«Брама світла. Шістдесятники» Романа Корогодського – це книга спогадів-портретів, друга частина запланованої автором мемуарної трилогії, так і не завершеної через його несподівану смерть 2005 року.
Загальна концепція видається доволі цікавою: кожен із томів мав стосуватися окремого покоління – вчителів («Батьки»), однолітків («Шістдесятники») та наступників («Діти»). І йшлося, вочевидь, не лише про історію власного становлення (хоча про неї також, адже спогади – це передусім особиста перспектива), а й про вибудовування своєрідного генеалогічного дерева української культури ХХ століття. Адже якщо «батьками» були ті нечисленні фігуранти епохи Розстріляного Відродження, яких молодим шістдесятникам пощастило застати живими (перший том спогадів вийшов друком 2004 року), то вже «дітьми» – покоління «вісімдесятників», формоване, по суті, на очах автора. Шістдесятники ж, за цією концепцією, опинялися, власне, в епіцентрі ХХ століття – в ролі своєрідних посередників між різними культурними епохами.
Зрештою, саме цю посередницьку функцію Роман Корогодський і виконував у ролі видавця, архівіста, кіно- та мистецтвознавця, по змозі заповнюючи білі плями в історії української культури ХХ століття. Скажімо, в заснованій ним серії «Українська модерна література» на початку 1990-х уперше вийшли друком книжки Юрія Андруховича, Марка Павлишина, не кажучи про майже не відомі тоді романи Домонтовича, праці Юрія Шереха-Шевельова, Юрія Луцького і багатьох інших «батьків». Як дослідник-архівіст він і сам писав про незнані моменти біографій Олександра Довженка чи Віктора Петрова, оприлюднюючи при цьому зовсім свіжі, ним самим «розкопані», документи.
Може, не найвідоміший для широкого загалу, Корогодський був усе ж доволі помітною фігурою київського шістдесятництва, – особливо в наступні після 1960-х роки. Фігурою тим показовішою, що в українське середовище він прийшов уже сформованою особистістю. Єврей за походженням, він, як пише Михайлина Коцюбинська, з «юнацькою ейфорією неофіта» відкривав для себе не просто нові імена, а цілий континент невідомої культури. І, пізнаючи її, він, зрештою, і сам поступово ставав її частиною.
Його помешкання на Урицького відігравало від середини 1970-х десь ту ж роль, що перед тим домівка Івана Світличного чи Горської-Зарецького. Через дивовижний талант притягувати до себе цікавих людей, він і справді збирав під своїм дахом (не водночас, зрозуміло) десятки, коли не сотні, художників, скульпторів, літераторів, режисерів, операторів, акторів, науковців (різного віку і статусу), більшість із яких ставали його добрими приятелями.
Нині, вдруге перечитуючи його спогади про шістдесятників, переконуюся, що вони мають усі шанси не загубитися між томами інших, уже написаних та опублікованих, шістдесятницьких щоденників та мемуарів. Чому?
Завдяки кільком моментам. Передовсім – через метакультурну позицію автора.
Ще в передмові Роман Корогодський намагається якось сформулювати для себе поняття шістдесятництва (чи то пак окреслити коло людей, з ним пов’язаних). Не ототожнюючи шістдесятників із дисидентами, він водночас дає чітко зрозуміти, що не всі активні митці того періоду були причетні до явища. Простіше кажучи, протестний (моральний) потенціал у мистецтві мав бути, – інша справа, що не обов’язково він мусив набувати форми активного протистояння владі.
Та ще важливіше, що спогади мимоволі порушують «літературоцентричний» міф шістдесятництва. Так, звісно, найвідомішими стали таки поети (а в школах, і часто й на філологічних факультетах ВНЗ, все зводиться до п’яти-шести імен, які заслужено зайняли своє місце в «іконостасі»). Та все ж очевидно, що феномен був значно глобальнішим. І роль художників, скульпторів, режисерів (врешті-решт, і композиторів) в оновленні мови мистецтва була далеко не меншою. А може, навіть і більшою. Не випадково автор порівнює роль тодішніх художників із роллю бойчукістів та аванґарду в 1920-х. Хоча з півстолітньої дистанції картина все-одно виглядає інакше.
В кожному разі, Роман Корогодський вводить тут у шістдесятницьку орбіту кілька десятків художницьких імен: Опанас Заливаха, Георгій Якутович, Григорій Гавриленко, Веніамін Кушнір, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Любомир Медвідь, Олексій Захарчук, Михайло Вайнштейн, В’ячеслав Дозорець, Юрій Химич, Андрій Бокотей, Богдан Сорока, Леся Крип’якевич, Валентин Задорожній, Борис Довгань, Ірина Макарова-Вишеславська та ін. В цьому ряду він виокремлює і львівську, чи, як він її називає, «галицько-паризьку» школу (учнів Карла Звіринського, Романа Сельського і Олекси Новаківського), що отримали відчутно іншу освіту й іншу підготовку, ніж їхні однолітки з «великої» України.
