагедії!
– Ото й спробуй…
– Е-е, не все одразу. Та й вік уже не той. Хоча, якби я був молодший років на двадцять, то обов’язково взявся б за тему Берестечка. І не тільки за неї. Усі чули про Грюнвальдську битву, а ніхто не береться написати про неї художнє дослідження. А її, між іншим, очолював литовський (проукраїнський) князь Вітовт зі своїми українськими ж полками. А чому ніхто не напише про те, що хан Тохтамиш, котрий зруйнував Москву після Куликовської битви, прийшов під руку того ж Вітовта? Або взяти битву на Синіх Водах. Про неї наш «електорат» практично нічого не знає. А це ж державотворча подія! Тільки чомусь ми до неї байдужі. Нагадаю, що битва на Синіх Водах відбулася – тепер ця річка називається Синюхою біля Новоархангельська — за 18 літ до Куликовської битви. Я, спираючись на скупі першоджерела, написав про це товстелезний роман «Сині Води», який кілька років тому, хоч і в скороченому вигляді, вийшов у видавництві «Зелений пес». За моїм переконанням, саме наші пращури-українці, а не Дмитрій Донськой (от же ж вигадок про нього накопичили російські історики-«фантасти»!), першими завдали фатального удару Золотій Орді. Мало того , якби не було битви на Синіх Водах, не було б і Куликовської битви. Хоча б тому, що з п’яти «куликовських» полків три билося перед тим на Синіх Водах. І взагалі, я переконаний, що наша історія нічим не поступається англійській чи французькій, не кажучи вже про російську чи американську.
– Важко не погодитися… Чи не повернутися нам ще трохи «до витоків». Писав вірші – перейшов до прози, чому?
– По-справжньому я почав віршувати років із п’ятдесят тому. Що ж до першої публікації, то це була шахова композиція, яку надрукував московський журнал «Затейник» десь у 1952-му. Я навіть подяку отримав за неї від гросмейстера Болеславського… Перше опубліковане римування в мене виникло несподівано. 2 січня 1959 року радянська ракета полетіла до Венери. Тут же в аудиторії пишу довжелезного вірша і передаю його товаришеві. Він показує великого пальця. Після занять біжимо в редакцію обласної газети «Чорноморська комуна». Якийсь чоловік в окулярах бере мого вірша, читає, тоді схвально киває головою: «Те що треба. Саме на злобу дня».
Вірш побачив світ у наступному числі газети. А ще через якийсь час отримую неймовірну, як на студента, суму – більшу, ніж стипендія! На жаль чи на щастя, то був перший і останній мій тодішній успіх, бо скільки я не писав після цього, куди не розсилав – вірші мої не друкували. Але якийсь літературний мікроб уже поселився в мені і противитися йому не було змоги. Коли ніс рукопис до видавництва «Маяк», мало на що сподівався. А треба було. Тихо й непомітно працювали в ту важку для вкраїнського слова епоху люди, що допомагали українським початківцям. Мене в «Маяку» зустрів редактор і поет Володимир Петрович Гетьман. Рукопис покритикував, але в план поставив і змусив ще цілий рік писати для нього вірші. Зрештою, вийшли книжечка «Краплини сонця» (1966), що відкрила лік моїм виданням, збірки «Плоти» (1968), «Повітря на двох» (1973) і так далі… По-різному складається літературна доля. У моєму житті настав день, коли я купив пляшку вина, усілися ми з моєю поезією за стіл, заплакали і попрощалися. Хоча після цього я ще не раз повертався до віршування, але то вже скоріше було бавляння. Справжню радість авторства я отримав від дитячої літератури.
– Перші повісті були казками. Їх, а також видані в Одесі «Канікули у Воронівці», збірку казкових повістей «Гості на мітлі», яка так драматично проходила у «Веселці» (але ж таки побачила світ усупереч старанням видавничих ретроградів!), малі читачі зачитували до дірок. Можна було б зоставатися в добре апробованому амплуа казкаря, але ти повернув до історичної теми. Чому?
– З внутрішнього почуття необхідності. Десь у 1986 році усім живим душам стало ясно, що Україна прямує до незалежності. Кожен письменник зобов’язаний був зробити для неї бодай щось корисне. Змагання за незалежність обов’язково мали вилитись у битву за правдиву історію. То що могло бути потрібнішим за розкриття сторінок цієї історії? Тому в мене з’явилася повість-легенда «Сторожова застава», у якій розповідається про українських богатирів Іллю Муровця, Олешка Поповича та їхніх друзів. Повторюю – про українських богатирів! Цю ідею я не з пальця висмоктав, а запозичив у російських дослідників… «Сторожову заставу» прихистило в себе одеське видавництво «Друк» (2001). Наступні історичні твори виходили у столичних видавництвах «Зелений пес» і «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
– Яке нині маєш найгарячіше бажання?
– Щоби Бог дав ще трохи часу для праці.
Розмовляв Микола Суховецький
Володю, якщо Нестайко дитячий письменник, то я – фараон.