В останньому розділі випливають й деякі кіно- та театральні імена: Леонід Осика, Сергій Параджанов, Леонід Биков, Іван Миколайчук, Роллан Сергієнко, Лариса Кадирова. Цілком імовірно, що перелік був би значно довшим, якби автор сам завершував роботу над книжкою.
«Брама світла» прикметна і своєю діалогічною настановою. Ще в слові від автора відбувається перша спроба порозумітися з нащадками (вже навіть не «дітьми», а «внуками»). При цьому, Корогодський відмовляється від такої звичної для свого покоління ролі речника істин: він не повчає, а шукає точок дотику. Пригадавши один із ірпінських «смолоскипівських» семінарів у 1990-ті – «Єдність культури і політики у творчості шістдесятників», – він намагається пояснити собі самому, «що ж перешкоджає дуже симпатичній та освіченій молоді глибше осягнути творчість і діяльність генерації їхніх “батьків”?». Трохи пізніше він полемізуватиме зі статтею Віктора Неборака «Що залишилося в спадок від Миколи Зерова» (про шістдесятницьку «спадщину»), але робить це, знову ж, не з трибуни, а на одному рівні з опонентом. Автор, звісно, хоче, щоб його почули і зрозуміли, та все ж визнає право молодших колег не розуміти і, зрештою, не чути.
Він не схильний сакралізувати свою епоху, й досить-таки тверезо й критично її оцінює («Звичайно, до феноменального спадку неокласиків, ваплітян, бойчукістів, до здобутків Тичини, Петрицького, Богомазова шістдесятники, гадаю, не доросли…»), та при цьому не забуває нагадати, що митці робили все можливе в тих умовах («Коні не винні»: вони, шістдесятники, такі, яким є ціле суспільство, не ліпші, але й не гірші, однозначно не гірші від нової генерації»).
Всі портрети й нариси написано в дуже різній формі – від есеїв-роздумів із поетичними відступами до детальних розповідей про конкретні епізоди власної біографії, пов’язані з тією чи тією особою, спроб аналітичних біографій, аналізу конкретних творів, полотен, із виходом на ширші узагальнення тощо. Часом автор не втримується і виявляє в текстах свою архівістську натуру, любовно вводячи в текст цілі сторінки всіляких протоколів допитів, листів, скарг та інших документів.
Як кінематографіст, Корогодський свідомо обирає монтажну стратегію. Один із розділів – про В’ячеслава Чорновола – він називає за фільмом Антоніоні «Blow up» («Фотозбільшення»). Але, по суті, цією стратегією він послуговується значно частіше: в загальному плані автор, як оператор, виокремлює маленьку (найцікавішу, на його думку) деталь і поступово наближує її до глядача – аж доки вона заповнить собою весь екран. Потім повертає «камеру» в інший бік – і перспектива цілковито змінюється.
Що ж до самих спогадів, то читати їх справді цікаво. І через трохи розхристаний авторів стиль, місцями неприховано-емоційний (ті, хто мали радість знати пана Романа, відчують у текстах і його типові розмовні інтонації), і через неординарних персонажів, і звісно, через настанову на відвертість. Корогодський не боїться бути суб’єктивним, а тому пише все, що думає: зачіпає і «незручні» моменти шістдесятницької історії (в тому числі, й власної, і найближчих друзів), і неоднозначних її фігурантів.
Та за всієї критичності й обіцянках «ніякої алілуйщини», автор усе ж не уникає сентиментальності, а часом і пафосу. Але пафосу якогось дуже особистого: ніби спостерігаєш за людиною, яка освідчується комусь на людях. Та йдеться, зрештою, про молодість, що стала часом як індивідуального, так і спільного для всіх його персонажів «акме». Навряд чи про це в принципі можна було б говорити стримано.
Один із найтепліших і найліричніших спогадів (хоч і недовершений) присвячено Михайлині Коцюбинській – найближчій подрузі й порадниці, з якою вони десятиліттями «навзаєм» обмінювалися власними текстами й просто товаришували. Головна упорядниця цієї книжки, вона є водночас і авторкою вступної статті – ґрунтовної, спокійної та виваженої. Але водночас дуже щемкої, адже неодноразово за текстом проступає біль від втрати близької людини.
Й нарешті про саме видання. Добре вичитане, на гарному папері, з неймовірними «бароковими» ілюстраціями Сергія Якутовича (який і раніше оформлював чимало книг для «Української модерної літератури»), воно викликає ще й естетичну насолоду. Поза сумнівом, друзі Романа Корогодського зробили йому гідний останній подарунок.