Дорогенька Стріло! Якщо вже маєш хатинку десь під Каїром, то я тобі не заздрю.
У нас чомусь заведено так: спочатку створюють ім”я, а потім твір. І виходить – пшик.
А хатинку під Каїром будує ваш улюблений автор штучних дитячих творів. Бачте, які ви всі стали недосяжні. Навіть ракетою не дістанеш. Бо харчуєтесь з одного корита.
Не треба захищати графоманів, які принижують українців. І поміняйте окуляри на далекозорі.
Які шпали, які піраміди? Про що шум, друзі?
Стрілі. Перепрошую, але з огляду на звертання “Володю” я зробив висновок, що озивається хтось із близьких друзів, тож і відповів у звичній для нас манері. А мої друзі ніколи б не сприйняли “хатинку під Каїром” в буквальному розумінні. Але й ви теж гарні: не сказали, якого саме фараона мали на увазі -власника єгипетської піраміди, поліцейського чи мешканця циганського села Фараонівки, що на Одещині.Тож ще раз перепрошую, що замість того, аби спрямувати розмову в потрібне русло, я спровокував вас на викид негативних емоцій.
Вибачаю. А в друзі не набиваюся. Погляди у нас на деякі речі протилежні. Оскільки ви мешкаєте в Одесі, то там переважно пересуваються, як риба у воді, – косяком. Куди один – туди всі.
Дивина: так вляпатися і нічого не зрозуміти! Дитині ж ясно, що під каїрською хатинкою мається на увазі єгипетська піраміда. І відповідь п. Володимира розшифровується так: якщо ти став фараоном, (а Н. відповідно, дитячим письменником) то я тобі не заздрю. А Стріла замість того, щоб порадіти однодумцеві – розприндився, мов павич. І не варто було вибачатися. Проте я до автора статті: а чи не вбачаєте ви якоїсь спорідненості В. Рутківського з польською літературою? Колись мама придбала його книжку “Канікули у Воронівці”, де ви, пане Миколо, є редактором. І тоді я вперше про це подумала. Не наслідування, чи копіювання – а саме спорідненість. Маю на увазі легкий ситуативний гумор, невимушеність фрази, елегантність сюжетної побудови , зрештою те, що називають шармом – що притаманно кращим взірцям польської літератури. Ви погоджуєтеся зі мною?
Це ви так нічого й не зрозуміли. Йдеться про захист українських цінностей, а п. Володимир роздуває мильні бульбашки. Навіщо тягнути чужого воза. який везе проти тебе зброю. Але косяк затягнув багатьох,хто бачить не далі свого носа. До речі, короткозорість хвороба більшості українців. Вони легко піддаються чужому. впливу. Як і релігії.
Звідки Ви знаєте, як ходять в Одесі? І хто ходить? До чого тут “Володю”? Він що, з Вами свині пас?
Проявляєте водночас фамільярність і грубість, отже є людиною аморфною, задрісною, нецікавою.
ozhina У повісті “Потерчата” В. Рутківський не робить таємниці з того, що батько його походив з поляків. Мати належала до роду Піддубних, була родичкою загальновідомого українського богатиря Івана Піддубного. Батьки були вчителями, кожен вклав щось своє у світогляд і творчі спроможності Володимира. І молодшого його брата, до речі, який у Росії займався чимось своїм, не літературою – також.
Спадковий вплив на талант часом має величезне значення. Дуже можливо, що Ви праві щодо впливу батькових генів. Але я б не забував і про Черкащину, дніпрово-шевченківський край. Талант, як і кожна доля, має двоєдину природу.
йду й купую книжки В. Рутківського і всім раджу зробити те ж саме. не собі так у подарунок
Пан Рутківський пише так собі, але його неможливо порівняти із автором статті. Я якось читав книжки Суховецького. Ледь не заснув, взагалі не зрозуміло, що він хотів сказати. А ще читав одну статтю, виявляється, пана Суховецького в університеті чіпав парторг! Але при Радянській владі, тим не менш, хвалив пан Микола Радянську владу, а тепер взагалі пише таке, що нічого не зрозуміло. Ось вам й уся українська література. Бажаю успіхів!
Див. відповідь під матеріалом “Не-мода на патріотизм?”.
Панове!
Поясніть, на підставі чого Ви дійшли думки, що Рутківський “пише так собі”.
Це рівень “чутливості” Вашого смаку? Чи Ви можете назвати (обгрунтовано!) сучасного українського письменника, який з погляду суто ЯКОСТІ тексту пише для підлітків краще за Рутківського?
І ще. Чим саме Нестайко “принижує українців”? Перерахуйте, вкажіть конкретно, де і в чому саме виявилося оце приниження! Невже, всі ті тисячі дітей, що виросли на “Лісовій школі” – вроджені садомазохісти, яким приносить вдоволення бути приниженими?! Чи правда в тому, що Ви особисто маєте якість дуже особисті претензії до того Нестайка?